Соловецкая трагедия История концлагеря Разное о СЛОНе Заключенные Соловков Палачи, ВЧК-НКВД... Черная Книга СЛОНа Соловецкие расстрелы Интернациональные Соловки Избранное о красном СЛОНе
Соловки и остальной Мир
Писатели - заключенные Соловецкого лагеря особого назначения.
Личное дело
Валерьян Пидмогильный Пидмогильный Валерьян
(1901 – 1937)

"У свій передостанній день народження — 2 лютого 1936-го — він назавжди попрощався з побратимом по перу та гіркій долі політв’язня Соловецького табору: тієї страшної зими згорів від сухот поет Євген Плужник. Тіло з биркою №1137 загорнули в лахміття, у санки впрягся з/к Підмогильний та ще декілька таких, як він. На далекому біломорському острові, у "країні мук і відчаю", поховали поета в мерзлій кам’янистій землі... Без квітів, без поминок..." (Дмитро Вєдєнєєв, Сергій Шевченко. "Українські Соловки". "Експрес-Об’ява", Київ, 2001)

О книге Дмитрия Веденеева и Сергея Шевченко "Українські Соловки"
Расстрел узников Соловецкой тюрьмы в урочище Сандормох близ Медведь-горы

Немного соловецких ссылок
История Украины – история Соловков
Украинский барак Соловецкого лагеря
Украинские "националисты" в СЛОНе
Кто убивал украинцев в Соловках
По Соловецким местам на Украине
Украинцы помогают Соловкам
Украинцы говорят о Соловках
Телом - на Соловках,
словом - в Украине
"Закрытый суд без свидетелей и адвокатов лишил всех участников националистической группы свободы "сроком на десять лет с конфискацией личного имущества".

В соловецком лагере в бесчеловечных условиях изолятора Пидмогильный продолжал писать. Сохранилось 25 писем к жене, в которых он рассказывает о своих переводах, начатых повестях, рассказах. Особая тройка УНКВД вынесла новый приговор: "расстрелять". 3 ноября 1937 года, к двадцатилетнему юбилею Октябрьской революции, чтобы освободить место для новых мучеников режима. Вместе с Валерианом Пидмогильным за ворота Соловецкого монастыря вышли Н.Зеров, В.Полищук, Г.Эпик, Л.Курбас, Н.Кулиш, М.Ирчан, Ю.Шпол.

На Байковом кладбище в Киеве есть могила семьи Пидмогильных. И хотя праха Валериана там нет, он рядом с женой и сыном в украинской земле. Телом - на Соловках, словом - в Украине." (Петр Левинец. Проза большого города. День, Киев. 06.02.2001)

Валерьян Пидмогильный - выдающийся украинский писатель Соловки.

Валерьян Пидмогильный - украинский писатель

"Исполнился печальный юбилей - 60 лет со времени расстрелов узников Соловецкой тюрьмы. Среди расстрелянных - выдающиеся имена украинской литературы и театра, такие, как М.Зеров, М.Кулиш, Л. Курбас и В.Пидмогильный. Известно, что расстрелы начались 27 октября и продолжались до 4 ноября. Они были спланированы на ознаменование 20-летия Великой Октябрьской социалистической революции.

Валерьян Пидмогильный стоит в ряду таких выдающихся писателей, как М.Коцюбинский, Л.Украинка, В.Винниченко. Это имя является гордостью украинской литературы." Валерьян был другом и духовным побратимом поэта Евгена Плужника, умершего в Соловках 2 февраля 1936 года. В.Пидмогильный сопровождал тело поэта в последний путь. В этот день ему исполнилось 35 лет. (Тарас Марусык. Замкнутый круг. Зеркало недели, Киев, 07.11.1997).

Під крилом "Чорного ворона"

"Валер’яна Підмогильного заарештували 8 грудня 1934 року в будинку творчості "Слово" під Харковом. Остання праця — "Повість без назви" — залишилася незавершеною. Він, як і багато інших відомих діячів української культури 20—30-х, не випадково "удостоївся" арешту в перші дні після горезвісного вбивства Кірова: до "двадцятників" примірялися давно — спочатку бичуванням літературних дискусій, потім відвертим цькуванням митців. Далеко не всі змогли витримати політичний терор, особливо тоді, коли почалися нічні шугання „чорного ворона”...

За справою так званої контрреволюційної боротьбистської організації разом із Валеряном Підмогильним проходили Микола Куліш, Євген Плужник, Григорій Епік, Василь Вражливий, Микола Любченко... Відповідаючи на запитання оперуповноваженого секретно-політичного відділу Харківського УНКВД, Підмогильний мав можливість пригадати віхи свого насиченого подіями та враженнями життя. Письменник народився 1901 року в селі Чаплі на Катеринославщині. Селянський син 1918 року закінчив Катеринославське реальне училище із похвальною грамотою. Через нестатки не зміг завершити навчання на математичному факультеті місцевого університету. Учителював, підробляв у секції художньої пропаґанди губернського відділу народної освіти в Павлограді. До цього часу належить і проба пера: катеринославська газета "Український пролетар" надрукувала нариси з циклу "По- встанці". Революція і громадянська війна стали історичною драмою селянства: шомполами білих його повертали панові, потім соцекспериментами заганяли до "комуністичного раю" і грабували, грабували, грабували... Підмогильний був серед піонерів літературного осмислення доби, що минула. Переконливі зарисовки з натури "Повстанців" відобразили дилему українського села "ростити хліб чи" обух сталить "проти Міста, звідки" йшли усі накази, лунала чужа мова, куди возилися податки й зникав викоханий у степах хліб". Тему розвинуто в повісті "Третя революція".

Письменник 1921 року переїхав до Києва, працював бібліотекарем Книжкової палати, вчителем у залізничній школі, редактором видавництва .Книгоспілка.. З 1926-го . на літературних хлібах, вступив до творчих об.єднань "Ланка", "Марс". Його вірною супутницею життя стала донька священика Катерина Червінська, актриса Театру юного глядача.

Вершиною творчості письменника вважають роман "Місто" (1928 р.), який побачив світ і російською мовою в популярній серії "Творчество народов СССР". У центрі глибокого психологічного твору історія душі сільського хлопця Степана Радченка. Провінціал приїхав до Києва здобувати вищу освіту й опинився в цілком іншому духовному світі, котрий пробудив у юнакові потяг до літературної праці. Критики вбачали в романі вплив Оноре де Бальзака, Ґі де Мопассана, Вольтера (до речі, Підмогильний був блискучим знавцем західноєвропейської літератури . А у 20 років переклав роман "Таїс" Анатоля Франса, а потім і твори багатьох інших французьких класиків). Того часу ідеологи більшовицької влади наполегливо вимагали від майстрів пера замовлення — писати на теми класової боротьби в усіх сферах буття. Підмогильний же, зі слів літературознавця Федора Якубовського, "цікавився не людством, а людиною".

Наступ ідейно-політичної реакції перетворив його творчість на об’єкт критики ("шкідницька література"). Письменника відмовлялися друкувати, вивели з редакційної колеґії часопису "Життя і революція". Єдина відрада — переклади: двотомник Дені Дідро, участь у підготовці 15-томного видання Бальзака і 25-томника Франса." (Дмитро Вєдєнєєв, Сергій Шевченко. "Українські Соловки". "Експрес-Об’ява", Київ, 2001)

Активный враг Соловецкой власти

"Після арешту тривали багатоденні допити. "С кем из Ваших друзей вели разговоры шовинистического и антисоветского характера?" "Как вы можете охарактеризовать политическое лицо Антоненко Давыдовича?" "Признаете ли себя виновным в участии в контрреволюционной организации, ставившей целью организацию террора против вождей партии?"

Підмогильний відкинув нав’язану йому роль у політичному фарсі й 14 грудня написав "Заяву до слідчого Бліока". Відчуваючи цілковиту нездатність вплинути на перебіг попереднього слідства, письменник категорично заперечив наклепницькі обвинувачення та сфабриковані свідчення проти нього інших жертв репресій. Від "шкідника" марно домагалися свідчень на знайомих і докладної розповіді про зустрічі з представниками інтеліґенції в еміґрантських колах за кордоном. Злам, про причини якого залишається тільки здогадуватися з огляду на специфічні методи викриття "ворогів народу", стався 10 січня 1935 року. Після бесіди з начальником Секретно-політичного відділу НКВС УСРР і військовим прокурором (не виключено, що були вмовляння та провокаційні обіцянки високих начальників "упертому" підслідному), арештант подав папірець за підписом "обвиняемый Пидмогильный". У записці він висловив готовність "дать вместо половинчатых и лживых — правдивые показания".

Тим часом запопадливий Бліок старанно підшивав "докази" до обвинувачення. Тринадцятого лютого він долучив до справи часопис "Нова Україна" (№6, 1923 р.) "с контрреволюционным рассказом писателя Пидмогильного". Журнал видавався в Празі за редакцією Володимира Винниченка. Зломлений слідством прозаїк підписав протоколи: "...у меня были скрытые террористические настроения", "я активный враг Советской власти", "я считал, что Соввласть растет как великодержавное государство"...

Цитата з роману "Місто": "Найгірша помилка — уважати неминуче за доцільне". Двадцять восьмого березня 1935 року виїзна сесія Військової колеґії Верховного Суду СРСР, керуючись драконівською постановою ЦВК від 1 грудня 1934-го, засудила Підмогильного і ще 14 його "спільників" до 10 років позбавлення волі за горезвісною політичною статтею 54 КК УСРР.

Покарання письменник відбував на Соловках, але звільнення, на жаль, не дочекався: особлива трійка УНКВД Ленінградської області 9 жовтня 1937-го ухвалила рішення про розстріл. Не минуло й місяця — вирок виконали: куля з револьвера чекіста Матвєєва навік загасила і цей світоч розуму... Серед страчених неподалік Медвеж’єгорська 1111 в’язнів СТОНу (яка страшна шеренга одиниць: за кожною з них — людські душі!) у могильних ямах під хрестами скорботи лежить наше Розстріляне Відродження... "Тільки смерть, — сказав французький письменник Андре Мальро, — перетворює життя людини на долю". Друзі зберегли 25 листів Валер’яна Підмогильного з неволі, адресованих матері, сестрі, дружині й синові Роману (помер 19-літнім). Письменник просив дружину не почуватися зв’язаною й улаштовувати власне життя, адже "у тебе дитина, а я — минуле". Після реабілітації в серпні 1956 року з Ленінграда надіслали рідним довідку про смерть. В офіційному документі вказувалося, що В. Підмогильний помер... 19 грудня 1941 року від "раку печінки". Такі брехливі повідомлення про час і причини смерті жертв "великого терору" надсилалися в 50-ті роки за багатьма запитами: комуністична влада намагалася приховати правду про масові знищення людей.

"Ви не спатимете ночами. Ваші думки витимуть, як голодні собаки. І кожний рядок ви писатимете власною кров’ю, а це єдина фарба, що не втрачає блиску", — лише останніми роками до нас повернулися твори великого майстра художнього слова. А разом із ними — і правда про його трагічну долю, і про останню земну адресу видатних діячів української культури, репресованих у кривавому тридцять сьомому. "Час повернув його твори, його ім’я, визнання, але не повернув популярності... "Світ ловив мене, та не спіймав", — написала газета "Молодь України" до 100-річчя від дня народження Валер’яна Підмогильного. — Велич Григорія Сковороди осягли через століття — почекаємо, може, й на Володимирській, 49, де жив письменник, з’явиться меморіальна дошка?" (Дмитро Вєдєнєєв, Сергій Шевченко. "Українські Соловки". "Експрес-Об’ява", Київ, 2001)

Solovki weather forecast Follow us on Facebook Solovki Passional