СОЛОВЕЦКИЕ ЛАГЕРЬ И ТЮРЬМА
ОСОБОГО НАЗНАЧЕНИЯ (СЛОН/СТОН)

Дещо про родину Ольги Петрівни Вангенгейм

Що ж до нарікань, що на повернення селу Леніно його історичної назви Ставки нема грошей, то я пропоную спосіб їх заробити: оголосити село заповідником комунізму і запрошувати іноземців за великі гроші подивитися останніх у світі ленінців.

Починаючи з 1999 року я кожного 5 серпня їжджу на День пам'яті жертв політичних репресій в урочище Сандормох, що на півдні Карелії. Тут 27 жовтня, 1, 2, 3, і 4 листопада 1937 року на честь 20-річчя Великої Жовтневої Соціалістичної революції було розстріляно 1111 в'язнів Соловецької тюрми особливого призначення (СТОН), з них біля 300 українців. Серед них були знаменитий творець театру "Березіль" Лесь Курбас, драматург Микола Куліш, поет-неокласик професор Микола Зеров, міністр освіти Української Народної Республіки Антон Крушельницький з синами Остапом і Богданом, міністр фінансів УСРР Михайло Полоз, академік-історик Матвій Яворський, професор Сергій Григорович Грушевський, мовознавець Микола Трохименко, письменники Валер'ян Підмогильний, Марко Вороний, Мирослав Ірчан, Валер'ян Поліщук, Олекса Слісаренко, Павло Филипович, Григорій Епік, Михайло Яловий і багато інших...

2000 року я зустрів у Сандармосі москвичку Елеонору Олексіївну Вангенгейм, батько якої теж там розстріляний 3 листопада 1937 року, і запитав, чи не доводиться вона родичкою Ользі Петрівні Вангенгейм, яка 1895 року відкрила школу в моєму рідному селі Ставки. У розмові з'ясувалося, що так. Я розповів, що попри старання радянської влади, в селі збереглася добра пам'ять про неї. Хтось із селян навіть переховав донині її портрет, який було викинуто на сміття. А 1995 року, на 100-річчя школи, засновницю нарешті вшановано меморіяльною таблицею. Елеонора Олексіївна висловила бажання приїхати колись у село Ставки, а я викликався її супроводжувати.

27 вересня 2000 року я одержав від Елеонори Олексіївни листа без дати, зі штемпелем від 20.09. 2000:

"Глубокоуважаемый Василий Васильевич!

Посылаю Вам формуляр моего прадеда Вангенгейма Петра Яковлевича. Как Вы увидите, он имел дочь Ольгу Петровну. Это младшая сестра моего деда Феодосия Петровича. Думаю, что именно о ней Вы рассказывали. Она окончила Бестужевские женские курсы и вполне могла организовать школу.

Буду очень признательна, если Вы сообщите мне какие-нибудь подробности о ней и школе.

С уважением Элеонора Вангенгейм".

Документ на 11 аркушах, складений 12 червня 1883 року, має назву "Формулярный список о службе Товарища Председателя Череповецкаго Окружнаго Суда, Действительнаго Статскаго Советника Петра Яковлевича ВАНГЕНГЕЙМА".

З цього формуляру видно, що П.Я.Вангенгейм, 53-х років, православного віросповідання, син почесного громадянина, свого маєтку не мав, закінчив курси наук у Ліцеї князя Безбородька і почав службу 1851 року в Чернігівській палаті цивільного суду. Успішно зростав по службі. 1866 року призначений товаришем (тобто помічником) прокурора Ярославського окружного суду, 1868 призначений прокурором Устюжанського окружного суду, 1878 року — товаришем голови Череповецького окружного суду. "Височайшим" наказом по Міністерству юстиції від 1 січня 1883 року за відзнаку на службі йому надано звання Дійсний статський радник. Мав низку нагород.

Ця копія формуляру була видана 17 вересня 1883 року для вступу його дочки Ольги Петрівни Вангенгейм на Бестужевські вищі жіночі курси — єдиної на той час у Російській імперії і дуже престижної вищої школи для жінок. Знаходилась курси в столиці, в Санкт-Петербурзі.

У формулярі зазначено, що від першого шлюбу П.Я.Вангенгейм мав синів Феодосія 8.11. 1859 р.н. , Якова 29.08. 1862 р., дочок Антоніну 21.06. 1861 р., Ольгу 16 11. 1863 р.; від другого шлюбу мав синів Петра 5.11. 1867 р., Володимира 7.08. 1869 р., Сергія 12. 07. 1871 р., Олександра 9.07 1877 р., дочку Марію 30.03. 1873 р.

Імені першої дружини — матері Ольги Петрівни — в документі не згадано, другої, якщо ми правильно прочитали, — Феліуста Петрівна Губерт. Сказано, що перша дружина мала родинні маєтки в Курській губернії, у селах Дмитріївка, Рогозня і Сухий Рів (може, ми не зовсім точно прочитали назви), 400 десятин землі з поселеними на ній 42 душами тимчасово зобов'язаних селян. Маєтки дісталися їй по заповіту 1865 року від тітки, вдови полковника, Єлени Вонгоцької (?). У Конотопському повіті Чернігівської губернії, в с. Крапивна, мати Ольги Петрівни мала маєток і різного роду землі до 200 десятин. Ці маєтки поділені по заповіту між її дітьми. З цього випливає, що вона померла, тому Петро Якович Вангенгейм одружився вдруге. У другої дружини маєтків не було.

Нині на Чернігівщині є двоє сіл з назвою Кропивне — у Бахмацькому та в Ніжинському районах. Скоріше всього, до Конотопського повіту тодішньої Чернігівської губернії належало те Кропивне, що нині в Бахмацькому районі.

Де саме дістала материзну Ольга Петрівна, ми не знаємо. Але її братові Феодосію дісталося саме це Кропивне. Чому ми виділяємо брата Феодосія — бо це дід Елеонори Олексіївни Вангенгейм, яка нині живе в Москві. Про її ж батька Олексія Федосійовича, себто племінника Ольги Петрівни, маємо короткий, але вражаючий документ з іншого джерела:

120. ВАНГЕНГЕЙМ Алексей Федосеевич, 1881 г.р., русский, гр. СССР, ур. с. Крапивка бывш. Черниговской губ. УССР, сын дворянина и крупн. помещика, образован. высшее — профессор, последн. место службы — нач-к Гидрометслужбы СССР, б. чл. ВКП(б), бывш. офицер царской армии. —

Постановлением прот. заседания Коллегии ОГПУ от 27.ІІІ 34 г. заключен в ИТЛ на 10 лет.

ВАНГЕНГЕЙМ Алексея Федосеевича

Р А С С Т Р Е Л Я Т Ь.

У розстрільному списку — "галочка", що постанову виконано. Це джерело: Остання адреса. До 60-річчя соловецької трагедії. Том 1. Вид-во "Сфера", Київ, 1997, стор. 164.

Ми не знаємо, що більшовицька влада 1934 року поставила в провину творцеві Гідрометеослужби СРСР і навіть членові ВКП(б), але неважко здогадатися. Та влада планомірно винищувала цілі категорії населення, які, на її думку, не годилися для будівництва комунізму. Ніхто не міг уникнути цієї сатанинської селекції. Так що провинами О.Ф.Вангенгейма було насамперед походження з "класу експлуататорів" та іноземне походження родини. У формулярі діда записано, що він "син почесного громадянина". Очевидно, що це почесне громадянство прадід, іноземець, за прізвищем, мабуть, голландець, Яків Вангенгейм, дістав за якісь особливі заслуги перед Російською імперією.

Отже, племінник нашої Ольги Петрівни професор Олексій Федосійович Вангенгейм мав 10 років ув'язнення у виправно-трудових таборах і відбував кару на Соловецьких островах, що в Білому морі, і мав би звільнитися 1944 року. Але йому вже не було місця в совєтському суспільстві.

(З книжки знято:

...Початок Спасо-Преображенському Соловецькому ставропігійному чоловічому монастиреві поклали 1429 року іноки Валаамського монастиря Савватій та Ґерман, які поселилися на цих безлюдних островах для “безмовного життя”. Коли Савватій помер, Ґерман привіз сюди інока Зосиму. Головні споруди Соловецького монастиря — Успенський собор з Трапезною та Келарною палатами (1552-1557) та Спасо-Преображенський собор (1558-1566) постали за ігумена Філіпа Количева. (Він згодом став митрополитом Московським, та смів докоряти Великому Князеві Івану ІУ Грозному за багатоженство й оприччину — звідси "Фільчині грамоти"! — був задушений головним опричником Малютою Скуратовим). За ігумена Іакова, 1582-1594 рр., монастир було обгороджено могутніми кремлівськими мурами.

За 400 років існування монастиря в ньому було 350 в'язнів, у тому числі 25 років у підземеллі тут провів останній кошовий Січі Запорозької Петро Калнишевський — його туди запроторила “вража баба” Катерина. 1801 року цар Олександр І звільнив 110-літнього в'язня. Він постригся там у ченці і помер через два роки. На Соловках зберігся його надгробок. 1903 року на прохання братії острог закрили, щоб не порушувати святість і добре ім’я Божої обителі. Та не надовго.

Совєтська влада вже 1920 року влаштувала тут Соловецький табір особливого призначення (СЛОН) і за 19 років, до 1939, перепустила через нього понад 100 тисяч невільників. І довгожителів серед них уже не було. Це моторошне слово "Соловки" знає кожен українець, який мав нещастя бути "советским человеком". Десятки тисяч українських селян, найменованих куркулями, побували тут. Відтак сюди кинули українську інтеліґенцію, яка, за словами Сталіна, “не заслуговувала довір'я”.

У кінці 1923 на Соловках було 2,5 тис. в’язнів, у 1928 – вже 22 тисячі. Усі споруди Соловецького кремля, тобто церкви, чернечі келії, побутові приміщення, совєтська влада припасувала під місця ув’язнення, поділивши їх на "роти". У кожному приміщенні утримували окрему категорію: есери, меншовики, контрреволюціонери, куркулі, троцькісти, терористи, “соціально близькі” совєтській владі карні в’язні тощо. Приміщення спочатку не були суворо ізольовані одне від одного. Тут навіть видавався журнал "Соловецкие лагеря", який надходив у бібліотеки СРСР (пишучої братії додалося в 30-х роках), діяв театр, де й Лесь Курбас ставив п’єси.

Та епоха СЛОНа скінчилася – розпочалася епоха ҐУЛАҐу. 20 лютого 1937 року СЛОН перетворено на СТОН – “Соловецкую тюрьму особого назначения”. Це була не просто зміна вивіски: за наказом НКВД СССР № 00447 від 5 серпня 1937 року в СССР розпочалася операція з “очищення” суспільства — відповідно до постанови Політбюро ЦК ВКП(б) П 51/94 “Про антирадянські елементи” від 2 липня 1937 року. У всіх республіках, областях і районах у п’ятиденний термін створювалися “трійки”, яким згори визначили кількість осіб, що підлягають розстрілу, так само число осіб, що підлягають висланню. Співвідношення 3 до 1. Цілком у дусі настанови творця совєтської держави В.Леніна, який учив: “Будьте зразково нещадними. Розстрілювати, нікого не питаючи і не допускаючи ідіотської тяганини!”

Знизу посипалися звіти про перевиконання лімітів, розгорнулося соціалістичне змагання за їх перевиконання, прохання й вимоги збільшити їх, особливо за І категорією, висувалися “зустрічні плани”. Так, нарком внутрішніх справ УРСР Ізраїль Мойсейович Леплевський тричі звертався за таким збільшенням — 5, 29 вересня та 11 грудня 1937 року, новопризначений нарком Александр Успенський — двічі: 17 лютого і в травні 1938. (Сергій Білокінь. Масовий терор як засіб державного управління в СРСР (1917-1941 рр.). Джерелознавче дослідження. К.: Київське наукове товариство ім. Петра Могили, с. 291).

Операція тривала до 15 листопада 1938 року. Дія “трійок” поширилася на всі категорії населення. Окрім “куркулів та кримінальників”, під репресії потрапили “контрреволюціонери” різних відтінків, “повстанці”, “церковники”, “шпигуни”, “троцькісти”, “диверсанти”, “шкідники”, “націоналісти”... Усього в 1937-1938 рр. до розстрілу з політичних мотивів були роковані 681 692 особи, з них 631 897 – позасудовими “трійками”. (Соколов Борис. Наркомы страха. Ягода. Ежов. Берия. Абакумов. – М.: АСТ-ПРЕСС КНИГА, 2001. – С. 130).

Чистці підлягали й концтабори. )

За списками, складеними начальником СТОНа І.Апетером, на вимогу особливої трійки Управління НКВД Ленінґрадської області (начальник Л.Заковський, його заступник В.Гарін, прокурор Ленінґрада Б.Позерн), було в три заходи розстріляно 1825 соловецьких в'язнів: 10 і 25 листопада 1937 року 509 осіб під Ленінґрадом, 198 осіб у лютому 1938 року на Соловках і найбільша група, 1111 осіб — 27 жовтня, 1, 2, 3 і 4 листопада 1937 року (кілька померли або були переведені деінде). Зокрема, у "розстрільному списку" — протоколі № 83 засідання особливої трійки УНКВД Ленінградської області, підписаному згаданими особами 9 жовтня 1937 року, є таке (с.164):

"Дело № 103010-37 г. Оперативной части Соловецкой тюрмы ГУГБ НКВД СССР на 134 человека украинских буржуазных националистов, осужденных на разные сроки за к-р (контрреволюційну — В.О.), националистическую, шпионскую и террористическую деятельность на Украине, которые, оставаясь на прежних к-р позициях, продолжая к-р, шпионскую, террористическую деятельность, создали к-р организацию "Всеукраинский центральный блок".

За цією "справою" був звинувачений і Вангенгейм О.Ф. У списку він третій, після істориків академіка Матвія Яворського, професора Володимира Чеховського, перед професором Сергієм Григоровием Грушевським… Так він став "українським буржуазним націоналістом". Звичайно, ніхто з рокованих на смерть нічого про цю "організацію" не знав. Ніякого розслідування, допитів не проводили. Їх просто взяли на етап.

Тривалий час допускали, що цей етап було потоплено з баржами в Білому морі. Але 1997 року карельський дослідник Юрій Дмитрієв визначив за документами, що шукати місце розстрілу Соловецького етапу слід поблизу міста Медвежогорська (карельською мовою — Каргумякі) на півдні Карелії, де було "обычное место расстрелов" в'язнів — будівників Біломорсько-Балтійського каналу і місцевих людей. 1 липня 1997 року пошукова група Карельського (Ю.Дмирієв) та Санкт-Петербурзького “Меморіалів” (Веніямін Іофе та Ірина Рєзнікова) ідентифікували це поховання на місцевості. Це урочище Сандормох, що на 19-му кілометрі шосе Медвежогорськ — Повенець. Тут виявлено приблизно 150 ям 4х4 м, глибиною 2 м. У них покоїться біля 9 тисяч людей, найбільше карелів і фіннів.

Розстріл Соловецького етапу власноручно виконав капітан Михаїл Матвеєв (іноді з допомогою помічника коменданта УНКВД ЛО Алафера). Смертника ставили на коліна — і капітан Матвеєв стріляв з револьвера в потилицю. Забитого підручні скидали в яму. Трупи присипали вапном і засипали. Це була тяжка робота. За неї кат М.Матвеєв був нагороджений орденом Червоної зірки і спокійно помер у Ленінграді 1971 року.

Це була цілеспрямована акція не лише проти українського народу. Серед тих, чия остання адреса Сандормох — представники інтелігенції майже всіх народів СССР. Так скріплювалася "дружба народів".

27 жовтня 1997 року, в 60-у річницю початку розстрілу 1111 соловецьких в'язнів, у Сандармосі відбулося перше їх ушанування. З 1998 року День пам'яті жертв політичних репресій у Сандармосі справляють 5 серпня — у день початку Великого Терору, на Соловках — 7 серпня. Щороку приїздять туди й нащадки там загиблих. У списку 265 розстріляних 3 листопада 1937 Олексій Федосійович Вангенгейм значився 120-м.

Це були здебільшого молоді та середнього віку люди, які ще створили б неоціненні духовні скарби, володіючи якими, ми, українці, стали б урівень з іншими цивілізованими народами. Дехто з них дожив би донині. Сама присутність таких людей у суспільстві зробила б його кращим. Але постріли тупого, малограмотного ката Матвеєва — виконавця волі чужої, глибоко ворожої нам російської комуністичної влади — змінили хід нашої історії...

Василь Овсієнко. 16 квітня 2003 року. – Радомисль. – 2002. – № 20 (469). – 15 травня.