СОЛОВЕЦКИЕ ЛАГЕРЬ И ТЮРЬМА
ОСОБОГО НАЗНАЧЕНИЯ (СЛОН/СТОН)

Бiломорканал

Із Санкт-Петербурга ми вирушили потягом 27 липня і наступного дня були в карельському місті Каргумякі, по-російському Медвеж’єгорськ, що на самісінькому північному березі Онезького озера, власне, Повенецької затоки. За 30 км на схід від Медвежогорська, у селищі Повенець, і починається Біломорсько-Балтійський канал, а сам Медвежогорськ був “столицею” грандіозного будівництва у 1930 – 1933 рр. Тутешня станція Олонецької (згодом Кіровської, донині Октябрської) залізниці, що побудована 1916 року, називається російською Медвежья Гора, карельською – Каргумякі.

Соратники - строители ББК. Иосиф Сталин и Сергей Киров совершают прогулку на катере.

У місті ми насамперед відвідали музей, що займає частину приміщення колишнього управління будівництва Біломорсько-Балтійського каналу. Побудоване воно 1931 р. Біля музею, бовваніє пам’ятник “любимцу партии и народа” Сергієві Мироновичу Кірову, який особисто опікувався будівництвом. Тут досі вулиці називаються іменами Кірова, Дзержинського, Советская.

Директор музею Сергій Іванович Колтирін створив окрему експозицію з історії будівництва каналу. Тут зібрано інструменти будівельників (тачка, кирка, пилка, лопата, ліхтар “летюча миша”), знімки тих часів, є картосхема каналу, який разом зі системою озер, з річкою Свір простягається на 227 км від селища Повенець на Онезькому озері до міста Біломорськ на Білому морі. 37 км рукотворного (в буквальному розумінні) каналу, 19 шлюзів зі шириною камер 14 м, глибиною 4 м і довжиною 200 м збудовано всього за 20 місяців.

Шлюзи здебільшого двокамерні (тобто камери йдуть одна за одною). До 8-го шлюзу судно піднімається вгору в кожній камері на 7 – 8 м, а всього на 125 м. Відтак рештою шлюзів воно опускається до Білого моря на 105 м. Шлюз без помпування наповнюється водою всього за 12 хв.

Канал зв’язав Біле море з Балтійським, відтак через Волго-Балтійський – з Каспієм, Азовським і Чорним морями. Він діє досі, тільки дерев’яне кріплення шлюзів замінене після війни бетонним. А деякі північні шлюзи, кажуть, досі дерев’яні.

Знаючи, що схожі канали в Західній Європі у другій половині ХІХ – першій половині ХХ ст., в пору, коли водний транспорт був найдешевшим, будувалися десятками років, годилося б захоплюватися трудовим подвигом радянських людей, якби на цьому будівництві не лягло кістьми біля 100 тисяч невільників, якщо не більше (називають різні цифри).

19 лютого 1930 року Рада Праці і Оборони (СТО) видала постанову “Про основні моменти реконструкції водного транспорту і роботу Волзького річкового пароплавства”, якою передбачалося внести через Державну планову комісію Союзу РСР на розгляд уряду до 1 квітня 1930 року план реконструкції морського і річкового транспорту. Комісія підготували службову записку “Про Біломорсько-Балтійський водний шлях”. Уже 26 травня наказом наркома шляхів було створене управління Біломорбуду. Проблему кадрів розв?язали так. Насамперед розформували Експедицію північних залізничних ліній і передали її разом з інвентарем у розпорядження Біломорбуду та насмикали фахівців з інших установ. О 21 годині 2 липня в приміщенні Північно-західного управління Державного річкового флоту розпочалася нарада, яка постановила передати в повному складі в розпорядження Біломорбуду також Управління з дослідження і складання проекту Волго-Маріїнського водного шляху і зобов?язала до 1 жовтня закінчити проектування каналу. Як головний інженер Біломорбуду в протоколі цієї наради вже фіґурує професор Оксамитний (всюди в документах його пишуть Аксамитний). 3 липня Рада Праці й Оборони постановила подати результати технічних досліджень і план робіт будівництва всього каналу до 1 вересня. Джерела фінансування ще не визначалися, але вказувалося на необхідність “при определении стоимости робот по сооружению северной части канала учесть возможность привлечения уголовного труда к этим работам”. (Постановление СТО СССР от 3 июня 1930 г. Цит. за книжкою: Ю.А. Дмитриев. Беломорско-Балтийский водный путь (от замыслов до воплощения). Петрозаводск, 2003, с. 38).

Тією постановою було створено Комітет спорудження Біломорсько-Балтійського каналу, який очолив заступник голови Раднаркому і Ради Праці й Оборони Ян Ернестович Рудзутак. Серед чотирьох членів комітету був заступник наркома ОГПУ Генріх Григорович (Єнох Гершенович) Ягода. Цього було мало, то 30 серпня голова РПО Риков затвердив секретне “Положення про особливий комітет спорудження ББК” з 7 членів “без права заміни їх іншими особами”.

Як уже згадувалося, головним інженером управління Біломорбуду був призначений професор Донського (Ростовського) політехнічного інституту Анатолій Сергійович Оксамитний, проектну роботу очолив інженер Сергій Якович Жук, за геологічні роботи відповідав карельський учений-геолог професор В.М. Тимофеєв.

У нас особливий інтерес до українця А.С. Оксамитного. Він народився 1884 року в Ромнах Полтавської губернії, 1912 р. закінчив Петербурзький інститут інженерів шляхів сполучень, читав курси: греблі, гідрологія, гідроґрафія, водне господарство. Уже 2 жовтня 1930 року він був заарештований за звинуваченням, не пов?язаним з будівництвом ББК, а що ніби він “был одним из руководителей Северо-Кавказской краевой организации, занимающейся вредительской деятельностью во всех отраслях водного хозяйства, т.е. в совершении преступления, предусмотренного ст. 58 п.7 УК РСФСР” (Назв. пр., с. 220). Як відомо, цю статтю написав сам В.І.Ленін, а Й.В.Сталін твердо знав, що незамінних людей нема.

Заарештували А.Оксамитного в Москві в ОГПУ, припровадили до Ростова. Оскільки ростовські чекісти не знали, в чому звинувачувати професора, то запропонували йому написати пояснювальну записку про справи та людей, причетних до енерґетики й меліорації на Північному Кавказі, причому звернути увагу на неґативні сторони. 8 жовтня він написав таку записку, яка й стала основою для його звинувачення. Юрій Дмитрієв просторо цитує її і робить висновок: “Не стучи на себя сам. Ни к чему хорошему это не приводит. Ежели кому что-то от тебя надо, пусть доискиваются сами” (Назв. книжка, с. 224). Власноручно написані покази слідчий відповідно підредаґував, перше ніж передрукувати. Останній протокол допиту датований 19 січня 1931 року, на ньому червоним олівцем дописано загадкову фразу: “К 10 часам утра 24.01.31 г.”. Все. Ні вироку, ні будь-яких інших документів про А.Оксамитного Юрій Дмитрієв не знайшов. Людина стерта, як у Дж. Оруела.

Але А.С. Оксамитний ще встиг розрахувати, що робітничий континґент Біломорбуду має становити 100 тисяч людей і постачатися він має Управлінням СЛОНа (Соловецкий лагерь особого назначения).

“Змичка” Біломорбуду зі СЛОНом відбулася так. Оскільки Карельська АРСР, на території якої мало здійснитися грандіозне будівництво, відповідно до свого статусу, не мала ніяких свої фондів, окрім непрохідних боліт і комарів, то на деякий час, від 23.05 1930 до 1.01. 1932, СЛОН з управлінням в Кемі був формально підпорядкований ГПУ Карельської АРСР (с. 80). На доказ того, як ця “змичка” діяла, Ю.Дмитрієв цитує з книжки колишнього в?язня, який 1928 – 1930 рр. сидів зовсім “поруч”, у Мурманську, В.Чернавіна “Записки вредителя”, на жаль, не вказавши її вихідних даних. Ще коли В.Чернавін був на волі і працював у якомусь тресті в Мурманську, цей трест послав комуніста Л.Т. Богданова в Кемь… купити в управлінні СЛОНа потрібних інженерів. Той Богданов з захопленням розповідав:

“Представьте себе, там (в управлении Соловецкого лагеря) так и говорят: “продаем”, “при оптовой покупке скидка”, “первосортный товар”, за такого-то в Архангельске 800 рублей в месяц дают, а вы 600 предлагаете! Товар то какой. Курс в высшем учебном заведении читал, солидные печатные труды имеет, директором огромного завода был, в довоенное время одним из лучших инженеров считался, и десятилетник по статье 58 пар. 7 (т.е. сослан на каторгу на 10 лет за “вредительство”), значит, работать будет что надо, а вы 200 рублей жалеете.

Я все-таки доторговался, они уступили, потому что мы 15 инженеров оптом взяли. Замечательный народ подобрал” (с. 85 – 86).

За “товар” ГПУ брало 90% винагороди, проданий одержував решту 10%. І цей договір (не з в?язнем, звичайно) складався письмово, цілком офіційно скріплювався печатками і підписами. На випадок, якби куплений в?язень утік – заложниками була його сім?я. Якби не захотів працювати – його спровадили б назад до табору, де умови утримання набагато гірші. В.Чернавін засумнівався, а якщо потрібних спеціалістів не виявиться? “У ГПУ не будет? Что вы, они же любого с воли взять могут, да и “готовых” у них хватает. Лучшие инженеры и профессора на лесозаготовках как лесорубы работают. В каких условиях – слушать страшно. Для них счастье быть проданными, все-таки на свою работу станут и денег хоть немного получат”. (с. 87).

Ради інтересу бухгалтер тресту прикинув, скільки ГПУ може заробити на такому продажі. За 1000 фахівців – 4 мільйончики за рік! І податків не платить. А їхній трест максимум мільйон прибутку за рік дає. Ось чому ГПУ таке багате.

Згідно з Марксовою економічною теорією, енерґією, що забезпечує поступ, є надексплуатація м’язових зусиль промислового робітника. Щоб найліпшим чином використати “робочу силу” на будівництві ББК, марксисти заарештували сотні тисяч людей, у тому числі й провідних учених та фахівців у галузі будівництва. У Медвежогорську спішно звели будинок управління ББК, посадили там фахівців, які талановито розв’язали складні інженерні проблеми. Були ці люди хіба що Богу душу винні, то й “імена їхні, Ти, Господи, відаєш…”

Утім, Юрій Дмитрієв 2003 року опублікував цілі списки керівників ділянок і відповідальних за конкретні роботи (с. 68 – 79). Після відкриття Біломорсько-Балтійського каналу імені тов. Сталіна ВЦИК СССР 4 серпня 1934 року за підписом М.І. Калініна видав постанову про нагородження робітників, інженерів і керівників Біломорбуду, які найбільше відзначилися на будівництві (с. 168 – 172). Певна річ, найбільше відзначився Генріх Григорович Ягода, заступник начальника ОГПУ СССР. Він у списку восьми нагороджених орденом Леніна – найперший. Тут же начальник ГУ УИТЛ Матвій Давидович Берґман, начальник Біломорсько-Балтійського ИТЛ Семен Григорович Фірін, начальник Біломорбуду Лазар Йосипович Коган і його заступник Яків Давидович Рапопорт (він же заступник начальника ГУ УИТЛ). А після заступника головного інженера Сергія Яковича Жука йде ім`я Нафталія Ароновича Френкеля, помічника начальника Біломорбуду, “совершившего в свое время преступление против государства и амнистованного ЦИК Союза ССР в 1932 году со снятием судимости” (с. 169), а також заступник головного інженера Костянтин Андрійович Вержбицький, який був “осужден за вредительство по ст. 58–7 и освобожден досрочно в 1932 году” (с. 169). 15 осіб нагороджені орденом Трудового Червоного Прапора – усі в?язні! Серед них Ковальов Ніколай Михайлович, лаборант по бетону, “имел шесть судимостей за воровство, по собственному заявлению до Беломорстроя никогда нигде не работал” (с. 171).

А ще того ж дня Михайло Іванович Калінін спеціяльною постановою (с. 173) надав пільги в?язням – учасникам будівництва ББК: “уже полностью освобождены от дальнейшего отбывания мер социальной защиты 12.484 человека, как вполне исправившиеся и ставшие полезными для социалистического строительства, и сокращены строки отбывания мер социальной защиты в отношении 59.516 человек, осудженных на различные строки и проявивших себя энергичными работниками на строительстве”. П?ятистам в?язням знята судимість.

Ось яка добра та справедлива була Радянська влада до “вставших на путь исправления”!

5 серпня 2003 року ми оглянули оновлені експозиції музею в Медвежогорську. С.Колтирін відновив гасла часів Біломорбуду: “Каждый сам себе кует свое будущее”; “Исправительная политика СССР не карать, а исправлять на основе общественно полезного труда и политического перевоспитания”; “Даешь!”; “Выполним!”; “Ни одной минуты простоя!”; “Клади бетон крепче стали”. Тут же стенди “Лучшие ударники лагпункта” і їхні портрети, “Вот кто плетется в хвосте” і карикатури на них. І відверто: “Сотрудники ОГПУ (чекисты) руководили строительством Беломорканала”.

У Постанові Совнаркому “Про відкриття Біломорсько-Балтійського каналу імені тов. Сталіна” від того 2 серпня 1933 року відзначено, що на 227 кілометрах каналу збудовано 128 складних гідротехнічних споруд, у тому числі 19 шлюзів, 16 гребель, 12 водоспусків, 49 дамб, 33 штучні канали. Що вийнято було 21 млн. кубометрів ґрунту і скель, вкладено 390 тисяч кубометрів бетону, зрубових робіт – 921 тис. кубометрів. І все це за 20 місяців. Але не пораховано, скільки людських життів, праці і страждань покладено на цім будівництві.

Утім, знову ж таки Юрій Дмитрієв дещо підрахував. Щодо 165 каналу, що за 6 кілометрів від вершинного, 8 шлюзу. Тут потрібно було прокласти 6,5 км каналу в суцільній скелі. Зрубати камінь від 2 до 18 метрів над поверхнею і заглибитися від нульової точки на 4 метри. Зробити це треба було від січня до квітня 1933 року, до весняної повені. (Саме тоді Україна вимирала з голоду). Динаміту, звичайно, не вистачало, покладалися, в основному, на “пердячий пар”. (Сором?язливим цитую зі “Справочника по ГУЛАГу” Жака Россі, М.: Просвет, – 1991, т. 2, с, 274: “пердячий пар – человеческая (зековская) мускульная энергия, заменяющая механизацию: “стройки социализма воздвигались пердячим паром”).

На ці 6,5 км кинули 30 тисяч в?язнів. Жили вони в бараках Південного і Північного містечок. Але щоб не витрачати дорогоцінного часу, їх перестали водити на ночівлю. Тут вони й гибіли – біля багать. Поранених камінням і хворих відводили до Санітарного містечка. Туди ж звозили трупи. Ю.Дмитрієв заповзявся знайти місце їх поховання. І влітку 2003 року знайшов: борсуки допомогли. Вони рили нори на невеличкому острівці посеред болота і повиносили на поверхню людські кістки. Ю.Дмитрієв нарахував більше 100 западин розміром 2–4 на 1,5–2 м. Розкопи йому довелося робити за дощової погоди. У кожній ямі по кілька кістяків. Гумусний шар тонкий, отже, це були худі, виснажені люди. Слідів насильницької смерти не виявив. Боїв тут не було, великих людських поселень, окрім концтаборів, поблизу теж не було. За найскромнішими підрахунками Ю.Дмитрієва, на цій ділянці полягло 8 – 10 тисяч чоловік. (Див. статтю “Цвинтар імені Сталіна” в ґазеті “Столиця” № 50 (501), 12. 12. 2003, яку підготував Сергій Шевченко).

Як відомо, основна частина “робочої сили” на будівництво ББК набиралася з селян, яких марксисти мали за потенційно ворожий “безкласовому суспільству” клас і яких якраз тоді особливо інтенсивно нищили як “куркулів”. Загнані “владою робітників і селян” у комарині болота, у сніги, ці добрі господарі погинули від голоду та непосильної ручної праці. І могил їхніх поблизу каналу нема. Хіба оці, знайдені Юрієм Дмитрієвим. Працювали вони не лише безпосередньо на копанні каналу, але й на заготівлі лісу в довколишній тайзі, для чого там були створені табори і спецпоселення – рештки деяких, надто ж тих, що діяли до 50-х років, збереглися досі і позначені на мапах “разв.”, “нежил.”, “изба”. Оце їх і піде шукати наша експедиція Санкт-Петербурзького “Меморіялу”…

На відкриття каналу чекали самого Сталіна. Спеціяльно до його приїзду в Медвежогорську поруч з управлінням ББК побудували готель з високою вежею. З неї вождь, що вже вбився в повну силу, мав глянути за кілометрів 30 на селище Повенець, де, власне, канал і починається з Онезького озера. Сталін у Медвежогорськ не приїхав, був лише на відкритті каналу 2 серпня 1933 року. Сказав, що канал вузький і мілкий.

17 серпня 1933 року на ББК привезено було 120 письменників на чолі з Максимом Ґорьким – щоб оспівали цей “трудовий подвиг радянських людей”. Уже 20 січня 1934 року вийшла книжка нарисів “Беломорско-Балтийский канал имени тов. Сталина” 36 авторів, у тому числі Ґорького, Алексєя Толстого, Іллі Еренбурґа, Віри Інбер, Панфьорова, Зощенка, Валентина Катаєва, Віктора Шкловського, Михайла Пришвіна. Багато письменників, які не спромоглася на таке “творче піднесення” над власним людським сумлінням, були згодом репресовані. Чи були серед тих 120 українські письменники, я досі не встановив. Може, хтось із них згодом потрапив на Соловки і був восени 1937 року розстріляний за кілька кілометрів від Повенця в урочищі Сандормох? (Див. про це в статті “Ці моторошні слова: Соловки, Сандормох…”).

Чи не картинами подібного “трудового героїзму радянських людей” наснажував себе “пролетарський поет” Володимир Маяковський, доки не пустив собі кулю в лоба (цитую з пам’яті і пишу без його “драбинки”):

Здесь холод кроет корчею, неважен, мокр уют,
Сидят в грязи рабочие, подмокший хлеб жуют.
Но шепот громче голода, он кроет капель спад:
“Через четыре года здесь будет город-сад”.

І далі:

Здесь взрывы закудахкают в разгон медвежьих банд,
Здесь вкроет недра шахтою стоугольный гигант...
Аж за Байкал отброшенная попятится тайга.

Природа, бачите, ворог людини. “Якщо ворог не здається – його знищують”, – прорік Максим Ґорький. Інший комуністичний геній, Іван Володимирович Мічурін, твердив: “Ми не можемо чекати ласки від природи, взяти її багатства – наше завдання”.

Вирубані довкола ББК ліси не відновилися досі.

“Трудові ресурси” пострадянської території виснажені й деморалізовані.

…Отож 28 липня 2000 року о 6.30 експедиція Санкт-Петербурзького “Меморіялу” вирушила маршрутним автобусом з Медвежогорська в Повенець.

Неподалік другого шлюзу є скромний гранітний пам’ятник з дзвоном над ним. Напис: “Безвинно погибшим на строительстве Беломорканала в 1931 – 1933 г. В честь 500-летия образования пос. Повенец”.

Під час Другої світової війни тут, на західнім березі каналу, зупинилося фінське військо, яке, власне, і не збиралося переступати цю межу розселення карельського народу, щоб Фінляндію не звинуватили в загарбницьких намірах (тож Нюрнберзький суд і не зарахував її до країн-аґресорів). Та 1944 року російська (радянська) сторона підірвала 2-й і 3-й шлюзи. Вода змила селище Повенець. Фінни відступили. Коли ще в музеї ми спитали про долю цивільного населення, то С.Колтирін сказав, що населення було попереджене… Тут є чимало пам?ятників радянським воїнам-визволителям, а загиблим на будівництві ББК споруджено 2003 року спільний пам?ятник – церкву Миколи Угодника.

Перші 7 шлюзів, здебільша, двокамерні, розташовані часом за кількасот метрів один за одним упродовж якихось 10 км. Біля 9-ї години ми дійшли пішки до 3-го шлюзу, де сіли на попутний теплохід “Тайфун”. Цікаво спостерігати заповнення камери водою. За 12 хвилин судно вже вивищувалося над деревами і селищем, що лишилися ліворуч унизу. Праворуч – озера, водою яких без помпування заповнюються камери.

Від 7 до 8 шлюзу пливемо довгим Волозером та ще 6,5 кілометрів пробитим у скелі каналом.

Отут крові пролито людської

І без ножа...

(Т.Шевченко)

7 – 8 шлюзи – це вододіл. Маткозеро, яке починається за 8-м шлюзом, уже розташоване нижче.

Тут знайшли ми перевізника Олексія, який за дві ходки переправив нас човном через губу Маткозера. Підкріпившись чаєм, рушили болотом у східному напрямку до річки Красная. Прокладена тут ще в’язнями лежньовка (дерев’яний настил) остаточно поруйнована декілька років тому всюдиходом. А нею ходили і навіть їздили кінними возами, підрихтовуючи її, тобто замінюючи зогниле дерево цілим. Такі лежньовки зв’язували табори та спецпоселення між собою і зі світом. По них вивозили ліс. Згодом в іншому місці ми натрапили на чотири великі металеві колеса – це решки вагонетки, в яку запрягали коней, і вона котилася по дерев’яних рейках. Тепер усі ці колишні лежньовки не сприяють рухові. Це хіба орієнтири (вони позначені на мапах). Ліпше йти болотом поруч з лежньовкою: ступаєш ніби на мох, а ногу виймаєш із твані. Часом шурхнеш глибше коліна. Це при тому, що маєш на собі наплечник кілограмів на 30-40.

Подолавши кілометрів три майже суцільного болота, біля 18 год. ми стали табором на високому сухому березі річки Красная. Дошкуляють комарі. Доки зварили вечерю, Ірина Резнікова привела звідкись місцевого мешканця Александра Рябова (він родом з Мінська), який погодився бути нашим провідником. Десь узялися дві жінки – і це, власне всі люди, яких ми бачили в цьому спустошеному за радянської влади краю.

Веніямін Іофе з Олексою Старовим теж повернулися з розвідки: за два кілометри звідси на південний схід є руїни спецпоселення. Уранці 29-го я з Олексою та Ольгою сходили до тих руїн сфотоґрафувати їх. Це на вищому місці добротно збудовані у зруб три великі приміщення (25х10, 10х8, 18х8). Дахи впали, а стіни стоять. Вікна великі, без ґратів. Один барак з наскрізним коридором, від нього – окремі, мабуть, житлові кімнати. Інший барак поділений на три частини глухими стінами. Очевидно, тут був якийсь склад. Будівлі десь 30-х років. Спецпоселенці, мабуть, були “куркулями”. Вони валили тут ліс і вивозили його де сушею, де “лежньовкою” до Маткозера, а звідти його сплавляли до каналу. Нині тут ліс, здебільшого, незрілий – йому років 50–60, хоча є ділянки старішого, не вирубаного.

Пообіді вся наша експедиція з провідником Рябовим рушила вбрід через річку Красная у північно-східному напрямку. Тут відносно сухо, навіть є скелясті підвищення до 10 метрів. Усюди валуни льодовикового походження. Дерево, якщо падає від вітру чи старості, викорчовує ті валуни, дивовижно обплетені корінням.

Прийшли до хатини на березі озера, яке Александр Рябов називає “Светлая Ламбушка” (“ламба” мовою вепсів і є “озеро”). Тут мінімум цивілізації. Наші хлопці та дівчата, а за ними і я, не проминули скупатися в “Светлой Ламбушке”, хоча вода доволі холодна.

О 18-й ледь помітною просікою рушили ми просто на північ до Конжозера, узяли прибережним камінням трохи праворуч і поставили намети. Це якоюсь мірою обжите місце: є сліди вогнищ, пристосування для копчення риби, змайстровано стіл і лавки, але вони вже зогнили. Ми сідали їсти просто на піску на березі озера. Хлопці дбали про дрова, майстерно встановлювали на каменях чи на тросику казанки, а дівчата під керівництвом Юлі Карпенко (проявилась українська хазяйновитість) варили кашу, вермішель, чай. Я знайшов довгий металевий шворінь і прилаштував його поміж двох куп каміння – вийшла добра кухня, яка служила нам два дні.

30 липня о 10.30 Іофе, я, Ірина, Ольга та Олексій високим південним берегом Конжозера рушили на захід до Югорічки, що з цього Конжозера тече в Маткозеро (тобто в канал). Річка, шириною метрів 10, була в часи таборів обшита деревом. Нею сплавляли ліс на будівництво каналу. Біля Юги діждалися Александра Рябова, який зовсім близько, за метрів 200 за річкою й озером, показав нам руїни будівель. Це рештки 22-го лагпункту Водороздільного лагерного відділення. Найбільший барак має 28 на 12 м. Це, за всіма ознаками, штрафний ізолятор. Наскрізний коридор, діжурка з рештками штукатурки, руїни грубок, масивні двері з запорами, печурки над дверима для цілодобового освітлення камер, рештки нарів, слід блощиць. І – багато написів олівцем на дверях, одвірках, від 1931 до 1947 року, які засвідчують, що тут по кілька днів у карцері і по півроку в штрафному ізоляторі (“ПКТ” – “приміщення камерного типу”) сиділи політв’язні (кілька разів у написах зустрічається стаття 58). Ось деякі, може, неточно прочитані Олексою Старовим написи:

Арти
Бушлай
Туршин
Николаев М.Б. ШЗО с 16.01.46 – 18.07.45 4 дня
Михайлов Владимир
Яхажки
Мелода
Крячко П.М. Горьковская обл. сидит 58-8
30.ХІІ 40 Елизаров
16.164-10 30.12.40 г. – 30-06.41
Таринок 162-10
1933 1936 1937 1940
Здесь сидел Ильев ОБЭ-УР-10 Прибыл с 1934 Мелерви ср. 9 лет 162-3. 19 лет
1 апреля в 40 камере 12 июля
162 – 143
Лагоев Иван
Сидели 19.34 Гаврилов Андрей

Є рахунок діб паличками. Від одного одвірка ми відірвали дощечку з десятком прізвищ – мабуть, це запис нарядчика про виведених на роботу.

На одних дверях виявилося особливо багато написів і навіть карикатура: довгошиїй Сталін у військовому кашкеті, підпис “Чума”. Ці двері забрати б до музею, але ж вони важать з півцентнера. Улітку не винести їх болотами. Може, “Меморіял” вивезе їх узимку на санях.

В одній камері вирубано і відколото шмат стінної колоди. Іофе висловив думку, що це, мабуть, Юрій Дмитрієв, який побував тут раніше, вирубав зразок з написами. Сергій Колтирін показував нам у музеї відеострічку про ту подорож на вертольоті.

Усього тут 7 будівель, з-поміж яких можна розпізнати бараки, контору, лазню (є рештки печі й казана), склад, житлове приміщення. Високий дах останнього досі не обвалився. Таке враження, що воно покинуте років 15 – 20 тому: городець ще не заріс лісом. Очевидно, тут жило якесь начальство, може, з сім’єю. Табір же покинуто років 40 – 50 тому.

Знайшли ми і забрали з собою двоє коліс від тачок – по кілограмів 6. Поржавілі рештки ліхтарів “летюча миша”, яких тут багато, ми не брали, бо вони ламаються в наплечнику.

31 липня вранці ми згорнули табір і пішли з Александром Рябовим на південний схід у напрямку до Рибозера. Зупинилися біля малого озерця, де Рябов швидко наловив окунів (першого на черв’яка, а решту на риб’ячі очі) і наварив з них юшки.

Тим часом Іофе, Микола, Олексій, Юля, Ірина, Ольга та я повернулися назад на півкілометра, де ми бачили бараки спецпоселенців. Їх 5 – 6. Більшість ще стоять, лише дахи повалилися, а є самі руїни. З господарчих будівель здивувала нас вкопана в ґрунт діжа для квашення капусти, у діаметрі метрів три. Шкода, що я її не сфотоґрафував.

Пообідавши юшкою, рушили на схід до Рибозера, далі його берегом на південь і південний схід аж за безіменну річечку, що в нього тут упадає. Дійшли до хатини рибалок на березі озера. Човен зі знятим двигуном, рибальські сіті, пристосування для копчення риби, дривітня, опудала птахів. Людей нема. У хатині двоярусні нари на шість осіб, грубка. Як пояснив Рябов, тут рибалки коптять рибу і виносять її на собі до твердої дороги. Згодом ми пройшли цей шлях – кілометрів три суцільного болота.

Полишивши рибальську базу, пройшли ми кілометрів 2 височиною на південний схід і під вечір стали табором на лівому березі чималої річки Рибокса, у доволі вологому місці. Без мазі та сітки від комарів важко рятуватися. Обличчя та руки спухають. А в’язні та поселенці не мали ж від комарів ніякого захисту...

Уранці 1 серпня без наплечників перейшли ми по валунах річку Рибокса. Тут збереглися цілі кілометри лежньовок, геть непридатних, щоб ходити по них. Видно сліди і послід ведмедя, який пасся на чорницях та морошці. Злетів величезний тетерук.

За кілометрів три на схід, ледь на південь, виявили ми вузьку, метрів до 100, але продовгувату, метрів до 400, височину, до 10 метрів. На ній упоперек розміщені напівпідвальні приміщення. Важко здогадатися, що тут було. Зате наступна височина, що лежить уздовж трьох озерець, потішила нас своєю відвертістю: це руїни контабору.

Ця височина ширша, до 200 м, довжиною більше півкілометра. Нижча, північна частина – великі бараки з камерами. Їх щонайменше 7. Карцер з примітивними ґратами з залізних штаб. Тут ми виявили написи:

1938, 1941, Бубарев К. О. 13.ІІІ. 1938

Сергей

Можна опізнати лазню. Низом, за метрів 50 понад озером, збереглися стовпи “запретки” (забороненої зони довкола табору), рештки сторожової вежі з характерним дашком, як у шпаківні.

Іофе каже, що в такій кількості приміщень могли утримувати до 3 тисяч в’язнів. Табір міг діяти до середини 50-х років.

Горою розміщено декілька адміністративних та житлових приміщень, де мешкала охорона.

Повернувшись до свого табору на березі Рибокси, о 18-й повернулися ми до хатини рибалок, де знову не було нікого, тому ми швидким маршем рушили через болото прямо на південь. Оце та стежка, якою рибалки виносять свою продукцію – кілометрів три. Наледве знайшли одне сухе місце, де можна було зупинитися перепочити.

Нарешті під вечір вийшли на височину, де вже розпочалася тверда дорога, якою можна їхати вантажівкою чи мотоциклом. Помітні сліди колій кількаденної давности. Ще пройшли з кілометр і розбили при дорозі табір.

2 серпня біля 10-ї рушили ми твердою дорогою на південь. Дорога вбирала менші доріжки і нарешті стала грейдерною, добре в’їждженою. Але транспорту не трапляється ніякого. Пройшовши так кілометрів 5 – 6, побачили мотоцикл з коляскою і двох молодих чоловіків біля нього.

Це рибалки, від хатини яких ми оце йдемо. Тут мало людей, між ними великі відстані, але всі все про всіх знають! До нас їхні серця відкривають чарівні слова “Меморіял” і “Сандормох”. Едуард, виявляється, їхав в одному з нами автобусі 28 липня з Медвежогорська до Повенця. Його дід – репресований українець. Але він не зміг пригадати прізвища діда, ані звідки він родом. Отак згубиться коріння і пам’ять – і нащадки вже “русские”, тобто приналежні до Росії.

Олександра Старова послали ми з другим чоловіком поїхати мотоциклом до села Габсельга, що недалеко від Онезького озера, на шосе, найняти машину. Але щойно ми пообідали, аж їде з того краю, звідки ми прийшли, справжня вантажівка! Під дощем вона вивозить нас до Габсельги. У машині з нами киргиз із хлопцем років 14. Це еміґранти. У Киргизії війна, то в Габсельзі їх прижилося декілька родин. Оце збирають чорниці. Рік неврожайний. Риби вони не ловлять і не їдять.

За 30 км дороги ми бачили лише дві машини та мотоцикл. Пересівши в Габсельзі на криту вантажівку, ми біля 19.30 були в Медвежогорську і облаштувалися в гостинниці “Онежская”, помилися холодною водою і відчули, як змуляні наші ноги, які ми покусані комарами, як болить усе тіло, які ми розбиті...

А з Олександром сталася біда: п’яний мотоцикліст наїхав на камінь. Сам ударився об шкло, а хлопець вилетів геть. Таки доїхали вони до Габсельги, найняли машину, але розминулися з нами в селі. Марно з’їздили. Хлопцеві болять ребра, він шокований, ліг спати не ївши. Але тримався мужньо.

3 серпня Іофе доречно оголосив вільним днем – ми його зекономили, бо нам таланило на провідників і помічників. Та й на погоду, бо дощ пішов, коли ми вибиралися з тайги.

4 серпня о 4.30 зустріли ми на вокзалі групу з Санкт-Петербурга на чолі з Тетяною Моргачовою: приїхало чоловік 30 родичів розстріляних у Сандармосі соловецьких в’язнів, з-поміж них Валентина Петрівна Бовсунівська з Києва – донька Бовсунівського Петра Федоровича, викладача Планово-статистичного технікуму; Рада Михайлівна Полоз із Москви – донька Полоза Михайла Миколайовича, посла УСРР у Росії, потім голови Держплану, міністра фінансів УСРР; Вангенгейм Елеонора Олексіївна з Москви – донька Вангенгейма Олексія Федосійовича, професора, творця Гідорометслужби СРСР, родом з Кропивної на Чернігівщині. Приїхали також історик Ярослав Тинченко, пізніше – працівниця Всекраїнського “Меморіялу” Валентина Скачко, журналіст Ростислав Мартинюк з мамою та вітчимом. Уранці 5 серпня до готелю прибуло багато людей, у тому числі консул України в Петербурзі Юрій Вербицький, лідер української громади в Петроскої (Петрозаводськ) Фартушний Віталій Петрович.

Усі ці люди разом з місцевими взяли участь у мітинзі в урочищі Сандормох, частина того ж дня поїхала на Соловки.

Вересень 2000. Доповнено в січні 2004 року.