СОЛОВЕЦКИЕ ЛАГЕРЬ И ТЮРЬМА
ОСОБОГО НАЗНАЧЕНИЯ (СЛОН/СТОН)

Цi моторошнi слова: Соловки, Сандормох...

Соловецький архіпелаг, що на Білому морі, складається з шести великих і біля 200 дрібних островів та корг, що разом мають площу 300 кв. км. Це Великий Соловецький острів (220 кв. км), Анзерський (47 кв. км), Велика та Мала Муксалма (19 і 1,2 кв. км), Великий та Малий Заяцький острови (1,4 та 1,1 кв. км).

Соловки – споконвіку земля карельська. Нині на Соловках живе менше тисячі населення, а до 1920 року світські люди тут узагалі постійно не мешкали, хіба в готелях “Петербурзькому” (дерев'яний двоповерховий, 1838 року) та “Преображенському” (цегляний триповерховий, 1864). 1920 – 1939 року тут була “власть соловецкая”, концтабірна. З 1939-го фактичною владою тут був військовий ґарнізон зі Школою юнґ, з 1944-го діяла вже Острівна рада, з 1971 – сільська рада. 1987 р. поселення довкола кремля дістало статус “посьолок Соловецький” і стало районом Архангельської области Російської Федерації. В інших місцях на островах живуть поодинокі люди. Найближча залізнична станція – Кемь, за 60 км морем на захід.

Язичники ще 4 – 2 тисячі років тому спорудили тут характерні для Скандинавії дивовижні лабіринти. Мабуть, щоб мертві не поверталися у світ живих. Чи вони провиділи душогубське ХХ століття?

1429 року поселилися тут іноки Валаамського монастиря Савватій та Ґерман для “безмовного життя”. Коли Савватій помер, Ґерман привіз сюди інока Зосиму. Ці святі соловецькі преподобні чудотворці й поклали початок Спасо-Преображенському Соловецькому ставропігійному чоловічому монастиреві. З тих часів є леґенда, що рибалка чи то мисливець за тюленями (їх тут називають “заяц”, тому й острови “Заяцькі”) теж поселився був на острові. Та одного разу він почув, що голосить його дружина, залишена на березі біля підніжжя гори: янгол відшмагав її різками (незвичне для янгола діяння!) і наказав не з'являтися тут жіночому родові, бо це місце для іноків-чоловіків. Свідком тієї події був преподобний Савватій. Відтоді гора називається Секирна (від “сечь”). На ній і було засновано Свято-Вознесенський скит. Пізніше, 1862 року, тут споруджено церкву Вознесіння Господнього.

Та головні споруди Соловецького монастиря постали південніше, на березі бухти Благополуччя, що на західному березі острова. Тут 1436 року преподобному Зосимі явилося диво: у повітрі в небесному осяянні простерте зображення прекрасної церкви. Тут і були побудовані дерев'яні келії та храм Преображення Господнього. 1485 та 1538 років храм горів. Тож за ігумена Філіпа (у миру Федір Степанович Количев) архітектор Ігнатій Савка з Новгорода (адже Соловки здавна були сферою впливу Новгорода) спорудив величні кам'яні храми – Успенський собор з Трапезною та Келарною палатами (1552 – 1557) та Спасо-Преображенський собор (1558 – 1566). Трапезна палата, площею майже 500 кв. м, була найбільшою в Московській державі аж до спорудження Грановитої палати в Московськім кремлі.

Ігумен Філіп був знатного московського роду. Господь дав йому талант видатного організатора монастирського життя. На островах, які по півроку не мали зв'язку з континентом, ігумен зумів не лише забезпечити життєдіяльність монастиря, а й заохотити до подвижницької праці тисячі ченців і трудників, які шукали і знаходили тут умиротворене життя в служінні Богу та в трудах праведних за саме лише прохарчування. Тут, у суворих умовах Півночі, де тайга вже перемежовується з тундрою (на малих островах, навіть на Заяцьких, – поспіль тундра), найтяжча праця набувала глибокого духовного змісту. Іноки і трудники вирощували овочі й навіть сади, розводили худобу і бджіл, ловили рибу і топили тюленяче сало, варили сіль з морської води, випалювали цеглу, поєднали каналами десятки озер, щоб тими каналами вивозити на човнах сіно. Ще в ХУІІ ст. спорудили водяний млин і сухий док, що наповнювався водою зі Святого озера (воно на 5 м вище од рівня моря), а на початку ХХ століття – одну з перших у Росії гідроелектростанцію.

У народній свідомості Соловки стали уособленням святости й благочестя, духовною твердинею православної християнської культури.

Коли слава про великого подвижника духа ігумена Філіпа докотилася до Московського кремля, то великий князь Іван ІУ Грозний наполіг, щоб він прибув до його столиці і зайняв митрополичий престол. Ігумен не хотів покидати Божу обитель, та знаючи жорстоке серце князя, сподівався вплинути на нього і зупинити криваву оприччину. Прибувши до Москви, він дізнався, що князь бере вже сьомий церковний шлюб. Писав йому листи з докорами, які з вуст Івана ІУ дістали назву “филькины грамоты”. Митрополит для нього «Філька», а думка його – нічого не варта. Та коли митрополит виступив проти оприччини – його запроторили в застінки Тверського отрочого монастиря, туди прибув сам головний опричник Малюта Скуратов і задушив митрополита... Сталося це 1569 року. Є картина: гладкий та лютий Малюта Скуратов відчиняє двері келії, в якій стоя на колінах молиться просвітлений Духом Божим, худенький опальний митрополит.

На Москві люблять мертвих: Церква визнала Філіпа Количева святим. Його мощі возили то на Соловки, то до Москви. Але тепер чуємо, що Російська Православна Церква обговорює питання про визнання святим Івана Грозного! Адже він був миропомазаним на царство, тому не людям судити про його діяння… (Див. про це: Дмитро Полохович. Покровителі, або Про причини появи деяких новоявлених «святих». // Дзеркало тижня. – 2002. – № 42 (417). – 2 листопада. – С. 17). Коли я розповів цю історію ієромонахові Стефанові Негребецькому, то він сказав: “Буває, що й святий на святого скривиться. Але щоб святий велів задушити святого – таке можливе лише в Московській церкві. Адже визнала вона святим адмірала Ушакова, який виграв 32 битви. Тобто потопив дуже багато людей. Царя Ніколая ІІ, на сумлінні якого 9 тисяч смертних вироків. Так і до Сталіна дійде, адже це він відновив 1942 року РПЦ, велівши за три дні звезти літаками до Москви на “собор” кількох уцілілих у концтаборах єпископів”.

Є повідомлення, що питання про визнання святим Івана ІУ знято з обговорення.

За ігумена Іакова, 1582 – 1594 рр., монастир, затиснутий між бухтою Благополуччя і Святим озером, набув обрисів видовженого п'ятикутника, що гострим кінцем указує на південь: його було обгороджено могутніми мурами з гранітних валунів (мури кремля 8 – 12 метрів заввишки, а завтовшки 4 – 6 метрів), споруджено вежі до 24 м висотою, що дістали назви Корожна (вона стоїть на найвищому місці, то й назва її, мабуть, походить від слова “корга” – острівець у морі, що зникає під час припливу. Так пояснює киянин Сава Кривий), Успенська, Прядильна, Біла (тут був млин, то від борошна біла), Архангельська (вона ж Головленкова), Нікольська. Згодом на березі Святого озера добудували Поваренну та Квасоварну вежі. Будувати кремль почав архітектор Іван Михайлов з Вологди, а закінчував будівництво інок Трифон, якого в монастирі досі дуже шанують. До речі, коли 1854 року, під час російсько-турецької війни, в бухту Благополуччя зайшли два британські кораблі й дали сигнальний постріл, іноки не зрозуміли і відповіли вогнем. Тоді британці обстріляли кремль півтора тисячами бомб і ядер, чого вистачило б, щоб розбити ціле місто. Але на твердиню це ніяк не вплинуло. Ченці з корогвами ходили по мурах і молилися. Найбільше враження на них справила бомба, яка впала за ікону Божої Матері – і не вибухнула. Переговори представника нападників з ігуменом, щоби здав твердиню, ні до чого не призвели. На пам'ять про цю подію на березі моря трьома кілометрами південніше монастиря покладено “Переговорний камінь” з написом, який тепер уже важко читається.

У кінці ХУІ ст. Спасо-Преобра- женський монастир мав багато вотчин на берегах Біломор'я, він відігравав провідну роль у культурній та господарчій колонізації Півночі, населеної народами угро-фінської сім'ї. Монастир мав особливий статус у Московській державі, Соловки були ніби неофіційною столицею Біломор'я. У середині ХУІІ ст. монастир сягнув вершини свого духовного розвитку і господарської могутности.

Коли після Переяславської Ради до Москви прибули українські та грецькі вчені богослови, зокрема, Симеон Полоцький, то вони виявили великі розходження московських церковних книг з грецькими ориґіналами, адже помилки нагромаджувалися століттями. Бувало, що українці (їх москалі прозивали “хохли”, “черкаси” або навіть “нехай”) відверто насміхалися над малограмотністю московського священства. Тоді патріярх Никон, який, до речі, теж тривалий час був ченцем на Соловках, в Анзерському Голгофо-Розп'ятському скиті, затіяв церковну реформу. Здійснювалася вона звичними для Москви насильницькими методами: спалити старі книги і прийняти нові. Сам патріярх Никон запроваджував реформу з мордобоєм і прокляттями. Утім, ішлося не так про зміну обряду, як про опір церковній владі. (Див. про це: Ключевский В.О. Сочинения в восьми томах. Т. ІІІ. Курс русской истории. Ч.3. М.: Госполитиздат, 1957, с. 302 – 307).

Соловецький монастир, як і багато церков, не прийняв Никонівської реформи, залишився старообрядним. Ба, старці обителі написали листа патріярхові Никону, де звинуватили його в єресі. На прохання патріярха цар Олексій Михайлович (Тишайший) послав проти ослушників рать під орудою боярина Мещеринова. Тоді ченці викотили на мури гармати. “Соловецьке сидіння” тривало 8 років (1668 – 1676). Не надто щільно оточений військом монастир тримався, доки не знайшовся зрадник, який виказав потаємний підземний лаз із боку Святого озера. Темної ночі царські стрільці увірвалися до кремля, схопили ігумена, закували і спровадили його до Москви. Але християнської крови пролити на святому острові боярин Мещеринов не посмів: майже тисячу ченців подушив петлями і потопив у Святому озері...

Після цього монастир надовго занепав, бо урвалася традиція господарювання.

Унаслідок секуляризації монастирських земель 1764 року обитель позбулася багатьох вотчин. 1765 року Соловецький монастир став ставропігійним і був підпорядкований безпосередньо Священному Синодові.

У ХІХ ст. монахи і трудники вимурували кілометрову дамбу з двома протоками між островами Соловецький та Велика Муксалма. На початку ХХ століття побудували одну з перших у Росії гідроелектростанцій. З'явилася тут метеостанція, радіостанція, літоґрафія. Працювали пилорама, цегельня, кузні й майстерні. Коло 20 тисяч паломників щороку перевозили три монастирські пароплави. І всіх цих людей треба було прогодувати!

Перед Жовтневим переворотом 1917 року монастир мав 6 скитів і 3 пустині, тут було 19 церков і 30 дзвіниць. Діяло училище для дітей поморів і Братське богословське училище, де вчилися й самі ченці – вихідці з північних губерній. Деякі з них не вміли й читати, лише п'ята частина мала семінарську освіту, і тільки благочинний Діонісій закінчив Ярославський Демидівський ліцей.

Совєтська влада прийшла на Соловки 29 квітня 1920 року з Архангельська у вигляді Особливої комісії губвоєнкому. Перше, що вона зробила, це пограбувала монастир: вивезла 158 пудів дорогоцінного каміння, золота і срібла, в тому числі раки мощей преподобних, частину архіву й бібліотеки, що збиралися 400 років. Архімандрит Соловецький Веніамін намагався не допустити погрому й руйнації, але був заарештований. Монастир було закрито, ченців розігнано, а на базі його господарства засновано радгосп. Директор радгоспу був призначений уповноваженим зі збереження історичних пам’яток. Щоб забезпечити існування радгоспу, архангельський партійний діяч Іван Боговой запропонував створити на Соловках концентраційний табір. Перші в'язні (350 чоловік) були привезені на Соловки вже 25 травня 1920 року.

Уночі з 25 на 26 травня 1923 року в кремлі спалахнула пожежа, яка пожерла працю кількох поколінь ченців і сховала сліди пограбування. Успенська церква (1605) вціліла, а Спасо-Преображенський собор (1558 – 1566) згорів. Згоріла дзвіниця (досі стоїть у риштованнях), архів та бібліотека під нею, що збиралася чотири століття. Гасили пожежу анархісти, меншовики, есери, білогвардійці – перші ув’язнені тут вороги більшовицької влади.

За 400 років існування монастиря в’язнів на Соловках було біля 350 осіб, у тому числі 25 років у підземеллі тут провів останній отаман Січі Запорозької Петро Калнишевський, який помер на 113 році життя (Див. нарис “Соловки отамана Петра Калнишевського”). 1903 року на прохання братії острог закрили, щоб не порушувати святість і добре ім’я Божої обителі.

Більшовицька ж влада за 19 з половиною років, від 25 травня 1920 до 2 листопада 1939 року, перепустила через Соловки понад 100 тисяч в’язнів. І довгожителів тут уже не було: половина з них наклала тут головами. Десятки тисяч українських селян побували тут (з 1,2 млн. репресованих як “куркулі”). З тих пір моторошне слово “Соловки” знає кожен українець.

13 жовтня 1923 року постановою Совнаркому організовано Соловецький табір особливого призначення (СЛОН). Управління СЛОНа опосіло Преображенський готель, що з 1864 року стоїть біля самого причалу на березі гавані Благополуччя.

Спочатку в'язні працювали на самообслуговування табору, а з середини 20-х рр. їх почали виводити на лісоповал, торфорозробки, на будівництво бараків і тюрем, вони переробляли продукти морських промислів. Почав діяти механічний, шкіряний, гончарний заводи, смолокурня, у листопаді 1923 року пустили вузькоколійну залізницю від цегельні до кремля (пізніше її розібрали). “Кустпром” випускав ширпотреб, у “Пушхозі” о. Муксалма на забаганку начальства завели хутряних звірів, “Йодпром” виробляв йод із морських водоростів.

Усі споруди, які були на Соловецькому острові, тобто кремль, чернечі келії, побутові приміщення та церкви, “власть соловецкая” розбила на “роти” і припасувала під місця ув’язнення. У кожній “роті” розміщувалася окрема категорія в’язнів (есери, меншовики, контрреволюціонери, куркулі, троцькісти, терористи, “соціяльно близькі” радянській владі карні в’язні тощо). Однак приміщення ще не були ізольовані одне від одного, як пізніше, в часи СТОНу.

Твердині православ'я судилося підтвердити свою святість кров'ю: тут сиділи десятки тисяч православних, у тому числі 8 митрополитів, 20 архиєпископів, 47 єпископів, 3 архімандрити. Усі вони погинули від тяжкої праці та хвороб, деякі були просто закатовані. Їхні молитви не пропали дарма. 28 мучеників соловецьких згодом були канонізовані.

Церкву Вознесіння на Секирній горі безбожники перетворили на карцер, з якого живими не виходили: тіла виносили, а душі возносилися. “Параша”, звичайно ж, була влаштована у вівтарі, щоб цинічно дошкулити православним, особливо священикам. Колишній соловчанин Борис Ширяєв розповідає історію про “утешительного попа”, отця Никодима з Полтавщини, який добрим словом допомагав в'язням вижити. На Різдво він прямо в бараці справляв службу Божу, за що його спровадили на Секирку. Помер у Великодню ніч, коли Небеса відкриваються для праведних душ (Борис Ширяєв. Неугасимая лампада. Изд. Сретенского монастыря. 2000, с. 260 – 274; передрук: ґазета “Наша віра”).

На віддаленому острові Анзерському, у Голгофо-Розіп’ятському скиті, безбожники влаштували табір з такою ж назвою – Голгофо-Розіп’ятський. Сюди звозили хворих, які мерли тисячами.

Побудували спецтюрму для політв’язнів у Савватьєво. Тут 19 грудня 1923 року за відмову виконати режимні нововведення (зайти в приміщення одразу після роботи) охорона відкрила вогонь по політв’язнях. Було вбито 6 чоловік есерів. Цей факт став відомий на Заході. Другий розстріл в'язнів був 29 жовтня 1929 р. за півкілометра на південь від кремля – 36 чоловік у справі “Кремлівська змова”. (Тепер там стоїть хрест і камінь з написом “Соловецким узникам”). Восени 1937 – взимку 1938 рр. розстріли були вже масові.

Поблизу кремля набудовано було дерев'яних бараків. Деякі з них досі служать соловчанам житлом . В одному з бараків – дитячому – 20 червня 1929 року побував Максим Ґорький. Хлопчики ніби читали ґазети. Один тримав ґазету догори. Ґорький зрозумів, що його дурять, і мовчки перекинув ґазету. Один хлопчик захотів поговорити з Ґорьким сам-на-сам. Дозволили. Ґорький після розмови мовчки вийшов заплаканий, а хлопчика розстріляли. Цю історію чув Олександр Солженіцин і описав її в романі “Архіпелаг ГУЛАГ”. Ґорький уже був смертельно заляканий: він дивився тільки туди, куди показували пальцем.

На острові Велика Муксалма збудували двоповерхову тюрму, поблизу цегельні 1937-38 рр. – триповерхову, але останню так і не заселили: з початком фінської війни континґент концтаборів був вивезений на материк.

На початку 20-х років на Соловках, на відміну від інших концтаборів, для противників більшовизму фактично існував “статус політв’язня”. До 1926 року їх навіть не примушували працювати і харчування було цілком стерпне. Сприяннями Катерини Пєшкової, дружини М.Ґорького, яка очолювала Товариство допомоги політв'язням, вони через Міжнародний Червоний Хрест одержували посилки. Відтак примусова праця стала обов’язковою умовою “перевиховання”. В’язні рубали і сплавляли ліс, підтримували господарство (щоб воно не занепало без фахівців, радянська влада таки залишила біля сорока монахів). А було й таке, що невільників примушували носити воду з однієї ополонки в другу. Умови утримання ставали дедалі тяжчі.

У 1923 році в'язнів на островах було 3 тисячі, у 1928/29 – 10 тисяч, 1929/30 – 15.834. На 1 січня 1931 року континґент СЛОНа вже нараховував 71 тисячу в'язнів. Оскільки на Соловках такій кількості не було чого робити, то з 1926 року СЛОН переповзає й на материк: були створені “командировки”, які заготовляли ліс на експорт, будувати дороги в Карелії. Соловчанами засновані на континенті нові табори управлінь Вайгач, УхтПечЛаг, БелБалтЛаг та інші. (Вестник. Информационный бюллетень Соловецкого государственного историко-архитектурного и природного музея-заповедника”. – 2002. – Ч. 2. – С. 5).

З 11 січня 1925 року в концтаборі видавалася ґазета “Новые Соловки”. Виходила ґазета “Перековка”, згодом і журнал “Соловецкие острова”, який надходив у бібліотеки СРСР (пишучої братії додалося в 30-х роках). Тут були свої гроші – бони, на які можна було купувати продукти і товари. Навіть діяв театр, де й Лесь Курбас ставив п’єси.

Та епоха СЛОНа скінчилася – розпочалася епоха ГУЛАГу.

20 лютого 1937 року СЛОН перетворено на СТОН – “Соловецкую тюрьму особого назначения”. Це була не просто зміна вивіски: 5 серпня того лиховісного року розпочалася наймасовіша, єжовська “чистка” суспільства, в тому числі й місць позбавлення волі (Див. статтю “Початок Великого Терору”).

За оперативним наказом Наркома внутрішніх справ Ніколая Єжова № 00445 особлива трійка Управління НКВД Ленінградської области (начальник Л.М. Заковський, заступник В.Н. Гарін, прокурор Ленінґрада Б.Позерн, секретар Єгоров) постановила розстріляти 1825 в’язнів СТОНа.

В’язні Соловків мали свої терміни ув’язнення 5 – 10 років. Хай і сфабриковані, та дехто мав би скоро звільнитися. Але ці люди (багато хто з них перед ув’язненням мав комуністичні ілюзії) пройшли таку “школу перевиховання”, що стали б на волі для більшовицької влади небезпечними. Щоб їх не звільняти, Москва вирішила “почистити” й концтабори. Для цього потрібно було сфабрикувати нові “справи”. Матеріялом для них стали доноси табірних стукачів про розмови та настрої в’язнів і характеристики, складені адміністрацією. На Соловках усі характеристики підписував начальник СТОНу старший майор держбезпеки І.А. Апетер, призначений на цю посаду 4 червня 1937 року (замість Ейхманса). Розслідування і судові засідання не провадилось, вироки засудженим до кари смерти не оголошувалися.

...Глухого вечора 21 жовтня 1937 року по всіх “ротах” СТОНа бігали наглядачі й оголошували: “Такой-то! С вещами!” Це – на етап. За дві години 1116 в’язнів були повантажені на баржі. Це була інтеліґенція майже всіх національностей СРСР (мабуть, напередодні 20-річчя Великої жовтневої соціалістичної революції так вирішили зміцнити дружбу народів). Україна була представлена найкраще: біля 300 осіб… (За уточненим списком професора Миколи Марковича Роженка – 290. Див. брошуру: Соловки: Сандормох… Левашово… Биківня… (Матеріали до науково-практичної конференції у Київській міськраді 27 – 28.04 2001 р.). К.: Український центр духовної культури. – 2001, с. 9 – 11).

Більше їх ніхто не бачив. Пізніше доходили чутки, що в Кемьперпункті (“Кемский пересыльной пункт” – порт на “Поповому острові”, за 12 км від станції Кемь, на березі Білого моря) у них відібрали всі цивільні речі, переодягли їх у в’язничне, повідрізали ґудзики, відібрали паски. (Є свідчення, що кримінальники згодом носили ті речі або обмінювали). Висловлювалися здогади, навіть у друку, що етап разом з баржами потопили в Білому морі.

Перші припущення свідків про можливіть їх розстрілу поблизу “столиці” Біломорканалу Медвежогорська зафіксовані в 1991 році. Примірники розстрільних протоколів “особливої трійки” зберігалися в Архангельському управлінні ФСБ. 1995 року копії з них, сприяннями співробітника В.Климушина, були надіслані в Соловецький музей. Тоді співробітники Московського (Сергій Кривенко) та Петербурзького “Меморіялів” почали готувати списки розстріляних. Незабаром голова Карельського “Меморіялу” Чухін Іван Іванович (депутат Держдуми РФ, трагічно загинув у травні 1997 року) дізнався, що в Петрозаводську зберігається архівно-слідча справа М.Р.Матвеєва, засудженого 1939 року разом з іншими чекістами за знущання над в'язнями при розстрілі. З неї і дізналися, що місце розстрілу – поблизу Медвежогорська. 1 липня 1997 року Петрозаводський і Санкт-Петербурзький “Меморіяли” виявили місце розстрілу цього етапу: “обычное место расстрелов” на півдні Карелії, урочище Сандормох, що на 19-му кілометрі шосе від ст. Медвежа Гора (карельською – Каргумякі) на селище Повенець, де починається Біломорканал...

Голова Санкт-Петербурзького “Меморіялу”, колишній політв'язень Веніямін Вікторович Іофе (29.06. 1938 – 20.04. 2002), співробітниця Ірина Рєзнікова та президент Академії соціяльно-правового захисту Республіки Карелія Юрій Олексійович Дмитрієв у різний час розповідали мені, як було знайдено Сандормох. По-науковому кажучи, ідентифіковано на місцевості. Вони довго ходили лісами. Рєзнікова пішла колишньою, вже давно зарослою, доріжкою – і вийшла на те саме місце. Іофе висловив здогад, що це могло бути оточення (російською “оцепление”). Пробували копати в підозрілих місцях, але безрезультатно. Сіли відпочити. А Дмитрієв пішов далі і виявив багато квадратних западин метрів два на два. Оце й були могили – на 19-му кілометрі шляху Медвежогорськ – Повенець, за півкілометра углиб лісу, ліворуч, як їхати з Медвежої Гори.

Факсимільні відбитки розстрільних протоколів опубліковані у виданні: Остання адреса. До 60-річчя соловецької трагедії. Том 1. К.: Сфера. – 1997. С. 50 – 297. Вперше в Україні їх опублікував Сергій Білокінь в “Літературній Україні” 1997 року). Це горизонтально віддруковані на машинці аркуші. Номер, прізвище, три-чотири рядки даних про в'язня. І висновок: такого-то РАССТРЕЛЯТЬ. Це слово надруковано великими літерами, вроздріб. І галочка про виконання. Ось зведена таблиця винесення вироків та їх виконання, яку склав Веніамін Вікторович Іофе, голова Санкт-Петербурзького “Меморіялу”:

П’ять вироків не виконано, бо один в’язень помер, а чотирьох етаповано в інші місця, про віщо кат чітко відрапортував.

Виконував ці вироки капітан Матвеєв Михаїл Родіонович, заступник начальника АХУ (що за абревіатура?) УНКВД Ленінградської области, 16 жовтня спеціально відряджений для цього в Кемь. 19 жовтня він прибув на Соловки. У його бригаді був помічник коменданта УНКВД ЛО Полікарпов та один з досвідчених ленінградських розстрільників, помічник коменданта УНКВД Ленінґрадської области молодший лейтенант Г.П. Алафер. Ім’я ката Матвеєва випадково було виявлене 1996 році у кримінальній справі 1938 року про перевищення ним повноважень при розстрілі під Медвежогорськом (розстріляних добивав якоюсь металевою “колотушкою”). З неї стало відомо, що в’язнів зі ст.Кемь партіями возили до СІЗО (слідчий ізолятор) Бєлбалтлагу, що в Медвежогорську, на північному березі Онезького озера, на 300 км південніше від Білого моря. СІЗО в Медвежогорську вміщало 300 в’язнів, тому доставляли їх із Соловків партіями. Впадає в око розрив між розстрілами 27 жовтня і 1 листопада. Стався інцидент: була спроба втечі при вивезенні до місця розстрілу першого етапу, що прибув 27 жовтня. Процедуру перевезення М.Матвеєв удосконалив: в’язнів роздягали до білизни, зв’язували по двоє, запихали в роти кляпи, скидали штабелями в машини і так везли.

Більшість українців за окремим списком “Всеукраїнського центрального блоку” були розстріляні 3 листопада.

Цей “блок” створив начальник СЛОНа старший майор держбезпеки Іван А. Апетер, поставивши на його чолі академіка Матвія Яворського, а найближчими сподвижниками зробив професорів історії Володимира Чеховського та Сергія Григоровича Грушевського, професора Олексія Вангенгейма, дарма, що він голландець родом… Преамбула до протоколу – оце, мабуть, і вся “справа”:

«Дело № 103010-37 г. Оперативной части Соловецкой тюрмы ГУГБ НКВД СССР на 134 человека украинских буржуазных националистов, осужденных на разные сроки за к-р (контрреволюційну - В.О.), националистическую, шпионскую и террористическую деятельность на Украине, которые, оставаясь на прежних к-р позициях, продолжая к-р, шпионскую, террористическую деятельность, создали к-р организацию «Всеукраинский центральный блок». (Остання адреса, с. 164).

Можна уявити собі творця театру “Березіль” режисера Леся Курбаса зв'язаного з драматургом Миколою Кулішем, академіка Матвія Яворського зв’язаним з п'ятим за списком письменником Мирославом Ірчаном, професора філології, поета-неокласика Миколу Зерова з письменником Михайлом Козорізом… Цього дня розстріляно міністра освіти УНР Антона Крушельницького і його синів Остапа (24 роки) та Богдан (31 рік), міністра фінансів УРСР Михайла Полоза, професора Сергія Грушевського, письменників Валер'яна Підмогильного, Павла Филиповича, Валер'яна Поліщука, Григорія Епіка, Марка Вороного, Олексу Слісаренка, Михайла Ялового. Тут упокоїлися науковці Микола Павлушков, Василь Волков, Петро Бовсунівський, Микола Трохименко, творець Гідрометеослужби СРСР голландець родом Олексій Вангенгейм – у списку “українських буржуазних націоналістів” він третій (Див. статтю “Дещо про родину Ольги Петрівни Вангенгейм»). Це були молоді та середнього віку люди, які ще створити б неоціненні духовні скарби для свого народу, володіючи якими, ми стали б урівень з іншими цивілізованими народами. Дехто з них, може, дожив би донині. Сама присутність таких людей у суспільстві робить його кращим. Але постріли тупого, малограмотного ката Матвеєва – виконавця волі чужої, глибоко ворожої нам російської комуністичної влади – змінили хід нашої історії…

Щоб “істинні інтернаціоналісти” не звинуватили мене в національній упередженості, скажу, що серед тих, чия остання адреса – Сандамох, були знаменитий адвокат росіянин Александр Бобрищев-Пушкін (захисник Бейліса й Пурішкевича), московський літературознавець Ніколай Дурново, засновник удмуртської літератури Кузебай Герд, білоруський міністр Флегонт Волинець, татарський громадський діяч Ізмаїл Фірдевс, голова московського циганського табору Гого Станеско, грузинські князі Ніколай Ерістов та Яссе Андронников, католицький адміністратор Грузії Шио Батмалашвілі, професор історії ВКП(б) єврей Пінхус Ґлузман, черкеський письменник князь Холід Абуков, корейський діяч Тай До, православні єпископи Алексій (воронезький), Даміан (курський), Ніколай (тамбовський), Петро (самарський), лідер баптистів СССР Василь Колесников, отець Петер Вейґель – посланий Ватіканом для перевірки даних про переслідування віруючих в СРСР... Закоцюблий від холоду (швидше б кінець!), в одній білизні ступаючи останні кроки, зачерхлим мозком згадуючи слова молитви, він на власному прикладі переконався, що потрапив у царство Сатани, в Імперію Зла...

Смертника ставили на коліна – і капітан Матвеєв стріляв з револьвера у потилицю. Забитого підручні скидали в яму. Трупи присипали вапном і засипали. Так що їх тепер не ідентифікувати.

Таких ям тут, 2х2 м, глибиною 2 м, біля 150. Розстріл Соловецького етапу в урочищі Сандормох – лише одна з акцій. Це – “обычное место расстрелов” у цьому реґіоні Карелії. Тут розстріляно до 9 тисяч людей, зокрема, будівників Біломорканалу.

А кат М.Матвеєв був нагороджений орденом Червоної зірки і помер у Ленінґраді 1971 року.

Ще одну групу, 509 в’язнів (протоколи “тройки” № 134, 198 і 199 від 10 і 25 листопада) вивезли з Соловків до Ленінграда і розстріляли 8 грудня, в тому числі 89 осіб – з України. Серед них – Володимира Антонівна Крушельницька, Гео Шкурупій, а також російський філософ Павло Олександрович Флоренський. ( Див. брошуру: Соловки: Сандормох… Левашово… Биківня…, с. 11 - 24). Останню групу, 200 в’язнів, вирок яким було винесено 14 лютого 1938 року (протокол № 303, фактично розстріляно 198), не могли взимку вивезти на континент. Є підстави вважати, що їх розстріляли прямо на Соловках, у районі командировки Ісаково. 1999 року Санкт-Петербурзький “Меморіял” пробував розшукати це місце, але безрезультатно. Чому приречених мусили вивозити на континент? Та большевики намагалися сховати сліди злочинів, а Соловки кам'янисті, тут нема як викопати ями для великої кількости трупів. Хіба кидати їх в озера.

27 жовтня 1997 року в Сандармосі з ініціятиви Санкт-Петербурзького “Меморіялу”, підтриманої головою уряду Карелії В.Н.Степановим, уперше було проведено День пам’яти жертв політичних репресій. У них узяли участь і українці. Євген Сверстюк привіз дубового хреста роботи Миколи Малишка з написом “Убієнним синам України”, Іван Драч сказав скорботне слово, кобзар Микола Литвин співав загиблим рідних пісень, священик УАПЦ Павло Бохняк справив панахиду. Були там і Лариса Іванівна Крушельницька, кореспондент “Вечірнього Києва” Володимир Щербина, телевізійник Борис Гривачевський. У пресі й на телебаченні тоді з’явилася низка повідомлень і статей. Служба Безпеки України, Інститут української археоґрафії та джерелознавства НАН України видали три томи документів “Остання адреса. До 60-річчя соловецької трагедії” (Вид-во “Сфера”, т. 1 – 1997, т. 2 – 1998, т. 3 – 1999 р.). Україні відкрилася ще одна чорна сторінка її історії.

1999 року Санкт-Петербурзький “Меморіял” запросив представників уряду України на Дні пам’яти 5 серпня в Сандормох. Ніхто не приїхав. Утім, як і від уряду Росії. Зате були консули Німеччини й Польщі в Санкт-Петербурзі. Приїхали нащадки розстріляних – чоловік із 30. У тому числі син партійного і профспілкового діяча Якова Абрамовича Шкерова – Володимир, який живе нині в Іршанську на Житомирщині (батька заарештовано, коли йому не було й року). З Москви приїхали Рада Михайлівна Полоз – донька наркомфіна УРСР Михайла Миколайовича Полоза та Елеонора Олексіївна Вангенгейм – це її батько створив Гідрометеослужбу СРСР. Були журналіст СБУ Сергій Шевченко (Див. його та Дмитра Вєдєнєєва книжку “Українські Соловки”, К.: “ЕксОб”, 2001), історик і журналіст Вахтанґ Кіпіані та я. Ми привезли жміньку української землі від пам’ятника Т.Шевченкові в Києві та іконечку Христа Спасителя, пов’язали рушник на хресті, воздвигнутому Є.Сверстюком, поставили наш прапор і проспівали гімн.

Відтепер щороку 5 серпня, у день початку Великого Терору, під пам’ятником, де написано: “Люди, не убивайте друг друга!”, відбуватиметься траурний мітинґ, відтак люди йдуть до Соловецького каменя з написом “Здесь с 27 октября по 4 ноября 1937 г. были расстреляны 1111 заключенных Соловецкой тюрьмы”. Валуна цього з Соловків привіз Санкт-Петербурзький “Меморіял”. Ще далі на галявинці хрести поставили Російська Православна та Католицька церква Польщі, там же стоїть і наш хрест. А в лісі – півтори сотні карельських пам'ятних знаків з дашками. Зведено капличку, де лежить поминальна книга з сімома тисячами імен тут загиблих, які вдалося встановити (Див.: Соловки: Сандормох… Левашово… Биківня…, с. 50 – 51).

У Медвежогорську я придбав книжку Ю.Дмитрієва: Место расстрела Сандормох. Петрозаводск: “Барс”, 1999, 352 с. Тут опубліковано повний список розстріляних в урочищі Сандормох карельських громадян. 2002 року в Петрозаводську вийшла Юрієм Дмитрієвим і вже покійним Іваном Чухіним упорядкована величезна книга Поминальные списки Карелии. 1937–1938. Тут значиться біля 14 тисяч репресованих у роки “Великого терору”. Поспіль: “карел”, “фінн”, “карел”, “фінн”. Зрідка “русский” чи іншої національности.

Я відвідав Сандормох і 2000 року. Тоді з України приїздили Валентина Петрівна Бовсунівська – донька розстріляного там Бовсунівського Петра Федоровича. З Москви, як і щороку, приїхали Рада Михайлівна Полоз та Елеонора Олексіївна Вангенгейм. Цього разу прибули консул України в Санкт-Петербурзі Юрій Станіславович Вербицький, журналіст Ростислав Мартинюк із Сум з мамою Валентиною та вітчимом Вячеславом Наливайком, історик Ярослав Тинченко, Валентина Скачко зі Всеукраїнського “Меморіялу” ім. В.Стуса.

Того року я склав “Пам’ятку тому, хто збирається в Сандормох на 5 серпня та на Соловки 7 серпня” і щороку поновлюю її. Бо інтерес українського суспільства до цих місць зростає.

2001 року самочинно зібрана делегація української громадськости нараховувала вже до 20 осіб. Зі США через Україну приїхав Веніамін Миколайович Трохименко – привіз своєму батькові, знаному лексикоґрафові, грудку рідної землі. Були професор з Києва Микола Маркович Роженко, студенти Михайло Крамаренко, Роман Селівачов та Андрій Сливка, консул України в Санкт-Петербурзі Юрій Вербицький (уже з дружиною та синами). Борис Гривачевський, який приїхав з групою телевізійників і вже починаючи з Дня незалежности показав у новинах по УТ-1 десять вражаючих сюжетів з Сандормоху і Соловків.

Так поволі відкривається перед суспільством чорна завіса над його минулим.

2002 року на Дні пам'яті в Сандормох, а далі на Соловки, їздило з України аж 46 осіб. 37 із них – із Рівного. З ініціятиви заступника голови Рівненської обласної організації «Меморіялу» (він же й голова обласної «Просвіти») Петра Кульчинського, підхопленої організаціями НРУ, УНР, Молодого руху, було споряджено в дорогу цілий автобус – з наметами та запасом продуктів. Допомогла грошима міська влада (обласна тільки пообіцяла, тому мандрівники відчували немалу скруту). Учасниками акції «Сандормох – Соловки» були професор Гуманітарного університету Петро Лобас, активістка «Просвіти» Тетяна Ридюк, політв'язень 60-х років Марія Трохимович, священик УПЦ КП Борис Оплаканець, лідер Молодого руху, депутат міськради, історик Віталій Половчук. Більшість – молоді люди. Вони вирушили 2 серпня через Дубровицю, Мінськ, Полацьк, Псков, Санкт-Петербург, Медвежогорськ.

З Києва на Дні пам'яті їздили журналіст ґазети «Вечірній Київ» Володимир Щербина, якого відрядив Київський «Меморіял», журналіст радіо «Свобода» Віктор Міняйло, телевізійники Олександр Рябокрис, Вадим Крайник, Олексій Горбенко, а також двоє подвижників, які прочитали в ґазеті «Українське слово» мою статтю «Формується етап на Соловки» – і поїхали. Це аспірант Михайло Лосицький та пані Софія Кабалова (Коломієць). Зі Львівщини вибрався колишній політв'язень Зорян Попадюк.

Вранці 5 серпня до Медвежогорська прибули консул України в Санкт-Петербурзі Юрій Вербицький (він приїхав сюди вже втретє), заступник керівника торгово-економічної місії України в РФ Олег Бомба, голова Товариства української культури в Карелії «Калина» Лариса Скрипникова та інші його члени з міста Петроскої (російською – Петрозаводськ). Знову були Р.М. Полоз та Е.О. Вангенгейм.

Жалобу в Сандармосі відкрив голова Медвежогорського місцевого самоврядування Володимир Карпенко. Виступили представник уряду Москви, консули Фінляндії, Польщі, України. Адміністрація Президента України надіслала своє звернення до учасників Днів пам'яті. Біля Соловецького каменя промовляли нащадки тут загиблих, представники громадськости Росії, Грузії, України, Польщі. Біля хрестів, яких у лісі до півтори сотні, священики Російської, Української, Грузинської православних та польської Католицької церков справили спільну панахиду. Ми вивісили на соснах списки загиблих тут громадян України – до 1000 осіб (їх склав професор Микола Роженко), поклали грудку української землі, українську хлібину, пов'язали рушник на хрест, запалили свічки.

Того ж дня ми відвідали селище Повенець, звідки починається Біломорсько-Балтійський канал (він обійшовся в 100 тисяч людських життів). Директор музею Сергій Колтирін розповів про «столицю» ББК Медвежогорськ.

Проти ночі ми рушили потягом далі на північ, до міста Кемь, що на березі Білого моря. Тут був Кемський пересильний пункт, через який від 1920 до 1939 року перейшло біля ста тисяч в'язнів СЛОНа/СТОНа. Половина з них звідти не повернулися.

Через брак коштів наші рівненці пробули на Соловках усього добу, тоді як на екскурсії потрібно щонайменше три доби, а ліпше п'ять. Але 7 серпня ми молебнем вшанували всіх жертв Соловків на місці розстрілу в'язнів 29 жовтня 1929 року. Тут поставлено хрест і валун із написом «Соловецким узникам». Уперше прозвучав тут український гімн. Відвідали ми старе монастирське кладовище, де, можливо, 1803 року було поховано останнього кошового Січі Запорозької 112-літнього Петра Калнишевського і, дуже ймовірно, поета Євгена Плужника, який помер на Соловках від туберкульозу 2 лютого 1936 року.

2002 року День пам'яті на Соловках справляли не 7, а 8 серпня – через запізнення делегацій Санкт-Петербурзького та Московського «Меморіялів». Але представництво було солідне – понад 100 осіб. Відкрила жалобу заступник директора Соловецького державного історико-архітектурного і природного музею-заповідника Людмила Василівна Шилова. Від уряду Москви поклав квіти Ігор Борисович Шабанов. Валерія Оттовна Дунаєва, співголова Московського «Меморіялу», член постійної міжвідомчої комісії уряду Москви з відновлення прав реабілітованих жертв політичних репресій, як і кожного року, привезла біля 30 молодих людей.

Сергій Кривенко (Молодіжне громадське товариство «Сострадание») сказав, що поїздки на Соловки – це якийсь вид покаяння, паломництва. Тут слід створити музей-архів, бібліотеку, виставку. Найбільш імовірний проект – викупити один із дерев'яних бараків поблизу кремля, де утримували жінок і малолітніх в'язнів, а тепер живуть соловчани.

Александр Сергійович Василян представляв Соловецьке земляцтво «Москва – Санкт-Петербург». Майже 80-літння колишня політв'язенка Клара Михайлівна Павлова з Санкт-Петербурга вперше приїхала на Соловки 20 років тому в пошуках слідів свого батька, який тут загинув. З тих пір приїздить сюди майже щороку з онуком Денисом

Проникливо висловилася наша пані Кабалова (Коломієць): «Моє ім'я Софія. Я приїхала з України. Ні від якої делегації. Усе життя, скільки я пам'ятаю, на Україні слово «Соловки» – це вічний біль. На Вкраїні нема сім'ї, де б не знали, що таке Соловки. З Соловками для багатьох людей асоціюються всі табори. Соловки – це і Сибір, і Казахстан, і Колима, і Урал, і Мордовія. Були знищені десятки тисяч українських інтеліґентів, наш народ був обезголовлений. Знищені мільйони українських хліборобів. Наша прекрасна земля досі відчуває це, досі страждає, вона досі зранена, скалічена. Наш народ досі не може випростатися. Він досі зігнутий, переляканий Соловками, Сандормохами.

Тут присутні, здебільшого, наші брати росіяни. Я хочу, щоб ви знали: ми любимо вас і не маємо до вам ніяких претензій. Але ми завжди будемо пам'ятати Імперію Зла і те зло, яке та Імперія вчинила Україні.

Я приїхала зі власної ініціятиви без будь-якої сторонньої допомоги, просто почувши заклик. Я давно мріяла про це. Знайте: Соловки – це вічний біль. Тому потрібно докласти всіх зусиль, щоб люди приїздили сюди не на екскурсії, не розважатися, не зніматися в непристойному вигляді на фоні монастиря, а каятися.

Вічна пам'ять тим, хто прославлений, чиї імена відомі і з року в рік тут повторюються. Але вічна пам'ять і тим, чиї імена не відомі. Їх тут дуже багато, десятки тисяч. Маємо пам'ятати, що у Творця, Господа нашого, нема безіменних і невідомих, нема мертвих – у Нього всі мають імена і всі живі».

Відповідаючи їй, московський ліцеїст заспівав пісню з Шаляпінського репертуару «Где же я дороженьку широкую найду...»

Того ж дня всі пішли на могилу з написом: «Заключенные, погибшие до 1939 года. Захоронены 8 июня 1990 года». Сюди всі, хто йде, приносять по каменю.

У виставковому залі готелю Надія Федорівна Комарова з Благодійного фонду «Попечитель» і Реґіонального громадського фонду розвитку освіти, науки та мистецтва (м. Москва) представила 51 проект студентських конкурсних робіт створення пам'ятника жертвам політичних репресій на Соловецьких островах. Дехто з авторів був тут присутній. Конкурс заснував згаданий Реґіональний фонд, організували його Російська Академія живопису, скульптури та зодчества, Товариство «Меморіял», Рада благодійного фонду «Попечитель» та Соловецький державний музей-заповідник. Учасники днів пам'яті могли анонімно висловитися на підтримку того чи того проекту.

Далі – екскурсії у величному кремлі – Музеї-заповіднику, на острів Муксалма з його подиву гідною кілометровою дамбою та страхітливою тюрмою, до Свято-Вознесенського скиту на горі Секирная (тут більшовики влаштували карцер, звідки живими виходили одиниці), на острів Анзер, де в Голгофо-Розп'ятському скиті була «лікарня», в якій від епідемії тифу померли тисячі в'язнів; на Заяцькі острови з чотирьохтисячолітніми лабіринтами. І, звичайно ж, скупалися у Святому озері та Білому морі (8 – 10 градусів С). Повірте: це пам'ятніше і престижніше, ніж у Чорному морі.

Чим більше людей тут побуває і розкаже через засоби інформації іншим, тим швидше наше суспільство очищатиметься від чужинецької комуністичної скверни.

1967 року Соловецький монастир став філіалом Архангельського обласного краєзнавчого музею, 1974 – самостійним Соловецьким державним історико-архітектурним і природним музеєм-заповідником. 1993 Соловецький історико-культурний комплекс включений ЮНЕСКО до списку Всесвітньої природної в культурної спадщини, а 1995 – до Державного зводу особливо цінних об'єктів культурної спадщини народів Російської Федерації.

1990 року на Соловки повернулася братія, 25 жовтня Синод РПЦ благословив відкриття Соловецького ставропігійного чоловічого монастиря. 1992 року на Соловки повернути мощі чесних преподобних Зосими, Савватія і Ґермана. 1999 на острові Анзер знайдені мощі священномученика архієпископа Петра (Звєрєва), 2000 – преподобного Іова. (С.Морозов, В.Столяров. Остров Спасения. За текстом карти “Соловецкие острова”, виданої 2001 р.).

Відновлено на Соловках багато поклонних хрестів, реставруються будівлі кремля. 2000 року відновлено Голгофо-Розп'ятятський монастир на Анзерському острові і почалася його відбудова, а також відбудова Свято-Троїцького скиту (дзвіниця там упала кілька років тому). Коли ми були на Анзері 2002 року, то там чекали приїзду Патріярха Алексія і як свіжу новину розповідали, що Президент Володимир Путін прилітав на вертольоті, але не мав де приземлитися поблизу Голгофо-Розп'ятського монастиря. А йдучи до Переговорного каменя на Великому Соловецькому острові бачимо: будується дерев'яна двоповерхова споруда. Питаємо: “Що будуєте?” – “Та ніби готель”. Виявляється, будують наші закарпатські майстри. Через рік – за кілометр на південь від кремля вже стоїть три дерев'яні будівлі. І не тільки дорогий готель, а й резиденція чи то дача Президента Путіна. Що, московський кремль з огляду на близьку Чечню стає ненадійним?

2003 року українську експедицію з 50 осіб у Сандормох та на Соловки спорядив блок Віктора Ющенка «Наша Україна». Хотів було поїхати й сам Ющенко, адже його батько теж як в'язень будував Біломорканал… Автобус був у дорозі з 2 до 11 серпня. В експедиції було дев'ятеро родичів там загиблих: кияни Валентина Бовсунівська з чоловіком Олексієм Монсаром, Станіслав Волков, Яків Деревинський, Вадим Волківський, Борис Романчук з Житомирщини, Ігор та Ольга Козловські з Вінниці, Олена Герасименко з Харкова. Нас супроводжували священик Володимир Черпак, кобзар Тарас Компаниченко, у групі були архітектор Іван Кушнір, художник Микола Стратилат, письменник Леонід Череватенко, колишні політв'язні Надія Світлична, Богдан Чорномаз, Микола Матусевич, історики, працівники Всеукраїнського «Меморіалу» ім. В.Стуса, викладачі, студенти-журналісти на чолі з проректором Інституту журналістики Олександром Чекмишевим. Експедиція мала зустріч з українською громадою та владою Карелії, домовилася про спорудження в Сандармосі української каплички. Ми взяли участь у жалобних церемоніях, поклали грудку української землі, пов'язали рушниками хрести, засвітили свічки та помолитися за душі невинно убієнних. Відвідали Біломорканал, відтак відбули на Соловецькі острови.

Щиро скажу: я втішений, що цього року поїхало на Соловки так багато молодих людей, особливо журналістів. І майже всі написали про поїздку й опублікували статті, хто де зміг, тим самим наповнюючи суспільство цими знаннями. Студентки Наталка Бакуліна та Катерина Капшученко влаштувати в Інституті журналістики свою фотовиставку. Певен: Соловки і Сандормох однією з їхніх тем на все життя.

Вересень 1999 – 2003

Варіянти: Вісті тижня. – 1999. – № 16. – Вересень; Віче (Житомир). – 1999. – №№ 36 і 37 (304 і 305). – 2 і 9 вересня 1999 р.; Права людини (ХПГ). – 1999. – № 17 (172). – 15-31 серпня. – С. 9-12; Інформаційний бюлетень (Кременчук).. – 2000. – Ч. 2 (356). – 14 січня; Зона. – 2001. – № 15. – С. 27 – 32; Дзеркало тижня. – 2002. – 3.08. – № 29 (404); Наша віра. – 2002. – Ч. 10 і 11 (174 і 175). – Жовтень і листопад, та інші видання.

Василь Овсієнко. Світло людей: Мемуари та публіцистика. У двох книгах. Кн. 2 / Упорядкував автор; Худож.-оформлювач Б.Є.Захаров. – 2-ге видання, доп. – Харків: Харківська правозахисна група; К.: Смолоскип, 2005. – С. 11–29.