На початку 30-х років упокорена репресіями та голодом Україна вже лежала під чоботом Сталіна. Ще треба було позбавити її голови.

Ч.1. Початок великого терору

Скориставшись убивством 1 грудня 1934 року С.Кірова, Й.Сталін особисто підготував, а ЦВК СРСР схвалив постанову “Про порядок ведення справ про підготовку або здійснення терористичних актів”. Згідно з нею, на все “слідство” відводилося 10 діб. Участь захисника, прокурора, та й самого звинуваченого, оскарження вироку та клопотання про помилування не передбачалися, а вирок виконувався негайно після його винесення.

Цілком у дусі настанови творця радянської держави В.І. Леніна, який учив: “Будьте зразково нещадними. Розстрілювати, нікого не питаючи і не допускаючи ідіотської тяганини!”

Уже 4 грудня газета “Правда” повідомила про викриття “терористів”. Негайно розпочалися арешти інтелігенції, зокрема, української, яка, за висловом Сталіна, “не заслуговує довір’я”. Перші смертні вироки були винесені і виконані вже у грудні, зокрема, в НКВД УРСР. Той дім “Інституту шляхетних панянок” на початку вулиці Інститутської, що донині бовваніє над Майданом Незалежности і називається “Міжнародний центр культури та мистецтв”, тоді ще не приступив до виконання нових функцій після переведення столиці з Харкова до Києва. 13 – 15 грудня 1934 року письменники Григорій Косинка, Дмитро Фальківський, брати Іван і Тарас Крушельницькі, Олекса Влизько, Кость Буревій та інші були розстріляні на вулиці Рози Люксембург, нині Липська, де тепер Фонд культури. Григорій Косинка, збагнувши, куди завело його загравання з більшовизмом, тяжко лаявся і відбивався. Його оглушили чимось по голові і так розстріляли. Ліна Костенко звідкись знає: “Передсмертно лаявся Косинка…”

“Українізація” захлинулася в крові. Наївні її провідники, що посміли уявити собі український варіянт комунізму, пішли “українізовувати” Сибір і Соловки. І той світ...

2 липня 1937 року під бравурні марші на честь “найдемократичнішої в світі Сталінської Конституції” (схваленої 5 грудня 1936 року) розпочалася наймасовіша за всю радянську епоху, єжовська “чистка” суспільства. Цього дня Політбюро ЦК ВКП(б) схвалило документ П 51/94 “Про антирадянські елементи”, яким секретарям обласних, крайових, республіканських організацій та представникам НКВД пропонувалося взяти на облік усіх “куркулів та карних в’язнів”, які повернулися з заслання та ув’язнення, з тим, щоб найбільш ворожих із них заарештувати і розстріляти в порядку адміністративного переведення їхніх справ через “трійки”, а решту вислати у вказані НКВД місця. “ЦК ВКП(б) пропонує в п’ятиденний термін подати в ЦК склади трійок, а також кількість осіб, що підлягають розстрілу, так само кількість осіб, що підлягають висланню”. (Цит. за кн.: Иван Чухин. “Карелия-37: Идеология и практика террора”, Петрозаводськ, 1999, с.17).

Операція розпочалася за наказом НКВД СРСР № 00447 5 серпня 1937 року і мала тривати 4 місяці. Насправді ж вона була припинена за рішенням Політбюро ЦК ВКП(б) 15 листопада 1938 року, тобто тривала понад 15 місяців.

На кожну республіку, область, район спускалися ліміти на репресування за І і ІІ категоріями (І – розстріл, ІІ – ув’язнення, співвідношення 3 до 1).

“Знизу” посипалися звіти про перевиконання лімітів, розгорнулося соціалістичне змагання за їх перевиконання, прохання й вимоги збільшити їх, особливо за І категорією, висувалися “зустрічні плани”. Так, нарком внутрішніх справ УРСР Ізраїль Мойсейович Леплевський тричі звертався за таким збільшенням – 5, 29 вересня та 11 грудня 1937 року. Після його розстрілу в січні 1938 року новопризначений в.о. наркома Александр Успенський – двічі: 17 лютого і в травні 1938. (Сергій Білокінь. Масовий терор як засіб державного управління в СРСР (1917-1941 рр.). Джерелознавче дослідженя. К.: Київське наукове товариство ім. Петра Могили, 1999. – С. 291).

Дія “трійок” поширилася на всі категорії населення. Окрім “куркулів та кримінальників”, під репресії потрапили “контрреволюціонери” різних мастей, “повстанці”, “церковники”, “шпигуни”, “троцькісти”, “диверсанти”, “шкідники”, “націоналісти”... Усього в 1937 – 1938 рр. до розстрілу з політичних мотивів були приречені 681 692 особи, з них 631 897 – позасудовими “трійками”. (Борис Соколов. Наркомы страха. Ягода. Ежов. Берия. Абакумов. – М.: АСТ-ПРЕСС КНИГА, 2001. – С. 130).

Безперечно, репресії зачепили всі народи, що мали нещастя залишитися в російській імперії під новою назвою СРСР. Та все ж ніхто не пам’ятає, щоб у концтаборах сидів хоч би один “російський буржуазний націоналіст”. (Див.: Жак Росси. Справочник по ГУЛАГу. – М., 1991. – Часть 1. – С. 44.). А от “українські буржуазні націоналісти” були вже в 30-х роках найчисленнішою групою кожного політичного концтабору. Так тривало аж до кінця 80-х (засвідчую особисто. – В.О.).

Щоб спадкоємці слави ВКП(б) і КП(б)У й мене не звинуватили в “націоналістичному ухилі”, наведу тут цитату зі згаданої книжки вже, на жаль, покійного депутата Держдуми Російської Федерації Івана Чухіна:

”Из 8605 репрессированных в республике граждан лишь 1215 человек, или 14,1 процента, получили наказание в виде лишения свободы... Выделенный республике “лимит” на репрессии – 3700 человек (1-я кат. – 2800, 2-я кат. – 900 человек) был нарушен не только по количеству, но и по соотношению 1-й и 2-й категорий. Не 3:1, как установило Политбюро и НКВД для Карелии, а 9 расстрелянных и 1 – к лишению свободы из каждых 10 человек. Таков злодейский результат.

Наиболее агрессивно действовали чекисты Карелии против финнов и карелов, расстреляно соответственно 90,7 и 88,1 процента репрессированных”. (с. 103. Карели і фінни вже становили в Карелії 1/3 населення – у 1933 р. 120.555 чол. з 371.524. – С.22).

Кандидатури на репресії відбиралися так. Бралися списки мешканців населеного пункту або працівників підприємства. Особи з прізвищами на -ський – це польські шпигуни, на -нен – фінські, люди з німецькими прізвищами – німецькі шпигуни. Знаходили навіть британських і японських. Достатньо було побувати колись за кордоном, мати там родичів або знайомих, поцікавитися іноземним посольством. Арештові підлягали всі службовці царської влади, всі переселенці, особливо з Фінляндії. У селах виявляли “терористів”, “шкідників”, розгалужені сітки “повстанців”. Нарком НКВД Карелії Матузенко (“Нашого цвіту – по всьому світу!”) на ХІУ партконференції хвалився: “Сегодня на территории Карелии остался один поп, да и то только потому, что болен подагрой и не может ходить. Со всеми остальными попами дело покончено. (Смех в зале)”. (И.Чухин, с. 40). Винісши у складі “трійки” 2397 смертних вироків (Там само, с.147), цей кат, певна річ, теж був розстріляний.

Начало | Продолжение >>

Василь Овсієнко. Світло людей: Мемуари та публіцистика. У двох книгах. Кн. 2 / Упорядкував автор; Худож.-оформлювач Б.Є.Захаров. – 2-ге видання, доп. – Харків: Харківська правозахисна група; К.: Смолоскип, 2005. – С. 4–10.