СОЛОВЕЦКИЕ ЛАГЕРЬ И ТЮРЬМА
ОСОБОГО НАЗНАЧЕНИЯ (СЛОН/СТОН)

Початок великого терору

Цілком у дусі настанови творця радянської держави В.І. Леніна, який учив: “Будьте зразково нещадними. Розстрілювати, нікого не питаючи і не допускаючи ідіотської тяганини!”

Уже 4 грудня газета “Правда” повідомила про викриття “терористів”. Негайно розпочалися арешти інтелігенції, зокрема, української, яка, за висловом Сталіна, “не заслуговує довір’я”. Перші смертні вироки були винесені і виконані вже у грудні, зокрема, в НКВД УРСР. Той дім “Інституту шляхетних панянок” на початку вулиці Інститутської, що донині бовваніє над Майданом Незалежности і називається “Міжнародний центр культури та мистецтв”, тоді ще не приступив до виконання нових функцій після переведення столиці з Харкова до Києва. 13 – 15 грудня 1934 року письменники Григорій Косинка, Дмитро Фальківський, брати Іван і Тарас Крушельницькі, Олекса Влизько, Кость Буревій та інші були розстріляні на вулиці Рози Люксембург, нині Липська, де тепер Фонд культури. Григорій Косинка, збагнувши, куди завело його загравання з більшовизмом, тяжко лаявся і відбивався. Його оглушили чимось по голові і так розстріляли. Ліна Костенко звідкись знає: “Передсмертно лаявся Косинка…”

“Українізація” захлинулася в крові. Наївні її провідники, що посміли уявити собі український варіянт комунізму, пішли “українізовувати” Сибір і Соловки. І той світ...

2 липня 1937 року під бравурні марші на честь “найдемократичнішої в світі Сталінської Конституції” (схваленої 5 грудня 1936 року) розпочалася наймасовіша за всю радянську епоху, єжовська “чистка” суспільства. Цього дня Політбюро ЦК ВКП(б) схвалило документ П 51/94 “Про антирадянські елементи”, яким секретарям обласних, крайових, республіканських організацій та представникам НКВД пропонувалося взяти на облік усіх “куркулів та карних в’язнів”, які повернулися з заслання та ув’язнення, з тим, щоб найбільш ворожих із них заарештувати і розстріляти в порядку адміністративного переведення їхніх справ через “трійки”, а решту вислати у вказані НКВД місця. “ЦК ВКП(б) пропонує в п’ятиденний термін подати в ЦК склади трійок, а також кількість осіб, що підлягають розстрілу, так само кількість осіб, що підлягають висланню”. (Цит. за кн.: Иван Чухин. “Карелия-37: Идеология и практика террора”, Петрозаводськ, 1999, с.17).

Операція розпочалася за наказом НКВД СРСР № 00447 5 серпня 1937 року і мала тривати 4 місяці. Насправді ж вона була припинена за рішенням Політбюро ЦК ВКП(б) 15 листопада 1938 року, тобто тривала понад 15 місяців.

На кожну республіку, область, район спускалися ліміти на репресування за І і ІІ категоріями (І – розстріл, ІІ – ув’язнення, співвідношення 3 до 1).

“Знизу” посипалися звіти про перевиконання лімітів, розгорнулося соціалістичне змагання за їх перевиконання, прохання й вимоги збільшити їх, особливо за І категорією, висувалися “зустрічні плани”. Так, нарком внутрішніх справ УРСР Ізраїль Мойсейович Леплевський тричі звертався за таким збільшенням – 5, 29 вересня та 11 грудня 1937 року. Після його розстрілу в січні 1938 року новопризначений в.о. наркома Александр Успенський – двічі: 17 лютого і в травні 1938. (Сергій Білокінь. Масовий терор як засіб державного управління в СРСР (1917-1941 рр.). Джерелознавче дослідженя. К.: Київське наукове товариство ім. Петра Могили, 1999. – С. 291).

Дія “трійок” поширилася на всі категорії населення. Окрім “куркулів та кримінальників”, під репресії потрапили “контрреволюціонери” різних мастей, “повстанці”, “церковники”, “шпигуни”, “троцькісти”, “диверсанти”, “шкідники”, “націоналісти”... Усього в 1937 – 1938 рр. до розстрілу з політичних мотивів були приречені 681 692 особи, з них 631 897 – позасудовими “трійками”. (Борис Соколов. Наркомы страха. Ягода. Ежов. Берия. Абакумов. – М.: АСТ-ПРЕСС КНИГА, 2001. – С. 130).

Безперечно, репресії зачепили всі народи, що мали нещастя залишитися в російській імперії під новою назвою СРСР. Та все ж ніхто не пам’ятає, щоб у концтаборах сидів хоч би один “російський буржуазний націоналіст”. (Див.: Жак Росси. Справочник по ГУЛАГу. – М., 1991. – Часть 1. – С. 44.). А от “українські буржуазні націоналісти” були вже в 30-х роках найчисленнішою групою кожного політичного концтабору. Так тривало аж до кінця 80-х (засвідчую особисто. – В.О.).

Щоб спадкоємці слави ВКП(б) і КП(б)У й мене не звинуватили в “націоналістичному ухилі”, наведу тут цитату зі згаданої книжки вже, на жаль, покійного депутата Держдуми Російської Федерації Івана Чухіна:

”Из 8605 репрессированных в республике граждан лишь 1215 человек, или 14,1 процента, получили наказание в виде лишения свободы... Выделенный республике “лимит” на репрессии – 3700 человек (1-я кат. – 2800, 2-я кат. – 900 человек) был нарушен не только по количеству, но и по соотношению 1-й и 2-й категорий. Не 3:1, как установило Политбюро и НКВД для Карелии, а 9 расстрелянных и 1 – к лишению свободы из каждых 10 человек. Таков злодейский результат.

Наиболее агрессивно действовали чекисты Карелии против финнов и карелов, расстреляно соответственно 90,7 и 88,1 процента репрессированных”. (с. 103. Карели і фінни вже становили в Карелії 1/3 населення – у 1933 р. 120.555 чол. з 371.524. – С.22).

Кандидатури на репресії відбиралися так. Бралися списки мешканців населеного пункту або працівників підприємства. Особи з прізвищами на -ський – це польські шпигуни, на -нен – фінські, люди з німецькими прізвищами – німецькі шпигуни. Знаходили навіть британських і японських. Достатньо було побувати колись за кордоном, мати там родичів або знайомих, поцікавитися іноземним посольством. Арештові підлягали всі службовці царської влади, всі переселенці, особливо з Фінляндії. У селах виявляли “терористів”, “шкідників”, розгалужені сітки “повстанців”. Нарком НКВД Карелії Матузенко (“Нашого цвіту – по всьому світу!”) на ХІУ партконференції хвалився: “Сегодня на территории Карелии остался один поп, да и то только потому, что болен подагрой и не может ходить. Со всеми остальными попами дело покончено. (Смех в зале)”. (И.Чухин, с. 40). Винісши у складі “трійки” 2397 смертних вироків (Там само, с.147), цей кат, певна річ, теж був розстріляний.

Далі автор простежує, хто ж були члени “трійок” у Карелії, які виносили вироки тисячам людей, насамперед корінним мешканцям. Це, як правило, секретар обкому чи райкому, голова районної ради і начальник місцевого відділу НКВД. А це в Карелії – приблудні або прислані окупаційною владою, часто малограмотні большевики (варто прочитати їхні рукописні проекти наказів!). Серед них карелів і фіннів практично не було.

Наказом НКВД СРСР була проведена окрема операція “серед карельського і взагалі фінсько-угорського населення” (с.88), унаслідок якої в Карелії “були знищені сотні кваліфікованих робітників і службовців. Обезголовлені майже всі республіканські і районні органи влади, репресована духовна і творча інтелігенція. Геноцид проти фінського і карельського населення викликав непоправні (виділення моє. – В.О.) демографічні, соціяльно-політичні й духовні зміни в житті національної республіки і її народів” (с.90).

Тож і маємо тепер витолочену Карелію, де навіть карельська мова не визнана державною, а поруч – процвітаючу Фінляндію, яка 1917-20 і 1939-40 рр. зуміла захиститися від російсько-большевицької чуми.

І маємо фізично та духовно витолочену Україну, де російські окупанти та їхні нащадки досі почуваються господарями становища, а недобитки українського народу – затюканими й упослідженими.

Як кажуть, люби, Боже правду: пора вже називати речі своїми іменами, інакше ми психологічно ніколи не виберемося з російського полону. Керівна комуністична верства в Україні в своїй більшості з самого початку була неукраїнською, тобто окупаційною. Згадаймо, що на час створення (з тактичних міркувань) у Москві 5 – 12 липня КП(б)У як складової (і невід’ємної!) частини РКП(б) в Україні діяло всього 4.364 большевики (Історія Української РСР, т.6, вид. “Наукова думка”, 1977, с. 306), і то, в основному, в промислових районах Сходу та Півдня. Перегляньмо прізвища большевиків, які згадуються хоч би в тій “Історії...” – там лише зрідка трапляються українські. У складі КП(б)У українці почали становити більшість щойно в середині 50-х років. А Першим секретарем ЦК Компартії України українець став аж у 1953 році – Олексій Кириченко. Доти її очолювали неукраїнці Георгій П’ятаков, Серафима Гопнер, Еммануїл Квірінг, Станіслав Косіор, Вячеслав Молотов, Дмитрій Мануїльський, Лазар Каганович, Микита Хрущов, Леонід Мельников. (Див.: Виталий Врублевский. Владимир Щербицкий: правда и вымыслы. – К.:Довіра, 1993. С.9). Хрущов, присланий в Україну в січні 1938 року, пізніше писав: “По Україні ніби Мамай пройшов... Не було... ні секретарів обкомів партії в республіці, ні голів облвиконкомів. Навіть секретаря Київського міськкому не було... Людей тоді просто “тягнули” у “вороги”. (Цит. за кн. “Остання адреса. До 60-річчя соловецької трагедії. Том 2“. Вид-во “Сфера”, Київ, 1998, с.14). Не згадав Микита Сергійович, що й він на Вкраїні поводився як у завойованій країні. А Лазар Мойсейович Каганович усерйоз вимагав, щоб його називали вождем українського народу – недарма навіть прапор Української РСР, що затверджений по війні, за його правління, був “лазурово-червоний”, а не блакитно- чи синьо-червоний.

Національний склад керівних органів ЧК-ГПУ-НКВД УРСР був поспіль неукраїнський (Див.: “Штатний розклад НКВД УРСР на 1937 рік” у книзі С.Білоконя “Масовий терор...” с. 346-359). Репресивні органи очолювали неукраїнці Всеволод Балицький, Ізраїль Леплевський, Амаяк Кобулов, Александр Успенський, Іван Сєров (усі, крім останнього, теж розстріляні). На с.14 згаданої книги “Остання адреса” сказано, що в 1935 році 40% складу НКВД УРСР становили євреї. У 1940 їх там лишилося всього 4%. Ці кадри виконали волю російського націонал-большевизму, спровадивши на той світ мільйони українців і неукраїнців, – і теж пішли під ніж. Але нам від того не легше.

Скажіть, якби в Україні (або в тій же Карелії) була своя (хай найгірша!) влада – хіба вона так безбожно нищила б свій народ?

“Гріх комунізму”, у який почасти впала й українська провідна верства (про це небезпідставно пишуть Мирослав Маринович (Мирослав Маринович, Семен Ґлузман, Зиновій Антонюк. Листи з волі. Вид-во “Сфера”, К., 1999, с. 258 – 259) та Олександер Сугоняко (Україна: повернення до себе. Вид-во “Юніверсал”, К., 2000, 11 – 14), насправді більшою мірою є наслідком зовнішньої інвазії. Бо українська національна комуністична еліта (інша вже просто не мала права на фізичне існування), щойно почавши формуватися в 20-х роках, була в 30-х винищена практично повністю. Про це кожному українцеві слід згадувати, перше ніж розповідати самоїдський анекдот про “дурного хохла”. Якість нашого народу внаслідок геноциду справді підупала. Того християнського українського народу зі споконвічною хліборобською культурою, який ще був у 20-х роках ХХ століття і до якого належали наші батьки та діди – його вже нема. Саме в 30-х роках нам було завдано удару, від якого ми не оговталися досі.

Знеможені голодом і репресіями, без своїх провідників і пастирів, темною отарою побрели недобитки українського народу назустріч своєму історичному небуттю... Американець Джеймс Мейс нинішній період історії України визначає як “постгеноцидний”. Процесу інтелектуального і морального занепаду українського суспільства та подальшого російщення не змогло зупинити навіть проголошення незалежности. Щоб поневолений український народ ніколи в майбутньому не спромігся на самостійність, а лише зі страхом поглядав на “старшого брата”, російські окупанти століттями свідомо, а в радянські часи особливо інтенсивно, проводили сатанинську селекцію: винищували найрозумнішу, найграмотнішу, найздібнішу, найпродуктивнішу частину корінного населення, залишаючи на розплід покірних “плохих овець”, яких “схрещували” з навезеним агресивним, безбожним, матюкливим “насєлєнієм”. Тільки в 1934 році у виморені голодом села лівобережних областей України було переселено 240 тисяч сімей з Росії – це називалося “допрісєлєнієм”. Це “матоязичоє насєлєніє” (типу Вєрки Смердючки – цієї карикатури на людство, істоти, що стоїть поза будь-якою культурою: воно не володіє жодною мовою, не належить до жодної нації і до жодної статі). Це “насєлєніє” досі тужить за “розірваними зв'язками” та голосує за комуністів тільки тому, що їхня погано замаскована програма – ліквідація Української державности, адже комуністи досі не визнають існування українського народу – є лише “народ України”.

Тарас Шевченко, опираючись на свій історичний досвід, ще ген коли спостеріг підміну свідомости українського народу:

Ляхи були – усе взяли,
Кров повипивали!
А москалі і світ Божий
В путо закували.
(Поема «Невольник»)

Що після геноциду 30-х років Шевченко сказав би своїм зачарованим на Кремль нащадкам, які досі не мислять себе поза російським політичним простором?

Настав час безсторонньо, по-науковому осмислити, що з нами сталося і хто в цьому винен? Не для того, щоб виставити рахунки сусідам – ближнім і дальнім, а щоб знати, з ким і які будувати стосунки, чого від кого сподіватися ближчим часом.

Чудеса Господні бували, але десь далеко, не в наш час і не з нами. Дай Боже, щоб вони ставалися й з нами, на нашій землі і в наш час, але я думаю, що наші сусіди впродовж ближчих 50 років будуть приблизно такими, якими були в минулі 500 років. Нинішній спалах мілітаристського психозу в Росії у зв’язку з Чечнею – тому доказ. В особі Росії нормальну сусідку ми будемо мати не скоро, бо росіяни не скоро позбудуться синдрому імперської величі.

Коло ста народів за радянської влади взагалі щезли: за переписом 1926 року в СРСР було понад 200 народів і народностей, а за переписом 1959 – лише 101. Цілі уламки українського материка, як-от “хохли” Стародубщини, Курщини, Вороніжчини (за Хмельницького був же й полк Стародубський!), Таганрожчина, нащадки кубанських козаків – безповоротно канули в російському морі уже в ХХ столітті. Це називалося “етнічним самовизначенням”. Так створювався “єдиний совєтський народ”. Подобається це нам, чи ні, а він був і досі є, з його найгидкішими рисами: пияцтвом, матюччям, злодійством, лукавством, схильністю думати одне, говорити друге, а робити третє…

Ми й справді є тяжко хворе суспільство, яке склалося з недобитків знищених класів (С.Білокінь. Наше суспільство має маргінальний характер, бо воно позбавлене національного хребта. Свідомі українці не становлять його основу. Найбільші власники в нас – неукраїнці або люди без національности. Те, що нині називає себе “елітою”, далеке від елементарних понять культури, тим паче української, а головне – відповідальности за долю українського народу. Воно не здатне на безкорисливу, жертовну працю для свого народу, тим паче інтелектуальну, в сфері духа. Головна його риса – хапальний інстинкт: урвати якомога більше, затягнути якомога далі, щоб на самоті нажертися (вислів Анатолія Щербатюка). Кажуть, що і в Західній Европі та в Америці перші капіталісти були пірати. Вони грабували на морі і вкладали капітал у національну економіку. Їхні нащадки стали чесними платниками податків і навіть меценатами. У нас пірати грабують на суші, а капітал вивозять за море і він працює на інші народи. Якщо котрийсь і дасть “від праведних трудів своїх” на церкву – то тільки на російську. Пануюча культура й освіта в нас – російська. Засоби масової інформації – російські, за мовою і духом. Найбільша Церква – російська. Вона молиться за Патріарха Московського, за чужий уряд, за чужу державу і перемогу чужого війська (мабуть, над Чечнею, а потім і над Україною!). Разом з нею за це ж моляться Президент України Леонід Кучма і його дружина. Тим часом на значних територіях України, в тому числі в столиці, щоб поводитися українцем (принаймні послідовно говорити українською мовою) – потрібно неабияких психологічних зусиль. А то й небезпечно – за українську мову не одного й побито, скажімо, колишнього політв'язня Василя Ґурдзана у вересні 1997 року.

На нищення нас як народу наш найбільший історичний ворог (а не стратегічний партнер і гарант нашої безпеки, як вважає нинішній Президент України) – Росія – поклала багато зусиль. На відродження нам треба сили не менше. Господь нас вихопив з-над самісінької прірви і дав ще один шанс. Микола Руденко каже, що якби незалежність нам була дана через років 15 – 20, то вона була б уже ні до чого, як не потрібна незалежність більшості білорусів. Але пам’ятаймо, каже цей мудрий чоловік, що Господь і гнівається на ледачих, і позбавляє їх Своєї ласки. Тож щоб відродження відбулося, потрібно надзусиль не одного покоління української еліти, яка щойно починає формуватися. А насамперед треба повертати і формувати свою, а не позичену історичну пам'ять.

Варіянти: Вісті тижня. – 1999. – № 16. – Вересень; Віче (Житомир). – 1999. – №№ 36 і 37 (304 і 305). – 2 і 9 вересня 1999 р.; Права людини (ХПГ). – 1999. – № 17 (172). – 15-31 серпня. – С. 9-12; Інформаційний бюлетень (Кременчук).. – 2000. – Ч. 2 (356). – 14 січня; Зона. – 2001. – № 15. – С. 27 – 32; Дзеркало тижня. – 2002. – 3.08. – № 29 (404); Наша віра. – 2002. – Ч. 10 і 11 (174 і 175). – Жовтень і листопад та інші видання.

Вересень 1999 – 2002.

Василь Овсієнко. Світло людей: Мемуари та публіцистика. У двох книгах. Кн. 2 / Упорядкував автор; Худож.-оформлювач Б.Є.Захаров. – 2-ге видання, доп. – Харків: Харківська правозахисна група; К.: Смолоскип, 2005. – С. 4–10.