За любов до України імперія нищила цвіт нації, а за власні злочини Москва «реабілітувала» себе

Частина 2.

Буремного 1919 року Валер'ян Поліщук писав у вірші «Революційний поет»:

Я знов піду на боротьбу охоче;
Я не стану лякатись підстінних
рострілів щоночі.
Я заріжу свій смертний жах
Без ножа.
І з холодним мавзером рішучости в руці
Я вже йду до нових революцій.
Бо я – людський дух,
Я вічний рух.
Я скрашую людині
Буття, піднімаючи боротьби стяг...
Нині
Я – само життя.

Приречений на страту

У чекістській довідці, що формально мала обґрунтувати рішення трійки про розстріл письменника-політв'язня, соловецькі тюремники в жовтні 1937-го підписалися під такими словами:

«В беседе с заключенным Корсовецким [Валерьян] Полищук заявил, что он является активным участником Украинской нац.-социалистической партии, задачей которой являлось свержение советской власти на Украине при помощи фашистской Германии (назва і сама ця «партія» вигадані, засвідчать згодом службовці репресивних органів – учасники фальсифікації слідчих справ. – С. Ш.)... Далее рассказывал, что вся Украина покрыта сетью ячеек этой партии, что советская власть превратила украинцев в денщиков и что он, несмотря на свое нахождение в лагерях, будет продолжать на воле начатое им дело».

Зазначимо, що Валер'яна Поліщука засуджено 1935 року в груповій справі «боротьбистської контрреволюційної організації». Її фігурантами були українські літератори Микола Куліш, Євген Плужник, Валер'ян Підмогильний, Григорій Епік, Василь Вражливий-Штанько, Андрій Панів, Володимир Штангей, Петро Ванченко, Олександр Ковінька (Ковінько), інші творчі особистості. Крім них, також засуджені Олександр Полоцький (у 1933–1934 роках заступник наркома легкої промисловості УРСР, згодом керував Укркниготоргом), Юрій Мазуренко – начальник сектору Наркомгоспу УРСР, Данило Кудря – директор Всеукраїнської контори Сільгоспбанку. Загалом у справі 17 обвинувачених. З них 15 дістали по 10 років позбавлення волі, двоє – по сім років. У 1937-му вісьмох із 17 політв'язнів розстріляють на півночі Росії (серед них буде й Валер'ян Поліщук, відправлений на страту до урочища Сандармох під Медвежою Горою).

У післясталінські часи в ухвалі, складеній за підсумками засідання Військової колегії Верховного Суду СРСР від 4 серпня 1956-го, читаємо, як сприйняли вирок 1935 року засуджені – навіть ті, які визнавали себе винними: «...их признательные показания весьма противоречивы, путаны и неубедительны, а потому, как доказательства, не внушают доверия. Так, Кулиш, Полищук, Кудря и Ковинько в поданных ими жалобах после осуждения утверждают, что они никаких преступлений не совершали и просят их полной реабилитации. Допрошенные в ходе проверки данного дела Ковинько и Кудря показали, что они ни в каких антисоветских организациях не состояли, причем первый из них утверждал, что подобных показаний о принадлежности к антисоветской организации не давал, а Ковинько заявил, что вынужден был оговорить себя в силу применения к нему незаконных методов следствия... Проверкой также установлено, что бывшие работники НКВД УССР Пустовойтов, Проскуряков, Грушевский... и другие, участвовавшие в расследовании данного дела, впоследствии за фальсификацию уголовных дел и применение к арестованным незаконных методов следствия были осуждены...»

«Реабілітація»

Про реабілітацію знищених і недознищених письменників правдиво сказав 1959 року знавець українського літературного процесу Юрій Лавріненко в книжці, виданій за океаном, у Нью-Йорку: «Кого реабілітує московський Верховний суд? Засуджених ним письменників а чи самого себе, свою забризкану кров'ю невинних жертв «советскую социалистическую законность»? Від чого, властиво, мають реабілітувати помучених?.. Чи мають їх реабілітувати від приписаних їм «терористичних замахів», коли ті «поети-терористи» самі впали жертвою терору Москви? А чи мають зняти з них тавро агентів чужоземних розвідок і запроданців, коли вони народились, виросли і пішли на страту за визволення своєї країни і її духу від усіх окупантів, що топтали і розтоптали самостійність України?»

Логічний висновок із цих запитань такий: реабілітація потрібна катам і суддям, їхній збанкрутілій ідеології ленінізму. Уголос заявити щось подібне в тодішньому СРСР було небезпечно, як, власне, і запитати: «Чи знайдуться в Москві люди, що відчують доконане остаточне ідейне банкрутство і грядущий неминучий фізичний кінець трьохсотлітнього панування принципу «поліційного моноліту»?

І досі та поліційна імперія Кремля лишилася недорозваленою після банкрутства червоного «моноліту». Перефарбована в колорадсько-андріївські кольори вона далі проводить загарбницьку політику, сіє смерть навколо себе й тероризує війнами сусідів.

«Цей терор походить не від російських народних мас, а від російської імперської (тепер дуже численної) провідної верстви, яка складалася три століття, – писав Юрій Лавріненко. – Ця російська імперська провідна верства, що є «царством у царстві», три століття намагається перетворити російську націю (затримуючи цим також і її національне самоздійснення) на той «общий котьол», у якому під вогнем фізичного і морального терору мають перетопитись на один мертвий російський камінь усі народи, включно з росіянами».

Сказане більш як півстоліття тому залишається актуальним і нині.

...Після посмертної реабілітації розстріляного літератора-авангардиста перша збірка його віршів вийшла в російських перекладах у Москві 1956 року (про видання подбав теоретик і пропагандист верлібру перекладач Володимир Бурич), а в 1960-му тоненька книжечка поезій Валер'яна Поліщука побачила світ і в Києві...

«Мабуть, Москва першою наново відкрила напівзабутого на ту пору поета не просто так: адже тут жила його діяльна дочка Люцина-Електра, – написав наш сучасник поет Віталій Крикуненко, – і вона робила все можливе, щоб чесне ім'я батька було повернено українській літературі, щоб повернення творчості Валер'яна Поліщука до читачів відбулося якнайшвидше».

Вдруге «реабілітували» митця 1962 року, за прокурорським протестом (у порядку нагляду). Військовий трибунал скасував постанову окремої трійки Управління НКВС СРСР по Ленінградській області від 9 жовтня 1937 року (щодо розстрілу), отож справу Поліщука припинили «за відсутністю в його діях складу злочину».

Надгробок для імперії

Трагічна доля українського митця, який палко любив рідну землю, багато в чому типова. За панування Кремля переважну більшість жертв політичного терору ленінсько-сталінського СРСР, звинувачених у «націоналізмі», «тероризмі» та інших «ізмах», «реабілітували». Москва прала свій просякнутий порохом і кров'ю мундир аж до 1991-го, в якому червона «старшобратова» імперія, так і не покаявшись, сконала.

Та недовго грала музика демократії під Спаською баштою. У «федеральному» мундирі, скроєному з гардеробу покійного Союзу, Кремль знову по горло в крові. Під музику перелицьованого радянського гімну Москва вписала до «сфери власних інтересів» не лише волелюбну Ічкерію, а й Молдову, Грузію, Україну і під випробуване в 1930-х гасло боротьби з терористами-фашистами сама тероризує світ.

З молоком матері, з юних літ сини й доньки народів-сусідів мають увібрати розуміння того, з якої «шинелі» вийшла агресивна спадкоємиця СРСР. І завжди бути готовими до самозахисту, поки там банкує, набиваючи власні кишені, провідна верства чергового поліційно-чекістського «моноліту». Він прагне втриматися біля керма, помішуючи на вогні збройних авантюр «общій котьол» так званого російського світу. Однак історія свідчить: мрії Кремля перетопити все і вся на один мертвий камінь – утопічні. З подібних каменів виходять лише непогані надгробки для імперій.

(Шевченко Сергій. За любов до України імперія нищила цвіт нації, а за власні злочини Москва «реабілітувала» себе. Частина 2. Мережеве видання «Vector News», www.vnews.agency. Київ, Україна. 07.11.2016.)

  Вперше текст статті був опублікований мережевим виданням «Vector News»