СоловкиЭнциклопедия - крупнейший сайт о Соловках
Loading
Текущее время на Соловках:
:

Книга 10. Глава 2.

Соловки в истории Украины

Василь Овсієнко. Бывший политзаключенный рассказывает об украинских Соловках

"Я зацікавлений, щоб правда, яку знаю я, стала набутком якомога більшої кількости людей."
Василь Овсієнко. 12 березня 2007 року.

 

 

 

 

Моторошне слово "Соловки" знає кожен українець. Як і кожна людина, яка мала нещастя бути "советским человеком". 1997 року в нашу свідомість увійшло ще одне – "Сандормох".

Василь Овсієнко: Цi моторошнi слова: Соловки, Сандормох...

Начало | Часть 2 | Часть 3 | Окончание

2. Цi моторошнi слова: Соловки, Сандормох...

Соловецький монастир, як і багато церков, не прийняв Никонівської реформи, залишився старообрядним. Ба, старці обителі написали листа патріярхові Никону, де звинуватили його в єресі. На прохання патріярха цар Олексій Михайлович (Тишайший) послав проти ослушників рать під орудою боярина Мещеринова. Тоді ченці викотили на мури гармати. “Соловецьке сидіння” тривало 8 років (1668 – 1676). Не надто щільно оточений військом монастир тримався, доки не знайшовся зрадник, який виказав потаємний підземний лаз із боку Святого озера. Темної ночі царські стрільці увірвалися до кремля, схопили ігумена, закували і спровадили його до Москви. Але християнської крови пролити на святому острові боярин Мещеринов не посмів: майже тисячу ченців подушив петлями і потопив у Святому озері...

Після цього монастир надовго занепав, бо урвалася традиція господарювання.

Унаслідок секуляризації монастирських земель 1764 року обитель позбулася багатьох вотчин. 1765 року Соловецький монастир став ставропігійним і був підпорядкований безпосередньо Священному Синодові.

У ХІХ ст. монахи і трудники вимурували кілометрову дамбу з двома протоками між островами Соловецький та Велика Муксалма. На початку ХХ століття побудували одну з перших у Росії гідроелектростанцій. З'явилася тут метеостанція, радіостанція, літоґрафія. Працювали пилорама, цегельня, кузні й майстерні. Коло 20 тисяч паломників щороку перевозили три монастирські пароплави. І всіх цих людей треба було прогодувати!

Перед Жовтневим переворотом 1917 року монастир мав 6 скитів і 3 пустині, тут було 19 церков і 30 дзвіниць. Діяло училище для дітей поморів і Братське богословське училище, де вчилися й самі ченці – вихідці з північних губерній. Деякі з них не вміли й читати, лише п'ята частина мала семінарську освіту, і тільки благочинний Діонісій закінчив Ярославський Демидівський ліцей.

Совєтська влада прийшла на Соловки 29 квітня 1920 року з Архангельська у вигляді Особливої комісії губвоєнкому. Перше, що вона зробила, це пограбувала монастир: вивезла 158 пудів дорогоцінного каміння, золота і срібла, в тому числі раки мощей преподобних, частину архіву й бібліотеки, що збиралися 400 років. Архімандрит Соловецький Веніамін намагався не допустити погрому й руйнації, але був заарештований. Монастир було закрито, ченців розігнано, а на базі його господарства засновано радгосп. Директор радгоспу був призначений уповноваженим зі збереження історичних пам’яток. Щоб забезпечити існування радгоспу, архангельський партійний діяч Іван Боговой запропонував створити на Соловках концентраційний табір. Перші в'язні (350 чоловік) були привезені на Соловки вже 25 травня 1920 року.

Уночі з 25 на 26 травня 1923 року в кремлі спалахнула пожежа, яка пожерла працю кількох поколінь ченців і сховала сліди пограбування. Успенська церква (1605) вціліла, а Спасо-Преображенський собор (1558 – 1566) згорів. Згоріла дзвіниця (досі стоїть у риштованнях), архів та бібліотека під нею, що збиралася чотири століття. Гасили пожежу анархісти, меншовики, есери, білогвардійці – перші ув’язнені тут вороги більшовицької влади.

За 400 років існування монастиря в’язнів на Соловках було біля 350 осіб, у тому числі 25 років у підземеллі тут провів останній отаман Січі Запорозької Петро Калнишевський, який помер на 113 році життя (Див. нарис “Соловки отамана Петра Калнишевського”). 1903 року на прохання братії острог закрили, щоб не порушувати святість і добре ім’я Божої обителі.

Поделиться в социальных сетях

Більшовицька ж влада за 19 з половиною років, від 25 травня 1920 до 2 листопада 1939 року, перепустила через Соловки понад 100 тисяч в’язнів. І довгожителів тут уже не було: половина з них наклала тут головами. Десятки тисяч українських селян побували тут (з 1,2 млн. репресованих як “куркулі”). З тих пір моторошне слово “Соловки” знає кожен українець.

13 жовтня 1923 року постановою Совнаркому організовано Соловецький табір особливого призначення (СЛОН). Управління СЛОНа опосіло Преображенський готель, що з 1864 року стоїть біля самого причалу на березі гавані Благополуччя.

Спочатку в'язні працювали на самообслуговування табору, а з середини 20-х рр. їх почали виводити на лісоповал, торфорозробки, на будівництво бараків і тюрем, вони переробляли продукти морських промислів. Почав діяти механічний, шкіряний, гончарний заводи, смолокурня, у листопаді 1923 року пустили вузькоколійну залізницю від цегельні до кремля (пізніше її розібрали). “Кустпром” випускав ширпотреб, у “Пушхозі” о. Муксалма на забаганку начальства завели хутряних звірів, “Йодпром” виробляв йод із морських водоростів.

Усі споруди, які були на Соловецькому острові, тобто кремль, чернечі келії, побутові приміщення та церкви, “власть соловецкая” розбила на “роти” і припасувала під місця ув’язнення. У кожній “роті” розміщувалася окрема категорія в’язнів (есери, меншовики, контрреволюціонери, куркулі, троцькісти, терористи, “соціяльно близькі” радянській владі карні в’язні тощо). Однак приміщення ще не були ізольовані одне від одного, як пізніше, в часи СТОНу.

Твердині православ'я судилося підтвердити свою святість кров'ю: тут сиділи десятки тисяч православних, у тому числі 8 митрополитів, 20 архиєпископів, 47 єпископів, 3 архімандрити. Усі вони погинули від тяжкої праці та хвороб, деякі були просто закатовані. Їхні молитви не пропали дарма. 28 мучеників соловецьких згодом були канонізовані.

Церкву Вознесіння на Секирній горі безбожники перетворили на карцер, з якого живими не виходили: тіла виносили, а душі возносилися. “Параша”, звичайно ж, була влаштована у вівтарі, щоб цинічно дошкулити православним, особливо священикам. Колишній соловчанин Борис Ширяєв розповідає історію про “утешительного попа”, отця Никодима з Полтавщини, який добрим словом допомагав в'язням вижити. На Різдво він прямо в бараці справляв службу Божу, за що його спровадили на Секирку. Помер у Великодню ніч, коли Небеса відкриваються для праведних душ (Борис Ширяєв. Неугасимая лампада. Изд. Сретенского монастыря. 2000, с. 260 – 274; передрук: ґазета “Наша віра”).

На віддаленому острові Анзерському, у Голгофо-Розіп’ятському скиті, безбожники влаштували табір з такою ж назвою – Голгофо-Розіп’ятський. Сюди звозили хворих, які мерли тисячами.

Побудували спецтюрму для політв’язнів у Савватьєво. Тут 19 грудня 1923 року за відмову виконати режимні нововведення (зайти в приміщення одразу після роботи) охорона відкрила вогонь по політв’язнях. Було вбито 6 чоловік есерів. Цей факт став відомий на Заході. Другий розстріл в'язнів був 29 жовтня 1929 р. за півкілометра на південь від кремля – 36 чоловік у справі “Кремлівська змова”. (Тепер там стоїть хрест і камінь з написом “Соловецким узникам”). Восени 1937 – взимку 1938 рр. розстріли були вже масові.

Поблизу кремля набудовано було дерев'яних бараків. Деякі з них досі служать соловчанам житлом . В одному з бараків – дитячому – 20 червня 1929 року побував Максим Ґорький. Хлопчики ніби читали ґазети. Один тримав ґазету догори. Ґорький зрозумів, що його дурять, і мовчки перекинув ґазету. Один хлопчик захотів поговорити з Ґорьким сам-на-сам. Дозволили. Ґорький після розмови мовчки вийшов заплаканий, а хлопчика розстріляли. Цю історію чув Олександр Солженіцин і описав її в романі “Архіпелаг ГУЛАГ”. Ґорький уже був смертельно заляканий: він дивився тільки туди, куди показували пальцем.

На острові Велика Муксалма збудували двоповерхову тюрму, поблизу цегельні 1937-38 рр. – триповерхову, але останню так і не заселили: з початком фінської війни континґент концтаборів був вивезений на материк.

Поделиться в социальных сетях

На початку 20-х років на Соловках, на відміну від інших концтаборів, для противників більшовизму фактично існував “статус політв’язня”. До 1926 року їх навіть не примушували працювати і харчування було цілком стерпне. Сприяннями Катерини Пєшкової, дружини М.Ґорького, яка очолювала Товариство допомоги політв'язням, вони через Міжнародний Червоний Хрест одержували посилки. Відтак примусова праця стала обов’язковою умовою “перевиховання”. В’язні рубали і сплавляли ліс, підтримували господарство (щоб воно не занепало без фахівців, радянська влада таки залишила біля сорока монахів). А було й таке, що невільників примушували носити воду з однієї ополонки в другу. Умови утримання ставали дедалі тяжчі.

У 1923 році в'язнів на островах було 3 тисячі, у 1928/29 – 10 тисяч, 1929/30 – 15.834. На 1 січня 1931 року континґент СЛОНа вже нараховував 71 тисячу в'язнів. Оскільки на Соловках такій кількості не було чого робити, то з 1926 року СЛОН переповзає й на материк: були створені “командировки”, які заготовляли ліс на експорт, будувати дороги в Карелії. Соловчанами засновані на континенті нові табори управлінь Вайгач, УхтПечЛаг, БелБалтЛаг та інші. (Вестник. Информационный бюллетень Соловецкого государственного историко-архитектурного и природного музея-заповедника”. – 2002. – Ч. 2. – С. 5).

З 11 січня 1925 року в концтаборі видавалася ґазета “Новые Соловки”. Виходила ґазета “Перековка”, згодом і журнал “Соловецкие острова”, який надходив у бібліотеки СРСР (пишучої братії додалося в 30-х роках). Тут були свої гроші – бони, на які можна було купувати продукти і товари. Навіть діяв театр, де й Лесь Курбас ставив п’єси.

Та епоха СЛОНа скінчилася – розпочалася епоха ГУЛАГу.

20 лютого 1937 року СЛОН перетворено на СТОН – “Соловецкую тюрьму особого назначения”. Це була не просто зміна вивіски: 5 серпня того лиховісного року розпочалася наймасовіша, єжовська “чистка” суспільства, в тому числі й місць позбавлення волі (Див. статтю “Початок Великого Терору”).

За оперативним наказом Наркома внутрішніх справ Ніколая Єжова № 00445 особлива трійка Управління НКВД Ленінградської области (начальник Л.М. Заковський, заступник В.Н. Гарін, прокурор Ленінґрада Б.Позерн, секретар Єгоров) постановила розстріляти 1825 в’язнів СТОНа.

В’язні Соловків мали свої терміни ув’язнення 5 – 10 років. Хай і сфабриковані, та дехто мав би скоро звільнитися. Але ці люди (багато хто з них перед ув’язненням мав комуністичні ілюзії) пройшли таку “школу перевиховання”, що стали б на волі для більшовицької влади небезпечними. Щоб їх не звільняти, Москва вирішила “почистити” й концтабори. Для цього потрібно було сфабрикувати нові “справи”. Матеріялом для них стали доноси табірних стукачів про розмови та настрої в’язнів і характеристики, складені адміністрацією. На Соловках усі характеристики підписував начальник СТОНу старший майор держбезпеки І.А. Апетер, призначений на цю посаду 4 червня 1937 року (замість Ейхманса). Розслідування і судові засідання не провадилось, вироки засудженим до кари смерти не оголошувалися.

...Глухого вечора 21 жовтня 1937 року по всіх “ротах” СТОНа бігали наглядачі й оголошували: “Такой-то! С вещами!” Це – на етап. За дві години 1116 в’язнів були повантажені на баржі. Це була інтеліґенція майже всіх національностей СРСР (мабуть, напередодні 20-річчя Великої жовтневої соціалістичної революції так вирішили зміцнити дружбу народів). Україна була представлена найкраще: біля 300 осіб… (За уточненим списком професора Миколи Марковича Роженка – 290. Див. брошуру: Соловки: Сандормох… Левашово… Биківня… (Матеріали до науково-практичної конференції у Київській міськраді 27 – 28.04 2001 р.). К.: Український центр духовної культури. – 2001, с. 9 – 11).

Більше їх ніхто не бачив. Пізніше доходили чутки, що в Кемьперпункті (“Кемский пересыльной пункт” – порт на “Поповому острові”, за 12 км від станції Кемь, на березі Білого моря) у них відібрали всі цивільні речі, переодягли їх у в’язничне, повідрізали ґудзики, відібрали паски. (Є свідчення, що кримінальники згодом носили ті речі або обмінювали). Висловлювалися здогади, навіть у друку, що етап разом з баржами потопили в Білому морі.

Перші припущення свідків про можливіть їх розстрілу поблизу “столиці” Біломорканалу Медвежогорська зафіксовані в 1991 році. Примірники розстрільних протоколів “особливої трійки” зберігалися в Архангельському управлінні ФСБ. 1995 року копії з них, сприяннями співробітника В.Климушина, були надіслані в Соловецький музей. Тоді співробітники Московського (Сергій Кривенко) та Петербурзького “Меморіялів” почали готувати списки розстріляних. Незабаром голова Карельського “Меморіялу” Чухін Іван Іванович (депутат Держдуми РФ, трагічно загинув у травні 1997 року) дізнався, що в Петрозаводську зберігається архівно-слідча справа М.Р.Матвеєва, засудженого 1939 року разом з іншими чекістами за знущання над в'язнями при розстрілі. З неї і дізналися, що місце розстрілу – поблизу Медвежогорська. 1 липня 1997 року Петрозаводський і Санкт-Петербурзький “Меморіяли” виявили місце розстрілу цього етапу: “обычное место расстрелов” на півдні Карелії, урочище Сандормох, що на 19-му кілометрі шосе від ст. Медвежа Гора (карельською – Каргумякі) на селище Повенець, де починається Біломорканал...

Голова Санкт-Петербурзького “Меморіялу”, колишній політв'язень Веніямін Вікторович Іофе (29.06. 1938 – 20.04. 2002), співробітниця Ірина Рєзнікова та президент Академії соціяльно-правового захисту Республіки Карелія Юрій Олексійович Дмитрієв у різний час розповідали мені, як було знайдено Сандормох. По-науковому кажучи, ідентифіковано на місцевості. Вони довго ходили лісами. Рєзнікова пішла колишньою, вже давно зарослою, доріжкою – і вийшла на те саме місце. Іофе висловив здогад, що це могло бути оточення (російською “оцепление”). Пробували копати в підозрілих місцях, але безрезультатно. Сіли відпочити. А Дмитрієв пішов далі і виявив багато квадратних западин метрів два на два. Оце й були могили – на 19-му кілометрі шляху Медвежогорськ – Повенець, за півкілометра углиб лісу, ліворуч, як їхати з Медвежої Гори.

Начало | Часть 2 | Часть 3 | Окончание

Василь Овсієнко. Світло людей: Мемуари та публіцистика. У двох книгах. Кн. 2 / Упорядкував автор; Худож.-оформлювач Б.Є.Захаров. – 2-ге видання, доп. – Харків: Харківська правозахисна група; К.: Смолоскип, 2005. – С. 11–29.

Поделиться в социальных сетях

Василь Овсієнко: украинцы в Соловках, СЛОНе и в Соловецкой тюрьме особого назначения (СТОН). Сандормох та Біломорканал.

Украинские Соловки

Личное дело каждого

правозащитник и бывший политический заключенный Василь Овсиенко Овсиенко
Василь Васильович

( 8.04.1949 )

"В ноябре 1978 г. заведено "дело" на Василя Овсиенко... Овсиенко, бывший политзаключенный, отбыл 4-летний срок лишения свободы в лагере строгого режима, в Мордовских политлагерях. После освобождения в 1976 г. над ним был установлен административный надзор — гласный надзор милиции, который продолжается до сих пор..." (С. Каллистратова, М. Ланда, Н. Мейман, В. Некипелов, Т. Осипова, Ю. Ярым-Агаев. Новые репрессии. Московская группа "Хельсинки", Документ N 78, 30 января 1979 г.)

"Совсем свежее сообщение: против члена Украинской группы "Хельсинки" Василя Овсиенко в лагере за три месяца до окончания срока заключения, возбуждено новое уголовное дело, на сей раз по статье 62-й Уголовного Кодекса Украинской ССР. Василя ожидают еще 15 лет лишения свободы". (Владимир Малинкович. Пятая годовщина создания Украинской Хельсинской группы. Русскую мысль, 12.11.1981)

Василь Овсієнко. Світло людей: Мемуари та публіцистика. У двох книгах. Кн. 2 / Упорядкував автор; Худож.-оформлювач Б.Є.Захаров. – 2-ге видання, доп. – Харків: Харківська правозахисна група; К.: Смолоскип, 2005. – С. 49–53.