СоловкиЭнциклопедия - крупнейший сайт о Соловках
Loading
Текущее время на Соловках:
:

Книга 10. Глава 2.

Соловки в истории Украины

Василь Овсієнко. Бывший политзаключенный рассказывает об украинских Соловках

"Я зацікавлений, щоб правда, яку знаю я, стала набутком якомога більшої кількости людей."
Василь Овсієнко. 12 березня 2007 року.

 

 

 

 

Моторошне слово "Соловки" знає кожен українець. Як і кожна людина, яка мала нещастя бути "советским человеком". 1997 року в нашу свідомість увійшло ще одне – "Сандормох".

Начало | Часть 2 | Часть 3 | Окончание

3. Цi моторошнi слова: Соловки, Сандормох...

Факсимільні відбитки розстрільних протоколів опубліковані у виданні: Остання адреса. До 60-річчя соловецької трагедії. Том 1. К.: Сфера. – 1997. С. 50 – 297. Вперше в Україні їх опублікував Сергій Білокінь в “Літературній Україні” 1997 року). Це горизонтально віддруковані на машинці аркуші. Номер, прізвище, три-чотири рядки даних про в'язня. І висновок: такого-то РАССТРЕЛЯТЬ. Це слово надруковано великими літерами, вроздріб. І галочка про виконання. Ось зведена таблиця винесення вироків та їх виконання, яку склав Веніамін Вікторович Іофе, голова Санкт-Петербурзького “Меморіялу”:

 
Дата вироку № протоколу Дата розстрілу Засуджено Розстріляно
9 жовтня
9 жовтня
9 жовтня
10 жовтня
14 жовтня
№ 81
№ 82
№ 83
№ 84
№ 85
27 жовтня
2 листопада
3 листопада
4 листопада
1 листопада
209
182
266
249
210
208
180
265
248
210


П’ять вироків не виконано, бо один в’язень помер, а чотирьох етаповано в інші місця, про віщо кат чітко відрапортував.

Урочище Сандормох

Виконував ці вироки капітан Матвеєв Михаїл Родіонович, заступник начальника АХУ (що за абревіатура?) УНКВД Ленінградської области, 16 жовтня спеціально відряджений для цього в Кемь. 19 жовтня він прибув на Соловки. У його бригаді був помічник коменданта УНКВД ЛО Полікарпов та один з досвідчених ленінградських розстрільників, помічник коменданта УНКВД Ленінґрадської области молодший лейтенант Г.П. Алафер. Ім’я ката Матвеєва випадково було виявлене 1996 році у кримінальній справі 1938 року про перевищення ним повноважень при розстрілі під Медвежогорськом (розстріляних добивав якоюсь металевою “колотушкою”). З неї стало відомо, що в’язнів зі ст.Кемь партіями возили до СІЗО (слідчий ізолятор) Бєлбалтлагу, що в Медвежогорську, на північному березі Онезького озера, на 300 км південніше від Білого моря. СІЗО в Медвежогорську вміщало 300 в’язнів, тому доставляли їх із Соловків партіями. Впадає в око розрив між розстрілами 27 жовтня і 1 листопада. Стався інцидент: була спроба втечі при вивезенні до місця розстрілу першого етапу, що прибув 27 жовтня. Процедуру перевезення М.Матвеєв удосконалив: в’язнів роздягали до білизни, зв’язували по двоє, запихали в роти кляпи, скидали штабелями в машини і так везли.

Поделиться в социальных сетях

Більшість українців за окремим списком “Всеукраїнського центрального блоку” були розстріляні 3 листопада.

Цей “блок” створив начальник СЛОНа старший майор держбезпеки Іван А. Апетер, поставивши на його чолі академіка Матвія Яворського, а найближчими сподвижниками зробив професорів історії Володимира Чеховського та Сергія Григоровича Грушевського, професора Олексія Вангенгейма, дарма, що він голландець родом… Преамбула до протоколу – оце, мабуть, і вся “справа”:

«Дело № 103010-37 г. Оперативной части Соловецкой тюрмы ГУГБ НКВД СССР на 134 человека украинских буржуазных националистов, осужденных на разные сроки за к-р (контрреволюційну - В.О.), националистическую, шпионскую и террористическую деятельность на Украине, которые, оставаясь на прежних к-р позициях, продолжая к-р, шпионскую, террористическую деятельность, создали к-р организацию «Всеукраинский центральный блок». (Остання адреса, с. 164).

Можна уявити собі творця театру “Березіль” режисера Леся Курбаса зв'язаного з драматургом Миколою Кулішем, академіка Матвія Яворського зв’язаним з п'ятим за списком письменником Мирославом Ірчаном, професора філології, поета-неокласика Миколу Зерова з письменником Михайлом Козорізом… Цього дня розстріляно міністра освіти УНР Антона Крушельницького і його синів Остапа (24 роки) та Богдан (31 рік), міністра фінансів УРСР Михайла Полоза, професора Сергія Грушевського, письменників Валер'яна Підмогильного, Павла Филиповича, Валер'яна Поліщука, Григорія Епіка, Марка Вороного, Олексу Слісаренка, Михайла Ялового. Тут упокоїлися науковці Микола Павлушков, Василь Волков, Петро Бовсунівський, Микола Трохименко, творець Гідрометеослужби СРСР голландець родом Олексій Вангенгейм – у списку “українських буржуазних націоналістів” він третій (Див. статтю “Дещо про родину Ольги Петрівни Вангенгейм»). Це були молоді та середнього віку люди, які ще створити б неоціненні духовні скарби для свого народу, володіючи якими, ми стали б урівень з іншими цивілізованими народами. Дехто з них, може, дожив би донині. Сама присутність таких людей у суспільстві робить його кращим. Але постріли тупого, малограмотного ката Матвеєва – виконавця волі чужої, глибоко ворожої нам російської комуністичної влади – змінили хід нашої історії…

Щоб “істинні інтернаціоналісти” не звинуватили мене в національній упередженості, скажу, що серед тих, чия остання адреса – Сандамох, були знаменитий адвокат росіянин Александр Бобрищев-Пушкін (захисник Бейліса й Пурішкевича), московський літературознавець Ніколай Дурново, засновник удмуртської літератури Кузебай Герд, білоруський міністр Флегонт Волинець, татарський громадський діяч Ізмаїл Фірдевс, голова московського циганського табору Гого Станеско, грузинські князі Ніколай Ерістов та Яссе Андронников, католицький адміністратор Грузії Шио Батмалашвілі, професор історії ВКП(б) єврей Пінхус Ґлузман, черкеський письменник князь Холід Абуков, корейський діяч Тай До, православні єпископи Алексій (воронезький), Даміан (курський), Ніколай (тамбовський), Петро (самарський), лідер баптистів СССР Василь Колесников, отець Петер Вейґель – посланий Ватіканом для перевірки даних про переслідування віруючих в СРСР... Закоцюблий від холоду (швидше б кінець!), в одній білизні ступаючи останні кроки, зачерхлим мозком згадуючи слова молитви, він на власному прикладі переконався, що потрапив у царство Сатани, в Імперію Зла...

Смертника ставили на коліна – і капітан Матвеєв стріляв з револьвера у потилицю. Забитого підручні скидали в яму. Трупи присипали вапном і засипали. Так що їх тепер не ідентифікувати.

Таких ям тут, 2х2 м, глибиною 2 м, біля 150. Розстріл Соловецького етапу в урочищі Сандормох – лише одна з акцій. Це – “обычное место расстрелов” у цьому реґіоні Карелії. Тут розстріляно до 9 тисяч людей, зокрема, будівників Біломорканалу.

А кат М.Матвеєв був нагороджений орденом Червоної зірки і помер у Ленінґраді 1971 року.

Ще одну групу, 509 в’язнів (протоколи “тройки” № 134, 198 і 199 від 10 і 25 листопада) вивезли з Соловків до Ленінграда і розстріляли 8 грудня, в тому числі 89 осіб – з України. Серед них – Володимира Антонівна Крушельницька, Гео Шкурупій, а також російський філософ Павло Олександрович Флоренський. ( Див. брошуру: Соловки: Сандормох… Левашово… Биківня…, с. 11 - 24). Останню групу, 200 в’язнів, вирок яким було винесено 14 лютого 1938 року (протокол № 303, фактично розстріляно 198), не могли взимку вивезти на континент. Є підстави вважати, що їх розстріляли прямо на Соловках, у районі командировки Ісаково. 1999 року Санкт-Петербурзький “Меморіял” пробував розшукати це місце, але безрезультатно. Чому приречених мусили вивозити на континент? Та большевики намагалися сховати сліди злочинів, а Соловки кам'янисті, тут нема як викопати ями для великої кількости трупів. Хіба кидати їх в озера.

27 жовтня 1997 року в Сандармосі з ініціятиви Санкт-Петербурзького “Меморіялу”, підтриманої головою уряду Карелії В.Н.Степановим, уперше було проведено День пам’яти жертв політичних репресій. У них узяли участь і українці. Євген Сверстюк привіз дубового хреста роботи Миколи Малишка з написом “Убієнним синам України”, Іван Драч сказав скорботне слово, кобзар Микола Литвин співав загиблим рідних пісень, священик УАПЦ Павло Бохняк справив панахиду. Були там і Лариса Іванівна Крушельницька, кореспондент “Вечірнього Києва” Володимир Щербина, телевізійник Борис Гривачевський. У пресі й на телебаченні тоді з’явилася низка повідомлень і статей. Служба Безпеки України, Інститут української археоґрафії та джерелознавства НАН України видали три томи документів “Остання адреса. До 60-річчя соловецької трагедії” (Вид-во “Сфера”, т. 1 – 1997, т. 2 – 1998, т. 3 – 1999 р.). Україні відкрилася ще одна чорна сторінка її історії.

Поделиться в социальных сетях

1999 року Санкт-Петербурзький “Меморіял” запросив представників уряду України на Дні пам’яти 5 серпня в Сандормох. Ніхто не приїхав. Утім, як і від уряду Росії. Зате були консули Німеччини й Польщі в Санкт-Петербурзі. Приїхали нащадки розстріляних – чоловік із 30. У тому числі син партійного і профспілкового діяча Якова Абрамовича Шкерова – Володимир, який живе нині в Іршанську на Житомирщині (батька заарештовано, коли йому не було й року). З Москви приїхали Рада Михайлівна Полоз – донька наркомфіна УРСР Михайла Миколайовича Полоза та Елеонора Олексіївна Вангенгейм – це її батько створив Гідрометеослужбу СРСР. Були журналіст СБУ Сергій Шевченко (Див. його та Дмитра Вєдєнєєва книжку “Українські Соловки”, К.: “ЕксОб”, 2001), історик і журналіст Вахтанґ Кіпіані та я. Ми привезли жміньку української землі від пам’ятника Т.Шевченкові в Києві та іконечку Христа Спасителя, пов’язали рушник на хресті, воздвигнутому Є.Сверстюком, поставили наш прапор і проспівали гімн.

Відтепер щороку 5 серпня, у день початку Великого Терору, під пам’ятником, де написано: “Люди, не убивайте друг друга!”, відбуватиметься траурний мітинґ, відтак люди йдуть до Соловецького каменя з написом “Здесь с 27 октября по 4 ноября 1937 г. были расстреляны 1111 заключенных Соловецкой тюрьмы”. Валуна цього з Соловків привіз Санкт-Петербурзький “Меморіял”. Ще далі на галявинці хрести поставили Російська Православна та Католицька церква Польщі, там же стоїть і наш хрест. А в лісі – півтори сотні карельських пам'ятних знаків з дашками. Зведено капличку, де лежить поминальна книга з сімома тисячами імен тут загиблих, які вдалося встановити (Див.: Соловки: Сандормох… Левашово… Биківня…, с. 50 – 51).

У Медвежогорську я придбав книжку Ю.Дмитрієва: Место расстрела Сандормох. Петрозаводск: “Барс”, 1999, 352 с. Тут опубліковано повний список розстріляних в урочищі Сандормох карельських громадян. 2002 року в Петрозаводську вийшла Юрієм Дмитрієвим і вже покійним Іваном Чухіним упорядкована величезна книга Поминальные списки Карелии. 1937–1938. Тут значиться біля 14 тисяч репресованих у роки “Великого терору”. Поспіль: “карел”, “фінн”, “карел”, “фінн”. Зрідка “русский” чи іншої національности.

Я відвідав Сандормох і 2000 року. Тоді з України приїздили Валентина Петрівна Бовсунівська – донька розстріляного там Бовсунівського Петра Федоровича. З Москви, як і щороку, приїхали Рада Михайлівна Полоз та Елеонора Олексіївна Вангенгейм. Цього разу прибули консул України в Санкт-Петербурзі Юрій Станіславович Вербицький, журналіст Ростислав Мартинюк із Сум з мамою Валентиною та вітчимом Вячеславом Наливайком, історик Ярослав Тинченко, Валентина Скачко зі Всеукраїнського “Меморіялу” ім. В.Стуса.

Того року я склав “Пам’ятку тому, хто збирається в Сандормох на 5 серпня та на Соловки 7 серпня” і щороку поновлюю її. Бо інтерес українського суспільства до цих місць зростає.

2001 року самочинно зібрана делегація української громадськости нараховувала вже до 20 осіб. Зі США через Україну приїхав Веніамін Миколайович Трохименко – привіз своєму батькові, знаному лексикоґрафові, грудку рідної землі. Були професор з Києва Микола Маркович Роженко, студенти Михайло Крамаренко, Роман Селівачов та Андрій Сливка, консул України в Санкт-Петербурзі Юрій Вербицький (уже з дружиною та синами). Борис Гривачевський, який приїхав з групою телевізійників і вже починаючи з Дня незалежности показав у новинах по УТ-1 десять вражаючих сюжетів з Сандормоху і Соловків.

Так поволі відкривається перед суспільством чорна завіса над його минулим.

Начало | Часть 2 | Часть 3 | Окончание

Василь Овсієнко. Світло людей: Мемуари та публіцистика. У двох книгах. Кн. 2 / Упорядкував автор; Худож.-оформлювач Б.Є.Захаров. – 2-ге видання, доп. – Харків: Харківська правозахисна група; К.: Смолоскип, 2005. – С. 11–29.

Поделиться в социальных сетях

Василь Овсієнко: украинцы в Соловках, СЛОНе и в Соловецкой тюрьме особого назначения (СТОН). Сандормох та Біломорканал.

Украинские Соловки

Личное дело каждого

правозащитник и бывший политический заключенный Василь Овсиенко Овсиенко
Василь Васильович

( 8.04.1949 )

"В ноябре 1978 г. заведено "дело" на Василя Овсиенко... Овсиенко, бывший политзаключенный, отбыл 4-летний срок лишения свободы в лагере строгого режима, в Мордовских политлагерях. После освобождения в 1976 г. над ним был установлен административный надзор — гласный надзор милиции, который продолжается до сих пор..." (С. Каллистратова, М. Ланда, Н. Мейман, В. Некипелов, Т. Осипова, Ю. Ярым-Агаев. Новые репрессии. Московская группа "Хельсинки", Документ N 78, 30 января 1979 г.)

"Совсем свежее сообщение: против члена Украинской группы "Хельсинки" Василя Овсиенко в лагере за три месяца до окончания срока заключения, возбуждено новое уголовное дело, на сей раз по статье 62-й Уголовного Кодекса Украинской ССР. Василя ожидают еще 15 лет лишения свободы". (Владимир Малинкович. Пятая годовщина создания Украинской Хельсинской группы. Русскую мысль, 12.11.1981)

Василь Овсієнко. Світло людей: Мемуари та публіцистика. У двох книгах. Кн. 2 / Упорядкував автор; Худож.-оформлювач Б.Є.Захаров. – 2-ге видання, доп. – Харків: Харківська правозахисна група; К.: Смолоскип, 2005. – С. 49–53.