СоловкиЭнциклопедия - крупнейший сайт о Соловках
Loading
Текущее время на Соловках:
:

Книга 10. Глава 2.

Соловки в истории Украины

Василь Овсієнко. Бывший политзаключенный рассказывает об украинских Соловках

"Я зацікавлений, щоб правда, яку знаю я, стала набутком якомога більшої кількости людей."
Василь Овсієнко. 12 березня 2007 року.

 

 

 

 

Голова Санкт-Петербурзького історико-просвітницького та правозахисного товариства "Меморіял" Веніямін Вікторович Іофе (29.06. 1938 – 20.04. 2002) запросив мене влітку 2000 року до експедиції в район Біломорсько-Балтійського каналу, щоб пошукати там залишків концтаборів 30 – 40-х років. А заразом 5 серпня, у день початку Великого Терору 1937-38 років, узяти участь у траурному мітинзі в урочищі Сандормох, де розстріляно біля 9 тисяч осіб, та відвідати сумнозвісні Соловки.

Василь Овсієнко: Бiломорканал. Solovki. ББК.

Начало | Продолжение

Бiломорканал

17 серпня 1933 року на ББК привезено було 120 письменників на чолі з Максимом Ґорьким – щоб оспівали цей “трудовий подвиг радянських людей”. Уже 20 січня 1934 року вийшла книжка нарисів “Беломорско-Балтийский канал имени тов. Сталина” 36 авторів, у тому числі Ґорького, Алексєя Толстого, Іллі Еренбурґа, Віри Інбер, Панфьорова, Зощенка, Валентина Катаєва, Віктора Шкловського, Михайла Пришвіна. Багато письменників, які не спромоглася на таке “творче піднесення” над власним людським сумлінням, були згодом репресовані. Чи були серед тих 120 українські письменники, я досі не встановив. Може, хтось із них згодом потрапив на Соловки і був восени 1937 року розстріляний за кілька кілометрів від Повенця в урочищі Сандормох? (Див. про це в статті “Ці моторошні слова: Соловки, Сандормох…”).

Беломорско-Балтийский канал: куратор проекта Иосиф Сталин
В августе 1933 г. принимать Беломорско-Балтийский канал лично приехал "куратор" проекта Иосиф Сталин. Его сопровождал будущий нарком внудел СССР Николай Ежов. Канал длиной 227 км построили за 21 месяц. Канал был полигоном для усовершенствования методов массового использования труда заключенных. Говорят, что из работавших здесь 170 тыс. заключенных и спецпереселенцев погибли больше 25 тыс. Эти цифры, по-видимому, сильно занижены.

Чи не картинами подібного “трудового героїзму радянських людей” наснажував себе “пролетарський поет” Володимир Маяковський, доки не пустив собі кулю в лоба (цитую з пам’яті і пишу без його “драбинки”):

Здесь холод кроет корчею, неважен, мокр уют,
Сидят в грязи рабочие, подмокший хлеб жуют.
Но шепот громче голода, он кроет капель спад:
“Через четыре года здесь будет город-сад”.

І далі:

Здесь взрывы закудахкают в разгон медвежьих банд,
Здесь вкроет недра шахтою стоугольный гигант...
Аж за Байкал отброшенная попятится тайга.

Природа, бачите, ворог людини. “Якщо ворог не здається – його знищують”, – прорік Максим Ґорький. Інший комуністичний геній, Іван Володимирович Мічурін, твердив: “Ми не можемо чекати ласки від природи, взяти її багатства – наше завдання”.

Поделиться в социальных сетях

Вирубані довкола ББК ліси не відновилися досі.

“Трудові ресурси” пострадянської території виснажені й деморалізовані.

…Отож 28 липня 2000 року о 6.30 експедиція Санкт-Петербурзького “Меморіялу” вирушила маршрутним автобусом з Медвежогорська в Повенець.

Неподалік другого шлюзу є скромний гранітний пам’ятник з дзвоном над ним. Напис: “Безвинно погибшим на строительстве Беломорканала в 1931 – 1933 г. В честь 500-летия образования пос. Повенец”.

Під час Другої світової війни тут, на західнім березі каналу, зупинилося фінське військо, яке, власне, і не збиралося переступати цю межу розселення карельського народу, щоб Фінляндію не звинуватили в загарбницьких намірах (тож Нюрнберзький суд і не зарахував її до країн-аґресорів). Та 1944 року російська (радянська) сторона підірвала 2-й і 3-й шлюзи. Вода змила селище Повенець. Фінни відступили. Коли ще в музеї ми спитали про долю цивільного населення, то С.Колтирін сказав, що населення було попереджене… Тут є чимало пам?ятників радянським воїнам-визволителям, а загиблим на будівництві ББК споруджено 2003 року спільний пам?ятник – церкву Миколи Угодника.

Перші 7 шлюзів, здебільша, двокамерні, розташовані часом за кількасот метрів один за одним упродовж якихось 10 км. Біля 9-ї години ми дійшли пішки до 3-го шлюзу, де сіли на попутний теплохід “Тайфун”. Цікаво спостерігати заповнення камери водою. За 12 хвилин судно вже вивищувалося над деревами і селищем, що лишилися ліворуч унизу. Праворуч – озера, водою яких без помпування заповнюються камери.

Від 7 до 8 шлюзу пливемо довгим Волозером та ще 6,5 кілометрів пробитим у скелі каналом.

Отут крові пролито людської

І без ножа...

(Т.Шевченко)

7 – 8 шлюзи – це вододіл. Маткозеро, яке починається за 8-м шлюзом, уже розташоване нижче.

Тут знайшли ми перевізника Олексія, який за дві ходки переправив нас човном через губу Маткозера. Підкріпившись чаєм, рушили болотом у східному напрямку до річки Красная. Прокладена тут ще в’язнями лежньовка (дерев’яний настил) остаточно поруйнована декілька років тому всюдиходом. А нею ходили і навіть їздили кінними возами, підрихтовуючи її, тобто замінюючи зогниле дерево цілим. Такі лежньовки зв’язували табори та спецпоселення між собою і зі світом. По них вивозили ліс. Згодом в іншому місці ми натрапили на чотири великі металеві колеса – це решки вагонетки, в яку запрягали коней, і вона котилася по дерев’яних рейках. Тепер усі ці колишні лежньовки не сприяють рухові. Це хіба орієнтири (вони позначені на мапах). Ліпше йти болотом поруч з лежньовкою: ступаєш ніби на мох, а ногу виймаєш із твані. Часом шурхнеш глибше коліна. Це при тому, що маєш на собі наплечник кілограмів на 30-40.

Подолавши кілометрів три майже суцільного болота, біля 18 год. ми стали табором на високому сухому березі річки Красная. Дошкуляють комарі. Доки зварили вечерю, Ірина Резнікова привела звідкись місцевого мешканця Александра Рябова (він родом з Мінська), який погодився бути нашим провідником. Десь узялися дві жінки – і це, власне всі люди, яких ми бачили в цьому спустошеному за радянської влади краю.

Веніямін Іофе з Олексою Старовим теж повернулися з розвідки: за два кілометри звідси на південний схід є руїни спецпоселення. Уранці 29-го я з Олексою та Ольгою сходили до тих руїн сфотоґрафувати їх. Це на вищому місці добротно збудовані у зруб три великі приміщення (25х10, 10х8, 18х8). Дахи впали, а стіни стоять. Вікна великі, без ґратів. Один барак з наскрізним коридором, від нього – окремі, мабуть, житлові кімнати. Інший барак поділений на три частини глухими стінами. Очевидно, тут був якийсь склад. Будівлі десь 30-х років. Спецпоселенці, мабуть, були “куркулями”. Вони валили тут ліс і вивозили його де сушею, де “лежньовкою” до Маткозера, а звідти його сплавляли до каналу. Нині тут ліс, здебільшого, незрілий – йому років 50–60, хоча є ділянки старішого, не вирубаного.

Пообіді вся наша експедиція з провідником Рябовим рушила вбрід через річку Красная у північно-східному напрямку. Тут відносно сухо, навіть є скелясті підвищення до 10 метрів. Усюди валуни льодовикового походження. Дерево, якщо падає від вітру чи старості, викорчовує ті валуни, дивовижно обплетені корінням.

Прийшли до хатини на березі озера, яке Александр Рябов називає “Светлая Ламбушка” (“ламба” мовою вепсів і є “озеро”). Тут мінімум цивілізації. Наші хлопці та дівчата, а за ними і я, не проминули скупатися в “Светлой Ламбушке”, хоча вода доволі холодна.

О 18-й ледь помітною просікою рушили ми просто на північ до Конжозера, узяли прибережним камінням трохи праворуч і поставили намети. Це якоюсь мірою обжите місце: є сліди вогнищ, пристосування для копчення риби, змайстровано стіл і лавки, але вони вже зогнили. Ми сідали їсти просто на піску на березі озера. Хлопці дбали про дрова, майстерно встановлювали на каменях чи на тросику казанки, а дівчата під керівництвом Юлі Карпенко (проявилась українська хазяйновитість) варили кашу, вермішель, чай. Я знайшов довгий металевий шворінь і прилаштував його поміж двох куп каміння – вийшла добра кухня, яка служила нам два дні.

Поделиться в социальных сетях

30 липня о 10.30 Іофе, я, Ірина, Ольга та Олексій високим південним берегом Конжозера рушили на захід до Югорічки, що з цього Конжозера тече в Маткозеро (тобто в канал). Річка, шириною метрів 10, була в часи таборів обшита деревом. Нею сплавляли ліс на будівництво каналу. Біля Юги діждалися Александра Рябова, який зовсім близько, за метрів 200 за річкою й озером, показав нам руїни будівель. Це рештки 22-го лагпункту Водороздільного лагерного відділення. Найбільший барак має 28 на 12 м. Це, за всіма ознаками, штрафний ізолятор. Наскрізний коридор, діжурка з рештками штукатурки, руїни грубок, масивні двері з запорами, печурки над дверима для цілодобового освітлення камер, рештки нарів, слід блощиць. І – багато написів олівцем на дверях, одвірках, від 1931 до 1947 року, які засвідчують, що тут по кілька днів у карцері і по півроку в штрафному ізоляторі (“ПКТ” – “приміщення камерного типу”) сиділи політв’язні (кілька разів у написах зустрічається стаття 58). Ось деякі, може, неточно прочитані Олексою Старовим написи:

Арти
Бушлай
Туршин
Николаев М.Б. ШЗО с 16.01.46 – 18.07.45 4 дня
Михайлов Владимир
Яхажки
Мелода
Крячко П.М. Горьковская обл. сидит 58-8
30.ХІІ 40 Елизаров
16.164-10 30.12.40 г. – 30-06.41
Таринок 162-10
1933 1936 1937 1940
Здесь сидел Ильев ОБЭ-УР-10 Прибыл с 1934 Мелерви ср. 9 лет 162-3. 19 лет
1 апреля в 40 камере 12 июля
162 – 143
Лагоев Иван
Сидели 19.34 Гаврилов Андрей

Є рахунок діб паличками. Від одного одвірка ми відірвали дощечку з десятком прізвищ – мабуть, це запис нарядчика про виведених на роботу.

На одних дверях виявилося особливо багато написів і навіть карикатура: довгошиїй Сталін у військовому кашкеті, підпис “Чума”. Ці двері забрати б до музею, але ж вони важать з півцентнера. Улітку не винести їх болотами. Може, “Меморіял” вивезе їх узимку на санях.

В одній камері вирубано і відколото шмат стінної колоди. Іофе висловив думку, що це, мабуть, Юрій Дмитрієв, який побував тут раніше, вирубав зразок з написами. Сергій Колтирін показував нам у музеї відеострічку про ту подорож на вертольоті.

Усього тут 7 будівель, з-поміж яких можна розпізнати бараки, контору, лазню (є рештки печі й казана), склад, житлове приміщення. Високий дах останнього досі не обвалився. Таке враження, що воно покинуте років 15 – 20 тому: городець ще не заріс лісом. Очевидно, тут жило якесь начальство, може, з сім’єю. Табір же покинуто років 40 – 50 тому.

Знайшли ми і забрали з собою двоє коліс від тачок – по кілограмів 6. Поржавілі рештки ліхтарів “летюча миша”, яких тут багато, ми не брали, бо вони ламаються в наплечнику.

31 липня вранці ми згорнули табір і пішли з Александром Рябовим на південний схід у напрямку до Рибозера. Зупинилися біля малого озерця, де Рябов швидко наловив окунів (першого на черв’яка, а решту на риб’ячі очі) і наварив з них юшки.

Тим часом Іофе, Микола, Олексій, Юля, Ірина, Ольга та я повернулися назад на півкілометра, де ми бачили бараки спецпоселенців. Їх 5 – 6. Більшість ще стоять, лише дахи повалилися, а є самі руїни. З господарчих будівель здивувала нас вкопана в ґрунт діжа для квашення капусти, у діаметрі метрів три. Шкода, що я її не сфотоґрафував.

Пообідавши юшкою, рушили на схід до Рибозера, далі його берегом на південь і південний схід аж за безіменну річечку, що в нього тут упадає. Дійшли до хатини рибалок на березі озера. Човен зі знятим двигуном, рибальські сіті, пристосування для копчення риби, дривітня, опудала птахів. Людей нема. У хатині двоярусні нари на шість осіб, грубка. Як пояснив Рябов, тут рибалки коптять рибу і виносять її на собі до твердої дороги. Згодом ми пройшли цей шлях – кілометрів три суцільного болота.

Полишивши рибальську базу, пройшли ми кілометрів 2 височиною на південний схід і під вечір стали табором на лівому березі чималої річки Рибокса, у доволі вологому місці. Без мазі та сітки від комарів важко рятуватися. Обличчя та руки спухають. А в’язні та поселенці не мали ж від комарів ніякого захисту...

Уранці 1 серпня без наплечників перейшли ми по валунах річку Рибокса. Тут збереглися цілі кілометри лежньовок, геть непридатних, щоб ходити по них. Видно сліди і послід ведмедя, який пасся на чорницях та морошці. Злетів величезний тетерук.

За кілометрів три на схід, ледь на південь, виявили ми вузьку, метрів до 100, але продовгувату, метрів до 400, височину, до 10 метрів. На ній упоперек розміщені напівпідвальні приміщення. Важко здогадатися, що тут було. Зате наступна височина, що лежить уздовж трьох озерець, потішила нас своєю відвертістю: це руїни контабору.

Ця височина ширша, до 200 м, довжиною більше півкілометра. Нижча, північна частина – великі бараки з камерами. Їх щонайменше 7. Карцер з примітивними ґратами з залізних штаб. Тут ми виявили написи:

1938, 1941, Бубарев К. О. 13.ІІІ. 1938

Сергей

Можна опізнати лазню. Низом, за метрів 50 понад озером, збереглися стовпи “запретки” (забороненої зони довкола табору), рештки сторожової вежі з характерним дашком, як у шпаківні.

Іофе каже, що в такій кількості приміщень могли утримувати до 3 тисяч в’язнів. Табір міг діяти до середини 50-х років.

Горою розміщено декілька адміністративних та житлових приміщень, де мешкала охорона.

Поделиться в социальных сетях

Повернувшись до свого табору на березі Рибокси, о 18-й повернулися ми до хатини рибалок, де знову не було нікого, тому ми швидким маршем рушили через болото прямо на південь. Оце та стежка, якою рибалки виносять свою продукцію – кілометрів три. Наледве знайшли одне сухе місце, де можна було зупинитися перепочити.

Нарешті під вечір вийшли на височину, де вже розпочалася тверда дорога, якою можна їхати вантажівкою чи мотоциклом. Помітні сліди колій кількаденної давности. Ще пройшли з кілометр і розбили при дорозі табір.

2 серпня біля 10-ї рушили ми твердою дорогою на південь. Дорога вбирала менші доріжки і нарешті стала грейдерною, добре в’їждженою. Але транспорту не трапляється ніякого. Пройшовши так кілометрів 5 – 6, побачили мотоцикл з коляскою і двох молодих чоловіків біля нього.

Це рибалки, від хатини яких ми оце йдемо. Тут мало людей, між ними великі відстані, але всі все про всіх знають! До нас їхні серця відкривають чарівні слова “Меморіял” і “Сандормох”. Едуард, виявляється, їхав в одному з нами автобусі 28 липня з Медвежогорська до Повенця. Його дід – репресований українець. Але він не зміг пригадати прізвища діда, ані звідки він родом. Отак згубиться коріння і пам’ять – і нащадки вже “русские”, тобто приналежні до Росії.

Олександра Старова послали ми з другим чоловіком поїхати мотоциклом до села Габсельга, що недалеко від Онезького озера, на шосе, найняти машину. Але щойно ми пообідали, аж їде з того краю, звідки ми прийшли, справжня вантажівка! Під дощем вона вивозить нас до Габсельги. У машині з нами киргиз із хлопцем років 14. Це еміґранти. У Киргизії війна, то в Габсельзі їх прижилося декілька родин. Оце збирають чорниці. Рік неврожайний. Риби вони не ловлять і не їдять.

За 30 км дороги ми бачили лише дві машини та мотоцикл. Пересівши в Габсельзі на криту вантажівку, ми біля 19.30 були в Медвежогорську і облаштувалися в гостинниці “Онежская”, помилися холодною водою і відчули, як змуляні наші ноги, які ми покусані комарами, як болить усе тіло, які ми розбиті...

А з Олександром сталася біда: п’яний мотоцикліст наїхав на камінь. Сам ударився об шкло, а хлопець вилетів геть. Таки доїхали вони до Габсельги, найняли машину, але розминулися з нами в селі. Марно з’їздили. Хлопцеві болять ребра, він шокований, ліг спати не ївши. Але тримався мужньо.

3 серпня Іофе доречно оголосив вільним днем – ми його зекономили, бо нам таланило на провідників і помічників. Та й на погоду, бо дощ пішов, коли ми вибиралися з тайги.

4 серпня о 4.30 зустріли ми на вокзалі групу з Санкт-Петербурга на чолі з Тетяною Моргачовою: приїхало чоловік 30 родичів розстріляних у Сандармосі соловецьких в’язнів, з-поміж них Валентина Петрівна Бовсунівська з Києва – донька Бовсунівського Петра Федоровича, викладача Планово-статистичного технікуму; Рада Михайлівна Полоз із Москви – донька Полоза Михайла Миколайовича, посла УСРР у Росії, потім голови Держплану, міністра фінансів УСРР; Вангенгейм Елеонора Олексіївна з Москви – донька Вангенгейма Олексія Федосійовича, професора, творця Гідорометслужби СРСР, родом з Кропивної на Чернігівщині. Приїхали також історик Ярослав Тинченко, пізніше – працівниця Всекраїнського “Меморіялу” Валентина Скачко, журналіст Ростислав Мартинюк з мамою та вітчимом. Уранці 5 серпня до готелю прибуло багато людей, у тому числі консул України в Петербурзі Юрій Вербицький, лідер української громади в Петроскої (Петрозаводськ) Фартушний Віталій Петрович.

Усі ці люди разом з місцевими взяли участь у мітинзі в урочищі Сандормох, частина того ж дня поїхала на Соловки.

Начало | Продолжение

Василь Овсієнко. Бiломорканал. Вересень 2000. Доповнено в січні 2004 року.

Поделиться в социальных сетях

Василь Овсієнко: украинцы в Соловках, СЛОНе и в Соловецкой тюрьме особого назначения (СТОН). Сандормох та Біломорканал.

Украинские Соловки

Личное дело каждого

правозащитник и бывший политический заключенный Василь Овсиенко Овсиенко
Василь Васильович

( 8.04.1949 )

"В ноябре 1978 г. заведено "дело" на Василя Овсиенко... Овсиенко, бывший политзаключенный, отбыл 4-летний срок лишения свободы в лагере строгого режима, в Мордовских политлагерях. После освобождения в 1976 г. над ним был установлен административный надзор — гласный надзор милиции, который продолжается до сих пор..." (С. Каллистратова, М. Ланда, Н. Мейман, В. Некипелов, Т. Осипова, Ю. Ярым-Агаев. Новые репрессии. Московская группа "Хельсинки", Документ N 78, 30 января 1979 г.)

"Совсем свежее сообщение: против члена Украинской группы "Хельсинки" Василя Овсиенко в лагере за три месяца до окончания срока заключения, возбуждено новое уголовное дело, на сей раз по статье 62-й Уголовного Кодекса Украинской ССР. Василя ожидают еще 15 лет лишения свободы". (Владимир Малинкович. Пятая годовщина создания Украинской Хельсинской группы. Русскую мысль, 12.11.1981)

Василь Овсієнко. Світло людей: Мемуари та публіцистика. У двох книгах. Кн. 2 / Упорядкував автор; Худож.-оформлювач Б.Є.Захаров. – 2-ге видання, доп. – Харків: Харківська правозахисна група; К.: Смолоскип, 2005. – С. 49–53.