На початку 30-х років упокорена репресіями та голодом Україна вже лежала під чоботом Сталіна. Ще треба було позбавити її голови. Інспірувавши 1 грудня 1934 року вбивство С.Кірова, Й.Сталін особисто підготував, а ЦВК СРСР схвалив постанову "Про порядок ведення справ про підготовку або здійснення терористичних актів". Згідно з нею, на все "слідство" відводилося 10 діб. Участь захисника, прокурора, та й самого звинуваченого, оскарження вироку та клопотання про помилування не передбачалися, а вирок виконувався негайно після його винесення. Розстрілювати, нікого не питаючи і не допускаючи ідіотської тяганини!"

Василь Овсієнко: Як Катерина II, Ленін і Сталін "українізували" Соловки

Як Катерина II, Ленін і Сталін “українізували” Соловки

Уже 4 грудня Газета “Правда” повідомила про викриття “терористів”. Негайно розпочалися арешти інтелігенції, зокрема, української, яка, за висловом Сталіна, “не заслуговувала довір’я”. Перші смертні вироки були винесені і виконані вже у грудні, зокрема. “Українізація” захлинулася в крові. Наївні її провідники, що посміли уявити собі український варіянт комунізму, пішли “українізовувати” Сибір і Соловки...

Жахливе слово “Соловки” знає кожен українець. Як і кожна людина, яка мала нещастя бути “советским человеком”. Два роки тому в нашу свідомість прийшло ще одне - “Сандормох”...

Насамперед радянська влада розігнала ченців і 1920 року створила в монастирі радгосп. Голова його був призначений уповноваженим зі збереження історичних пам’яток. Уночі з 25 на 26 травня 1923 року в кремлі спалахнула пожежа, яка пожерла працю кількох поколінь ченців. Згоріли Нікольська і Успенська церкви, дзвіниця та архів і бібліотека під нею. Гасили пожежу анархісти, меншовики, есери, білогвардійці - перші ув’язнені тут вороги радянської влади.

20 лютого 1937 року СЛОН перетворено на СТОН - “Соловецкую тюрьму особого назначения”. Це була не просто зміна вивіски: 2 червня того лиховісного року розпочалася наймасовіша, єжовська “чистка” суспільства, в тому числі й місць позбавлення волі. Цього дня Політбюро ЦК ЗКП(б) схвалило документ П 51/94 “Про антирадянські елементи”, яким секретарям обласних, крайових, республіканських організацій та представникам НКВД пропонувалося взяти на облік усіх “куркулів та карних в’язнів”, які повернулися з засланння та ув’язнення, з тим, щоб найбільш ворожих із них заарештувати і розстріляти в порядку адміністративного проведення їхніх справ через трійки, а решту вислати у вказані НКВД місця. “ЦК ВКП(б) пропонує в п’ятиденний термін подати в ЦК склади трійок, а також кількість осіб, що підлягають розстрілу, так само кількість осіб, що підлягають висланню”. (Цит. за кн.: Йван Чухин. “Карелия-37: Идеология и практика террора”, Петрозаводськ, 1999, с.17). Операція розпочиналася за наказом НКВД СРСР № 00447 5 серпня 1937 року і мала завершитися за 4 місяці (насправді ж вона була припинена за рішенням Політбюро ЦК ВКП(б) 15 листопада 1938). На кожну республіку, область, район спускалися ліміти на репресування за І і II категоріями (І - на розстріл, II - на ув’язнення, співвідношення 3 до 1). З місць посипалися звіти про перевиконання лімітів, особливо за І категорією, прохання про їх збільшення...

Дія “трійок” поширилася на всі категорії населення. Окрім “куркулів та кримінальників” під репресії потрапили “повстанці”, “церковники”, “шпигуни”, “троцькісти”, “диверсанти”, “шкідники”, “націоналісти”...

Щоб спадкоємці слави ВКП(б) і КП(б)У й мене не звинуватили в “націоналістичному ухилі”, наведу тут цитату зі згаданої книжки вже, на жаль, покійного депутата Держдуми Російської Федерації Івана Чухіна: ”Из 8605 репрессированных в республике граждан лишь 1215 человек, или 14,1 процента получили наказание в виде лишения свободы... Выделенный республике “лимит” на репрессии - 3700 человек (1-я кат. - 2800, 2-я кат. - 900 человек) был нарушен не только по количеству, но и по соотношению 1-й й 2-й категорий. Не 3:1, как установило Политбюро и НКВД для Карелии, а 9 расстрелянных й 1 - к лишению свободы из каждых 10 человек. Таков злодейский результат. Наиболее агрессивно действовали чекисты Карелии против финнов и карелов, расстреляно соответственно 90,7 й 88,1 процента репрессированных”. (с. 103. Карели і фінни становили в Карелії 1/3 населення - у 1933 р. 120.555 чол. 3371.524. - С.22).

Кандидатури на репресії відбиралися так. Бралися списки мешканців населеного пункту абопрацівників підприємства. Особи з прізвищами на -ський - це польські шпигуни, на -нен - фінські, люди з німецькими прізвищами - німецькі шпигуни. Знаходили навіть британських і японських. Достатньо було побувати колись за кордоним, мати там родичів або знайомих. Арештові підлягали всі службовці царської влади, всі переселенці, особливо з Фінляндії. У селах виявляли терористів, шкідників, розгалужені сітки “повстанців”. Нарком НКВД Карелії Матузенко (пізніше, звичайно, теж розстріляний) на ХІУ партконференції хвалився: “Сегодня на территории Карелии остался один поп, да и то только потому, что болен подагрой и не может ходить. Со всеми остальными попами дело покончено. (Смех в зале)”. (И.Чухин, с. 40)

Далі автор прослідковує, хто ж були члени “трійок” у Карелії, які виносили вироки тисячам людей, насамперед корінним мешканцям. Це, як правило, секретар обкому чи райкому, голова районної ради і начальник НКВД. А це - приблудні або прислані окупаційною владою, поспіль малограмотні (варто прочитати їхні рукописні проекти наказів!) більшовики, серед яких карелів і фіннів практично не було.

Наказом НКВД СРСР була проведена окрема операція “серед карельського і взагалі фіннсько-угорського населення” (с.88), унаслідок якої в Карелії “були знищені сотні кваліфікованих робітників і службовців. Обезголовлені майже всі республіканські і районні органи влади, репресована духовна і творча інтелігенція. Геноцид проти фіннського і карельського населення викликав непоправні демографічні, соціально-політичні й духовні зміни в житті національної республіки і її народів” (с.90).

Тож і маємо тепер витоптану Карелію, де не чути карельської мови, а поруч процвітаючу Фінляндію, яка зуміла захиститися від російсько-більшовицької чуми. І маємо фізично та духовно витоптану Україну, де безбожно-аґресивне “матоязычное население” досі почувається господарем становища, а недобитий українець - упослідженим.

Згадаймо, що і в Україні ЧК-ГПУ-НКВД послідовно очолювали неукраїнці Всеволод Балицький, Ізраїль Леплевський, Амаяк Кобулов, Олександр Успенський, Іван Сєров (усі вони, крім останнього, теж були розстріляні). А ЦК КП(б)У очолювали Лазар Каганович, Павло Постишев, Станіслав Косіор, Микита Хрущов... Останній (прийшов в Україну в січні 1938) пізніше писав: “ По Україні ніби Мамай пройшов... Не було... ні секретарів обкомів партії в республіці, ні голів облвиконкомів. Навіть секретаря Київського міськкому не було... Людей тоді просто “тягнули” у “вороги”.

Репресії зачепили всі народи, що мали нещастя залишитися в російській імперії під новою назвою СРСР. Та все ж ніхто не пам’ятає, щоб у концтаборах сидів хоч би один “російський буржуазний націоналіст”... (Див.: Росси Ж. Справочник по ГУЛАГу. - М., 1991, - Часть 1. - С. 44.). А от “українські буржуазні націоналісти” вже в 30-х роках були найчисленнішою групою кожного політичного концтабору. Так тривило аж до кінця 80-х. Скажіть, якби в Карелії (і в Україні) була своя (хай найгірша!) влада - хіба вона так безбожно нищила б свій народ? Щоб поневолені народи ніколи в майбутньому не спромоглися на самостійність, а лише з побожним страхом поглядали на “старшого брата”, окупанти століттями свідомо, а в радянські часи особливо інтенсивно, чинили сатанинську селекцію: винищували найграмотнішу, найздібнішу, найпродуктивнішу частину корінного населення, залишаючи на розплід покірних “плохих овець”. А ще проводили “доприселение” - тільки в 1934 році у виморені села східних областей України було переселено 240 тисяч сімей з Росії. Так створювалася “новая историческая общность - советский народ”. От і маємо “население”, яке не володіє жодною мовою, не належить до жодної культури, тобто стоїть узагалі поза культурою. Як Вєрка Сердючка. Коло ста народів у часи радянської влади взагалі щезли: за переписом 1926 року в СРСР було понад 200 народів і народностей, а за переписом 1959 - 101.

Українці, як і інші в’язні Соловків, мали свої терміни ув’язнення 5-10 років. Дехто мав би скоро звільнитися. Та ці люди (багато хто з них перед ув’язненням мав комуністичні ілюзії) пройшли таку школу перевиховання, що стали б на волі для радянської влади небезпечними. Щоб їх не звільняти, Москва у серпні 1937 року вирішила “почистити” концтабори. Для цього потрібно було сфабрикувати нові “справи”. Матеріялом для них стали доноси табірних стукачів про розмови й настрої в’язнів та характеристики, складені адміністрацією. На Соловках усі характеристики підписував начальник СТО Н.Ейхманс. Розслідування і судові засідання не провадилось, вироки засудженим до кари смерти не оголошувалися.

...Глухого жовтневого вечора 1937 року по всіх “ротах” СТОНу бігали наглядачі і оголошували: “Такой-то! С вещами!” Це - на етап. За дві години 1116 в’язнів були повантажені на баржі. Це була інтелігенція майже всіх національностей СРСР (мабуть, напередодні 20-ліття Великої жовтневої соціалістичної революції вирішили зміцнити дружбу народів). Україна була представлена найкраще: 176 осіб.

Більше їх ніхто не бачив. Пізніше доходили чутки, що в Кемьперлазі (“Кемский пересыльной лагерь” - порт і станція Кемь) у них відібрали всі цивільні речі, переодягли у в’язничне, повідрізали ґудзики, відібрали паски. (Є свідчення, що кримінальники згодом носили ті речі або обмінювали). Висловлювалися здогади, що етап потопили в Білому морі. Тільки два роки тому Петербурзький “Меморіял” виявив місце розстрілу цього етапу: урочище Сандормох, за 19 км від ст. Медвежа Гора по шосе на Повенець...

За оперативним наказом Наркома внутрішніх справ Н.Єжова № 00445 особлива трійка Управління НКВД Ленінградської області (начальник Л.Заковський, заступник В.Гарін, прокурор Ленінграда Б.Позерн) постановила розстріляти 1825 в’язнів СТОНа. Ці списки були виявлені в Архангельському управління ФСБ (їх факсимільні відбитки опубліковані, у згаданому виданні “Остання адреса”, том 1). Ось зведена таблиця винесення вироків та їх виконання, яку склав Веніамін Йофе, голова Петербурзького “ Меморіялу”:

П’ять вироків не виконано, бо один в’язень помер, а чотирьох етаповано в інші місця, про віщо кат чітко відрапортував.

Виконував ці вироки капітан М. Матвеєв, спеціально відряджений для цього Ленінградським УНКВД в Кемь. Ім’я цього ката випадково було виявлене 1996 році у кримінальній справі 1938 року про перевищення ним повноважень при розстрілі під Медвеж’єгорськом. З неї стало відомо, що в’язнів зі ст.Кемь партіями возили до СІЗО (слідчий ізолятор) Бєлбалтлагу, що в Медвеж’єгорську (Карелія, 300 км південніше від Білого моря). Це СІЗО вміщало 300 в’язнів, тому доставляли їх партіями. Впадає в око розрив між розстрілами 27 жовтня і 1 листопада. Стався інцидент: була спроба втечі при вивезенні до місця розстрілу. Процедуру перевезення удосконалили: в’язнів роздягали до білизни і зв’язували по двоє. Більшість українців були розстріляні 2 листопада.

Цього дня розстріляно міністра освіти УНР Антона Крушельницького і його синів Остапа (24 роки) та Богдан (31 рік), міністра фінансів УРСР Михайла Полоза, письменників Олексу Слісаренка, Валер’яна Поліщука, Павла Филиповича, Григорія Епіка, Михайла Ялового. Тут покояться Валер’ян Підмогильний, Марко Вороний, Григорій Епік... Це були молоді й середнього віку люди, які створити б неоціненні духовні скарби для свого народу, володіючи якими, ми стали б урівень з іншими цивілізованими народами. Дехто з них дожив би донині. Сама присутність таких людей у суспільстві робить його кращим. Але постріли, малограмотного ката Матвеєва - тупого виконавця волі чужої, ворожої нам комуністичної влади - змінили хід української історії.

Знову ж таки, щоб “істинні інтернаціоналісти” не звинуватили мене в національній упередженості, скажу, що серед тих, чия остання адреса - Сандормох, є знаменитий адвокат росіянин А. Бобрищев-Пушкін, творець Гідрометслужби СССР датчанин родом А.Вангенгейм, московський літературознавець, за походженням сибіряк Н.Н.Дурново, засновник удмуртської літератури Кузебай Герд, білоруський міністр Ф.Волинець, татарський громадський діяч І.Фірдевс, голова московського циганського табору Г.Станеско, грузинські князі Н.Ерістов та Я.Андронніков, католицький адміністратор Грузії Ш.Батмалашвілі, професор історії ВКП(б) єврей Пінхус Ґлузман, черкеський письменник князь Х.Абуков, корейський діяч Тай До, православні єпископи Алексій (воронезький), Даміан (курський), Ніколай (Тамбовський), Петро (Самарський), лідер баптистів СССР В.Колесников, посланий Ватіканом для перевірки даних про переслідування віруючих в СРСР отець П.Вейгель... Закоцюблий від морозу (швидше б кінець!), в одній білизні ступаючи останні кроки, зачерхлим мозком згадуючи слова молитви, він на власному прикладі переконався, що потрапив у царство Сатани, в імперію зла...

27 жовтня 1997 року в Сандормосі з ініціятиви Петербурзького “ Меморіялу”, було проведено Дні пам’яти, У них узяли участь і українці. Євген Сверстюк привіз дерев’яний хрест роботи Миколи Малишка, Іван Драч сказав скорботне слово, кобзар Микола Литвин співав загиблим рідних пісень, священик УАПЦ Павло Бохняк справив панахиду. У пресі й на телебаченні з’явилася низка повідомлень і статей. Служба Безпеки України, Інститут української археографії та джерелознавства НАН України видали три томи документів “Остання адреса. До 60-річчя соловецької трагедії” Україні відкрилася ще одна чорна сторінка її історії.

Сього року Петербурзький “Меморіял” запросив представників уряду України на Дні пам’яти 5 серпня в Сандормох. Ніхто не приїхав. Утім, як і від уряду Росії. Зате були консули Німеччини й Польщі в Санкт-Петербурзі. Але приїхали нащадки розстріляних - чоловік із 30. Ми привезли жменьку української землі від пам’ятника Т.Шевченкові в Києві та іконочку Христа Спасителя, пов’язали рушник на хресті, поставили наш прапор. Відтепер щороку 5 серпня, у день початку “єжовщини”, об 11 годині тут, під пам’ятником, де написано: “Люди, не убивайте друг друга!”, буде справлятися панахида і відбуватиметься траурний мітинг.

Василь Овсієнко
10.24.2003