"Той, хто забуває про історію,
приречений на її повторення."
( Сантаяна, філософ )
Назва цієї книжки — "Українські Соловки" — символічна. Соловки — не просто географічна точка на теренах колишнього СРСР. Уже понад сім десятиліть назва архіпелагу в Білому морі — це загальне ім’я. Поняття, що позначає політичний терор, репресії, духовний ґеноцид — Cоловки.
Одну з публікацій збірника не випадково названо "Я — минуле..." Поза контекстом зворушливих рядків листа, якого адресував дружині політв’язень Валер’ян Підмогильний, не відчути всієї трагедійної глибини його простих слів. Читайте книжку. Вона не лише про події доби, що вплинула на свідомість кількох поколінь людей. Вона про реальність (на жаль, не віртуальну) тих часів, які були, які минули, які не повинні повторитися ніколи.
"Что нам прелести свободы, счастье нам и в Соловках", — писалося в журналі, що видавався наприкінці 20-х у СЛОНі (рос. — Соловецком лагере особого назначения). Ці слова ніколи не будуть епіграфом до нашого видання. Щастя в тюрмі або в ярмі — для рабів, чиї тіла й душі будівничі держави диктатури пролетаріату кидали в її підмурівок... Розповідаючи про драматичні події доби "великого терору", про долі людей, закатованих тоталітарною Системою, ми прагнемо крізь призму минулого бачити сьогодення. Спираючись на документи вбивчої сили, хочемо, щоб люди читали, думали, робили висновки. Бо "саме політика, — за висловом Івана Драча, — розвертає всіх нас таким чином, що ми мусимо пам’ятати Розстріляне Відродження, щоб зберегти наше Майбутнє".
В Киеве издан оригинальный сборник публицистики «Розвіяні міфи. Історичні нариси і статті» (К.: Феникс, 2010). Книга на украинском языке, ее объем – более 600 страниц с вкладкой цветных иллюстраций. Соавторы – заслуженный журналист Украины Сергей Шевченко и доктор исторических наук, профессор Дмитрий Веденеев. (Вєдєнєєв Д., Шевченко С. Розвіяні міфи: історичні нариси і статті. К.: Фенікс, 2010. - 576 с. : іл. ISBN 978-966-651-458-81000)
...Приполярний Соловецький архіпелаг зблизька — це тепер туристична Мекка: благословенні місця, райські за красою природи i творінь рук людських. На біломорських островах, де від часів преподобних Савватія i Германа селилися ченці, тепер живуть послідовники богомільної братії, нащадки численного "спецконтинґенту", чиїми кістьми засіяно ідеологічні бойовища 20—30-років.
Одному з авторів книжки, журналістові за фахом, пощастило очолювати документознавчі пошукові експедиції, які наприкінці 90-х працювали в Архангельську, Петрозаводську й на Соловецьких островах. Організатор цих поїздок на Північ — редколеґія науково-документального видання "Остання адреса. До 60-річчя соловецької трагедії" (1997—1999). У благородній справі (її підсумок — тритомник матеріалів з архівів спеціальних служб Росії та України) взяли найактивнішу участь відомий український історик Юрій Шаповал, працівники Служби безпеки України Володимир Пристайко, Олександр Пшенніков, Петро Кулаківський, Георгій Смірнов, тогочасний директор київського видавництва "Сфера" Ігор Гільбо. Вихід у світ унікальної книжки уможливила фінансова підтримка, яку надали дослідникам відомий правозахисник Семен Глузман та іноземні спонсори.
Співавтор збірника "Українські Соловки", професіональний історик, дослідник гострих проблем державно-політичного минулого нашої країни ХХ століття, в Держархіві Служби безпеки України теж виявив чимало цінних документів, що лягли в основу наукових публікацій та сюжетів нарисів. Друга частина цієї книжки — "За рядком архівних документів" — органічно пов’язана з першою саме зверненням до маловідомих або недосліджених джерел — переважно до "таїни архівів" СБ України, а також Реґіонального управління Федеральної служби безпеки Росії та Управління ФСБ РФ по Республіці Карелія.
Історія, за образним висловом поета Бориса Пастернака, приховує дрібне й возвеличує істинно велике, як вітер гасить свічу й роздмухує полум’я багаття. Для переважної більшості героїв наших творів — знаних політичних, громадських діячів, митців, науковців, військовиків — останньою земною адресою стала розстрільна яма або тюремний лазарет. Про трагічні фінали їхніх доль донедавна не повідомляли навіть найавторитетніші енциклопедичні видання й довідники з історії України: не було в дослідників ані точних, підтверджених документами, фактів, ані доступу до закритих відомчих сховищ, де "припадала порохом" специфічна спадщина репресивних органів — справи ВНК (Всероссийская чрезвычайная комиссия — ВЧК), ДПУ (Государственное политическое управление — ГПУ), НКВС (Народный комиссариат внутренних дел — НКВД)...
Сторінками книг, журналів, шпальтами газет десятки років "кочували" (що, на жаль, трапляється й дотепер) відомості, які не відповідають реаліям. Приміром, у статті про Леся Курбаса, вміщеній у "Малому словнику історії України" (К., "Либідь", 1997), неправильно вказано роки життя режисера — 1887—1942. Насправді його, як і багатьох інших репресованих українських політв’язнів, за рішенням особливої трійки розстріляно восени 1937-го. Універсальний словник-енциклопедія, виданий у Києві 1999 року, повідомляє, що генерала Армії Української Народної Республіки Володимира Сінклера 1945 року "розстріляли радянські органи держбезпеки в Сосновці (Польща)". Насправді він помер у Києві в лазареті Лук’янівської в’язниці 16 березня 1946 року, що підтверджують знайдені в архіві спецслужби документальні матеріали.
"Природа, — писав Бернард Шоу, — не терпить порожнечі: там, де люди не знають правди, вони заповнюють прогалини домислом". Тож справа, яку зробили наприкінці ХХ століття пошуковці Міжнародного товариства "Меморіал", віднайшовши таємне кладовище в лісовому урочищі Сандормох під Медвеж’єгорськом, — важливий крок до з’ясування істини про загибель понад тисячі соловецьких в’язнів. Покладено край хибним версіям, здогадкам і міфам про долю "контрреволюціонерів", вивезених на материк у жовтні 1937-го зі СТОНу (Соловецкой тюрьмы особого назначения). А опрацьовані українськими упорядниками й видані в згаданому тритомнику "Остання адреса..." унікальні документи з архівних тюремних оперативних справ донесли правду про лихоліття "комбінату смерті" до наших сучасників. Цінність цього та інших українських видань особливо відзначили й російські дослідники в багатотомній Книзі пам’яті "Ленинградский мартиролог 1937—1938 годов" (Санкт-Петербурґ, 1999, т. 4).
Готуючи публікації історичної тематики, ми намагалися не "засушувати" їх суто науковим стилем викладу, а прагнули творчо поєднати фах історика і перо газетяра. Наскільки це вдалося — судити читачеві...
Завершити вступну частину хотілося б словами академіка Дмитра Лихачова, якого свого часу теж не минула табірна доля: "Світ нині переповнений злом, жадобою насилля, не боїться вбивств. Зло побоюється викриття, воно ховається. Наш обов’язок зробити його явним і тим зменшити небезпеку повторень". (Дмитро Вєдєнєєв, Сергій Шевченко. "Українські Соловки". "Експрес-Об’ява", Київ, 2001)
Поделиться в социальных сетях