Імперія терору: український «список Сандармоху»

На чільній сторінці збірки «Імперія терору» читаємо: «Усім, кому «трійка» сказала «помри», але Трійцею велено – «бути», присвячується». Уважний читач помітить: ця посвята є й у книжці «Соловецький реквієм», виданій у Києві 2013 року. Так, її автор повторив напис цілком свідомо, бо літературна новинка на ділі становить двокнижжя з письменницьким magnum opus. І тема, і стиль, і деякі елементи художнього оформлення обох видань засвідчують їхню глибоку спорідненість.

Соловецьке двокнижжя

Книжка-предтеча «Імперії терору», нагадаю, побачила світ ще до початку Євромайдану. Вона має суголосний тогочасним суспільним настроям епіграф – рядки з роману Ліни Костенко:

«...найбільше я люблю «Реквієм», а в ньому «Dies irae» – «День гніву». Могутня музика, крізь яку проривається клекіт барикад. І я раптом подумав: якщо українці ще здатні на День гніву, то Україна буде. А якщо не здатні, то вже ні» («Записки українського самашедшого», 2011).

Як показала новітня історія, українці здатні – і на День гніву, і на Революцію гідності, і на збройний захист свого цивілізаційного вибору. Проте одна біда була і є в України: народ, ладний душу й тіло положити за свою свободу, як і багато століть тому, стоїть упоперек горла московському кремлю (мала літера тут – вияв ставлення автора до керівництва держави-агресора).

«Третій Рим» ударив зненацька – як грім серед ясного неба (так багатьом здалося, хоч Москва віддавна точить зуби на Київ). Співгарантка безпеки, суверенітету й кордонів України (за Будапештським меморандумом 1994 року), спадкоємиця арсеналу ядерної зброї колишнього СССР мала б утримуватися від погрози застосування сили проти територіальної цілісності чи політичної незалежності своєї сусідки. І від економічного тиску на неї. Проте «першопрестольна» нічтоже сумняшеся потоптала міжнародну угоду: окупувала Крим і залила вогнем своїх «градів» Східну Україну. Це вже не совєтські переселення народів у північну тайгу чи азійські степи, не терор голодом та навіть не масові репресії і Великий терор доби червоної окупації у формально «мирний час»... Це війна як продовження імперської політики іншими засобами.

ПАМ’ЯТАЙМО, Україна – «не даність на всі часи, це процес постійної боротьби (цитую публіциста Ігоря Лосєва. – Авт.). України буде стільки, скільки українці собі виборють. Поразку гарантує відмова від боротьби».

У цій книжці буде багато цитат – і з архівних документів, і з новочасних джерел. Думки як блискавки висвітлюють істину й спонукають замислитися. Вони підтверджують погляд автора на трактування подій і можуть засвідчити його громадянську позицію. Але переважно це будуть витяги з розсекречених справ, які доносять читачеві нову інформацію з глибин минувшини. Чому назва збірки – «Імперія терору»?

Загарбництво й агресія – це родове в наступниці імперії від її царських часів до комуністичних і дальших. На багнетах і терорі тримався червоний Союз. Зазирнімо в минуле, коли Кремль пускався берега, а потім брехнею-пропагандою намагався сховати від усього світу шило в мішку – свої криваві злодіяння. Кому окупант відмовив у праві любити свій край і свою мову – тих мордували «по соловках, сибірах, магаданах». Тисячам і тисячам «трійки» казали «помри»... А чого вартий убивчий Голодомор-геноцид 1932–1933 років, влаштований у житниці Європи!

Самовидець Соловків Семен Підгайний, історик, уродженець козацької Кубані, поділився в «Недостріляних» таким спостереженням: «…протягом цілої історії Росії росіяни мусять боротися з підлеглими їм націями, і, борючись з ними, самі попали в найтяжчу кабалу правлячої верхівки. Народ живе не для себе, а для боротьби з іншими народами, здобуваючи славу і могутність для невеличкої зграї – прихильників царизму чи большевизму».

Згодом і Олександр Солженіцин, автор книжки «Архіпелаг ГУЛАГ», нагадував верховодам Кремля (цитата з газети мовою оригіналу): «Нельзя и в конце ХХ века жить в том воображаемом мире, в котором голову сломил наш последний недалекий император... Великая ли мы нация, мы должны доказать не огромностью территории, не числом подопечных народов, – но величием поступков. И глубиною вспашки того, что нам останется за вычетом земель, которые жить с нами не захотят».

Натомість «велич вчинків» Москви й далі зводиться до збройної «оранки земель» тих держав і народів, які не хочуть бути кремлівськими підопічними.

У XXI столітті агресор знову нагадав і Україні, і всьому світові про сутність історико-політичного утворення, яке Московія за чергового царя-завойовника назвала «Росією». Слушно висловився на цю тему наш сучасник Олександр Невзоров – внук генерала МГБ СССР, у минулому пітерський репортер, а потім політик: «…под словом «Россия» вы обязаны понимать то историко-политическое образование, которое в принципе свою жизнь видит в захвате, агрессии, насаждении себя, в грубых попытках устранения любого инакомыслия. И это традиционно для России уже на протяжении нескольких веков. Она никогда другой и не была».

Саме так – ніколи іншою не була й нині залишається такою ж агресивною до своїх сусідів. На особливість ідеологічної конструкції спадкоємиці СССР звертає увагу й жителька Санкт-Петербурга дослідниця Ірина Фліге. Вона зауважила, зокрема, що російська влада не заперечує політичного терору в совєтський період, навіть більше – терор став частиною її нинішньої ідеологічної конструкції, в основі якої твердження: Росія – велика країна, яка завжди мала рацію, завжди була оточена паскудними, мерзенними ворогами-сусідами, яких неодмінно перемагала. А з ким не воювала – тим завжди допомагала й навіть рятувала. «Примітивна цілковито імперська ідеологія наголошує на перемогах і досягненнях, – пише дослідниця (переклад українською мій. – Авт.). – І зрештою виходить, що терор – арешти, масові розстріли, заслання, примусові переселення народів – це добре, бо лише завдяки терору Росія «досягла величі», а велич, з погляду Кремля, полягає в тому, що її народ легко зносить голод, холод, злидні... На цьому шляху, звичайно, бувають жертви, їх шкода, та нічого не вдієш, народ російський терплячий»...

ПРО КНИЖКИ (соловецьке двокнижжя) мова йде хоч-не-хоч у контексті усвідомленого безальтернативного сусідства України з імперією терору. «Соловецький реквієм», задуманий як підсумкова збірка публіцистики (обсяг понад 620 сторінок з кольоровою вкладкою фотоілюстрацій), здавалося, мав підвести риску під багаторічною творчістю автора на цю тему. Як-не-як з осені 1997-го їздив не раз і не двічі на Біле море, до Санкт-Петербурга, Петрозаводська, відвідував за озером Онего лісове урочище Сандармох. Гортав розсекречені справи з архівів спецслужб, фотографував меморіальні місця, робив телесюжети й радіопрограми. Щорік у періодиці друкував тематичні статті. Видав книжки «Українські Соловки», «Архіпелаг особливого призначення», «Розвіяні міфи: історичні нариси і статті»... На заклик колег підтримав інформаційну акцію «Рік “Списку Сандармоху”» (2012). Згодом Національна спілка журналістів України подала збірку «Соловецький реквієм» на здобуття найвищої в державі творчої відзнаки – Шевченківської премії 2015 року. А тим часом у життя мільйонів краян увійшла нова важка історія в її щоденній страхітливій реальності – війна…

Виїздив 2015-го з письменниками-спілчанами на Донеччину, зустрічався з вояками, захисниками України, дарував свої видання. Писав як блогер – з пекучих питань на злобу дня. Та водночас за творчий обрій не впала тема Великого терору. Вона, мов нездоланна сила в прагненні ділитися з читачем ситником нових дослідницьких здобутків, мобілізувала готувати книжки.

Як наближалися 80-ті роковини масових розстрілів, ініціював акцію «Рік жертв Великого терору». Від вересня 2016-го регулярно публікував у рубриці спецпроєктів Міжнародної інформаційної агенції «Вектор-ньюз» свіжі архівні розвідки. Відтак з нагоди 85-х роковин «кіровських» розстрілів видав збірку «Наган-країна» (2019). Наголос у ній – на збройній агресії кремлівців і їхніх поплічників-найманців, а в частині, названій «У зоні терору», вмістив кілька статей про «розстріляне відродження» – аби нагадати, з чиєї шинелі вийшли сьогочасні московські лиходії.

Коли упорядковував «Імперію терору», збагатив її зміст вкладкою кольорових авторських фоторобіт, що ілюструють прощу-2014, меморіальні місця в Україні й Карелії, а також додав деякі тематичні статті з «Наган-країни». Соловецьке двокнижжя має бути повновагим, тому в цій збірці – вибрана історична публіцистика останніх шести років. Водночас кожна стаття, дарма що опрацьована для певного друкованого видання, становить у ньому закінчений самостійний твір.

Цікава поява в книжці портретної світлини Ґро Вакара, українського письменника-авангардиста. Фотоілюстрацію виявив на шпальті літературної газети 1930-х років науковець Ілля Кукулін з Москви. А ініціював пошук і реставрацію зображення розстріляного митця Максим Лялін – теж москвич, координатор волонтерського проєкту «Сандармох. Повернення імен».

У сусідній державі є люди, які словом і ділом підтримують знаного пошуковця з Петрозаводська Юрія Дмитрієва – одного з тих, хто віднайшов на теренах Карелії місця злочинів червоної імперії і спільно з однодумцями перетворює їх на місця пам’яті. Він фундатор меморіалів жертвам репресій «Сандармох», «Красний Бор», укладач книг пам’яті «Поминальні списки Карелії». Завдяки його подвижницькій праці потомки багатьох тисяч людей, знищених комуністичною владою, мають змогу дізнатися про долі рідних і близьких. Щоб «відплатити» Юрію, а також багаторічному доглядачеві меморіалу «Сандармох» Сергієві Колтиріну (нині покійному колишньому директорові музею в Медвеж’єгорську), влада духовних нащадків кривавих вождів помстилася тому й тому звинуваченнями в криміналі, триманням у слідчих ізоляторах, судилищами...

Історик і краєзнавець Сергій Колтирін, пам’ятаю, 2012- го приїздив до Львова, відвідав з Ларисою Скрипниковою і Юрієм Дмитрієвим ювілейну академію «Сандармох. Пам’ять. 75 років Великого терору». У травні 2019-го щирого друга України засудили в Карелії до дев’яти років колонії. Вночі проти 2 квітня 2020-го Колтирін помер у тюремній лікарні... Він був ерудованим, інтелігентним, м’яким, але й непоступливим у своїх переконаннях, дуже надійним, обов’язковим і трепетно ніжним до людей – таким запам’ятала Сергія Івановича багаторічна очільниця Товариства української культури «Калина» в Карелії Лариса Скрипникова. Громадська діячка впевнена, що внесок Колтиріна у створення і збереження меморіалу «Сандармох» ще до кінця не оцінений…

Історик із Санкт-Петербурга Даниїл Коцюбинський висловив думку, яку поділяють тисячі людей у всьому світі: репресії нинішньої влади опричних скреп – це спроби звинуватити творця меморіалу Юрія Дмитрієва в криміналі, якого він не скоїв. Додамо: виконавці брудного замовлення не можуть не розуміти, що вчиняють протиправно, тому намагатимуться будь-що очорнити Юрія й домогтися вироку, який дасть змогу їм самим уникнути відповідальності за багаторічне тримання під вартою невинуватої людини. «Дело Дмитриева – политическое, – упевнений і правозахисник Віктор Шендерович (Москва). – Настойчивость, с которой они сводили с ним счеты, выдавала в них коллег прежних палачей. Это была месть Дмитриеву именно за то, что он пытается вернуть нам память и напомнить, что нынешняя лубянская свора, которая сегодня правит Россией, – наследники прежних убийц и их «эффективного менеджера».

«Для судеб Сандормоха арест Дмитриева имел решительно переломное значение, – вважає Ірина Фліге, авторка книжки «Сандормох: драматургия смыслов» (2019). – Во-первых, слово «Сандормох» стало известно уже не сотням и тысячам (главным образом в Карелии и Украине), а самое малое – сотням тысяч людей. Во-вторых, слово это теперь воспринимается массовым сознанием очень просто: «Сандормох? Это то самое захоронение жертв террора, из-за которого посадили Юрия Дмитриева»... Сандормох стал местом политического и гражданского сопротивления, местом солидарности с политическими заключенными «всех времен и народов», и в первую очередь с сегодняшними политзаключенными».

У жовтні 2019-го ЗМІ поширили заяву в справі Юрія Дмитрієва, яку на його захист підписали в сусідній «федерації» понад дві сотні представників інтелігенції. Відомі творчі особистості, вчені, правники, політики, громадські діячі звернули увагу ось на що: «Деятельность следователей и прокуроров Карелии в отношении Ю. Дмитриева входит в противоречие с официальной позицией федерального центра, демонстрирующего последовательную поддержку процесса реабилитации жертв политических репрессий и увековечения мест их захоронений, т. е. всей той работы, которой занимается Ю. Дмитриев».

Керівник центру «Повернені імена» пітерський історик Анатолій Разумов в інтерв’ю Deutsche Welle (01.06.2020) зазначив, що дотепер у його країні все «гібридно й двоїсто»: є концепція державної політики увічнення пам’яті жертв репресій, але влада вважає, що час уже зупинитися й «не треба збурювати громадськість». «Формально наша деятельность разрешена, а на самом деле мы проводим работу с огромным трудом, – каже укладач «Ленінградського мартиролога». – Но в этих условиях и я, и мои коллеги будем продолжать то, что мы делаем. Как власти не остановятся в создании своей гибридной истории, так не остановимся и мы. Мы будем превращать места злодеяний красного ленинского террора и Большого террора в места памяти».

У наш час не мовчати, виявляти солідарність із невільниками, просувати їхню справу далі, зривати фігові листки з чорних діянь імперії терору – означає залишатися на світлому боці життя.

…ПРИГАДАЙМО рік після Євромайдану. Рік гартування в Україні національного духу, відродження національної пам’яті, яка, за визначенням філософа Євгена Сверстюка – наш «головний самозахист». «Що робити нації, віками приниженій і безпам’ятній? – запитував мислитель. – Мабуть, те саме, що садівникові: саджати деревце, доглядати і поливати. Потрібні добрі садівники. Потрібні в суспільстві пошана до садівників і сіячів і честь

Роботящим умам,
Роботящим рукам».

Деревце пам’яті про соловецьку трагедію в міру сил плекає й автор цих рядків. Про замовчувану історію, про факти й події, спотворені московською пропагандою, потрібна людям правда – надто після десанту в український Крим озброєних «зелених чоловічків» і подальших подій в ОРДЛО. Ось лише кілька відгуків на інтерв’ю Володимирові Ісаєву в його радіопроєкті «Унікальна людина» (3 листопада 2019 р.): «Дуже дякую вам… за вашу працю, яка не дає забути, а хто не знав – то дізнатися, про звірства червоного терору...»; «багато чого не знала. Просто мороз по шкірі і волосся дибки від почутого»; «немає слів. Навіть злоби нема. Але хочу, щоб кати мого народу не мали спокою ані на тому, ані на цьому світі».

Таємниці Соловків, по яких потоптався червоний СЛОН, і секрети прихованих місць катувань розкривали в різний час дослідники Антоніна Сошина, Іван Чухін, Веніамін Іофе, Ольга Бочкарьова (усі вони, на жаль, уже в засвітах), Юрій Дмитрієв, Ірина Фліге, Анатолій Разумов, Сергій Кривенко... В Україні – історики Сергій Білокінь, Юрій Шаповал, правознавець Володимир Пристайко, журналіст Борис Гривачевський (двоє останніх також уже пішли за межу)... Долучалися архівісти й інші фахівці, включно з автором цих рядків, причетні до створення наприкінці 1990-х унікального науково-документального тритомника, що в назві має слова «Остання адреса».

Доклали рук до увічнення пам’яті жертв репресій і автор книжки «Світло людей» Василь Овсієнко, і авторка-упорядниця виданого в Карелії збірника «Убієнним синам України. Сандармох» Лариса Скрипникова, і режисер документальних фільмів «Соловки», «Сандармох» Олександр Рябокрис, і ще немало подвижників, сущих як в Україні, так і поза нею.

Кремлівський режим прагне ліквідувати товариство «Міжнародний Меморіал», цькує судами, обкладає багатомільйонними штрафами неурядові історико-просвітницькі, правозахисні організації, знущально називає їх «іноземними агентами». Але подвижники не складають рук. Їхні труди дають змогу більше дізнатися про долі й наших замордованих земляків. Віднайдену суспільно значущу інформацію треба робити надбанням широкого загалу, вчасно доносити до людей нові здобутки вчених і пошуковців.

Як популяризатор наукових знань вклоняюся добрим людям, що в різні роки й у різних країнах підставляли плече в дослідженні й опрацюванні матеріалів архівної спадщини спецслужб СССР. Завдяки багатьом творчим особистостям стало можливим те, про що написав у статті «Голос українських Соловків» Василь Овсієнко: «До утвердження правди про Соловки і Сандармох доклали зусиль уже чимало українських дослідників і журналістів. А все ж таки найбільше інформації про «українські Соловки» має наше постгеноцидне суспільство з публікацій саме Сергія Шевченка» (газета «Україна молода», 2014). Не заради втіхи цитую шановного правозахисника й публіциста, багаторічного координатора й учасника поїздок до північних меморіалів, а щоб з відстані років, окинувши зором творчий ужинок з архівних полиць, висловити власну, вистраждану думку-оцінку: в утвердженні правди про Соловки ще дуже й дуже багато роботи.

Дзеркало минувшини – історичні документи. Але й вони відбивають не всі страхітливі гримаси беззаконня часів СССР. За колективізації селяни з України без слідства й суду опинялися в північних широтах – це занотував, приміром, просвітянин Анатолій Ковальчук з уст колишнього в’язня табору, уродженця Борисполя на Київщині Івана Сайка. Останній розповів про групу арештованих бориспільців, яких навесні 1930-го нібито «засудили» (на ділі їм просто зачитали «вирок», перш ніж випровадити в товарних вагонах до Біломор’я). Але ж «ніхто з них ніколи не переступав порогу судової зали, не бачив ні суддів, ні прокурорів (не кажучи вже про адвокатів), не давав нікому жодних пояснень щодо своїх «злочинів»...

«Ми проживали в холодних дерев’яних бараках, працювали на заготівлі лісу, – згадував хлібороб Сайко, якому пощастило вижити в «дорозі смерті» й на самому біломорському архіпелазі. – Серед невільників були не тільки «куркулі» – майже всі з України, але й люди інтелігентних професій: професори, інженери, письменники, священники, навіть академіки...

На Соловках зустрічав багатьох земляків. Серед них – двох дуже знаних, авторитетних і поважних у Борисполі людей. Це були колишній директор гімназії і священник Української автокефальної православної церкви. Вони були виснажені непосильною роботою, дуже змучені й хворі. Як мені стало відомо від інших в’язнів, вони не витримали важкої праці, голоду й лютого холоду, щоденних знущань... Одні вмирали від хвороб і виснаження, інші гинули під час роботи в лісі (від падіння спиляного дерева). Багатьох вбивали конвоїри. Адже щовечора, коли ми втомлені й голодні поверталися колоною в табір, люті охоронці з криками: «Бистрєє, контрікі! Шевєлітєсь!» важкими палицями били по головах усіх, хто відставав. Тих… хворих і немічних, хто падав і не міг підвестися, добивали. Або залишали покалічених умирати на снігу. Померлих і вбитих складали штабелями в лісі. Через декілька днів від людей залишалися самі кості. Бо їхні тіла з’їдали росо махи, лисиці та інші хижі звірі».

СВІДОЦТВА ЗЛОЧИНІВ комуністичного режиму важливо не лише віднаходити, а й треба виправляти похибки, що з різних причин трапляються в архівних розвідках, базах даних тощо. На сайті проєкту «Открытый список» читаємо: місце смерті в’язня Якова Шкідченка – острів Соловки. Цей розстріл «на Соловках» описано й у газетній статті на світанку 2000-х років, а згодом в одній з книжок так само згадано Шкідченка серед страчених селян. Насправді він був священником Української автокефальної православної церкви, до арешту жив у Брусилові (тепер на території Житомирщини). Згадане прізвище бачимо в протоколі № 303, за яким 17 лютого 1938 року масово вбито на архіпелазі майже дві сотні людей. Майже – бо тієї фатальної ночі двох в’язнів не стратили, а саме – вагітну Єлизавету Кац і священника Якова Шкідченка. Його раніше вивезли на Карельський берег на запит Біломорсько-Балтійського комбінату. Та хоч кулі спочатку й обминули цих «щасливців», вижити їм не судилося. Смертний вирок Єлизаветі виконали 16 травня на Соловках, а Якова розстріляли 19 квітня 1938-го в Карелії за Медвежою Горою у звичному місці виконання смертних вироків...

А скільки «чекістських ребусів» і ще не розгаданих загадок у життєписах жертв Великого терору! Показовий приклад – це двічі ув’язнений на Соловках церковний діяч Афанасій (Мовчанівський). Його розстріляли в тому ж таки урочищі Сандармох 8 січня 1938 року. В одній з новітніх енциклопедій зазначено, що єпископ Сквирський, вікарій Київської єпархії Яків Мовчанівський народився в с. Пархомівка, нині Володарського району на Київщині. У деяких церковних життєписах, переважно неукраїнських, вказано місце народження Афанасія – с. Яраначей Білоцерківського повіту Київської губернії (але ж села з цією дивною назвою ніколи на Київщині не було й немає). Імовірно, тут згадано село Храпачі в нинішньому Білоцерківському районі столичної області. Це припущення ґрунтовано на тому, що в записі недбалим почерком російською мовою «уроженец села Храпачей» можна прочитати власну назву як «Яраначей»: букви «х» і «я» та «п» і «н» у рукописному виконанні дуже схожі. Чи народжений син дяка Якова Опанасовича Мовчанівського в Храпачах? Центральний державний архів історії України на запит у лютому 2020 року надіслав авторові цієї книжки офіційне повідомлення: в церковній метричній книзі згаданого села не виявлено запису про народження 1887 року Якова Мовчанівського (також у книзі не виявлено згадок і про дячка Опанаса Мовчанівського). Отож загадку, можна вважати, розгадано? Чи все-таки вона залишається?

ВДЯЧНИЙ синові Сергію, а ще – Шевченкам, без яких сумую (мої порадники-батьки Надія й Володимир та брат Олексій уже за межею...). Уклін Людмилі й Олені Мех, чиї імена невіддільні від добрих справ Всеукраїнського благодійного фонду «Журналістська ініціатива». Окрема вдячність керівникам Японського фонду майбутніх поколінь (президент Джунічі Ковака) й Національної спілки журналістів України (голова Сергій Томіленко), які в межах партнерської співпраці громадських організацій реально підтримали видавничий проєкт і прискорили вихід книжки у світ.

Віртуально – через океан – тисну руку Юрію Сєрову (Соловецькому) з Торонто, який у Канаді заснував сайт про Соловки. У червні 2015-го Юрій, прочитавши газетний варіант статті про Ґро Вакара, повідомив авторові, що нічого не знав про цю людину, і спитав дозволу вмістити на сайті міжнародного проєкту «Solovki Энциклопедия» публікацію мовою оригіналу про українського митця. Згодом, після аналізу архівних документів, до списку віднайдених імен земляків-соловчан автор цих рядків додав також Григорія Марченка (стаття про «москаля-терориста» з Ямполя).

Останніми роками в пресі побачили світ ще чимало тематичних публікацій автора. Серед героїв нарисів – переважно українці: Петро Демчук, Валер’ян Поліщук, Микола Ерстенюк, Павло Филипович, Євген Черняк, Михайло Яловий, Володимир Хуторянський... Складено й «Український «список Сандармоху», доповнений майже на третину біографіями страчених краян (принагідно автор виправив і відредагував статтю «Список Сандармоху» в енциклопедії «Вікіпедії»).

Аналізуючи довжелезний перелік розстріляних, читач у ньому знайде й людей, яких раніше дослідники не віднесли до категорій жителів чи уродженців України. Приклад: Якова Торського (Інденбаума), вихідця з міщан колишньої Подільської губернії, вважали уродженцем Могильова, що в теперішній Білорусі. Як бачимо з архівних документів, мала батьківщина Торського – місто Могилів (нині Могилів-Подільський) на Вінниччині. Торський служив у совєтській військовій розвідці (1927–1935), входив до складу резидентури Іноземного відділу ОГПУ як помічник резидента, у 1930-х – завідувач Торгпредства СССР у Фінляндії. Арештований навесні 1936 року в РСФСР як «троцькіст». Таким самим раніше загубленим у переліках соловчан, арештованих в УССР, був і професор катедри історії Дніпропетровського держуніверситету «троцькіст» Максим Юр’єв, страчений за озером Онего.

У книжці «Імперія терору» вперше надруковано деякі матеріали з архівної справи раніше згадуваного в «Списку Сандармоху» Михайла Хижняка. Листи цього в’язня кидають світло на залаштункове життя так званого добровільного помічника чекістів (самі оригінали документів зберігають в Архангельську, в архівосховищі регіонального управління ФСБ). До копіювання згаданих справ автор цих рядків причетний особисто: виїздив до Біломор’я з видавцем і фотографом Ігорем Гільбо та представником архіву Служби безпеки України Георгієм Смирновим (їм окрема вдячність за спільну працю восени 1997 року). Але в той час не всі привезені з Архангельська матеріали потрапили в науково-документальне видання «Остання адреса...», яке готували київські фахівці-історики й працівники української спецслужби.

У збірці «Імперія терору», як і в «Соловецькому реквіємі», є статті про українців, чиї останні земні адреси – не Соловки й не урочище Сандармох. Йдеться, зокрема, про Олексу Влизька й Володимира Удовенка. Першого стратили в Києві в грудні 1934-го. А другий, пройшовши через Соловки, опинився в тюремному етапі, розстріляному в грудні 1937 року (вирок виконали, вочевидь, у Ленінградській області, а не в самому місті на Неві). Долі обох репресованих поєднала в новій книжці авторська спроба дізнатися справжні дати й обставини загибелі цих людей.

Уже коли побачив світ «Соловецький реквієм», у пресі подано уточнену інформацію, яку Анатолій Разумов додав у складений ним перелік осіб, причетних до формування й розстрілу трьох соловецьких етапів 1937–1938 років. Роль деяких персон у тих трагічних подіях ширше висвітлена в першій частині двокнижжя, а в «Імперії терору» є оновлений список прізвищ чекістів і короткі життєписи доданих учасників розстрільних акцій.

НАСАМКІНЕЦЬ – дві суголосні цитати, які вважаю дуже важливими в контексті вступної статті. Вони спонукають і далі працювати в обраній темі, розкривати таїну Соловків. Ці дві думки-блискавки – зі збірки публіцистики Євгена Сверстюка «Світлі голоси життя» (книжку видано 2014-го – того самого року, коли її творець пішов у засвіти).

«Щемким залишається запитання, яке нам вчувається у засвітах: «Розкажи, Матвєєв, як ти за один день Божий погасив усі великі зорі на культурному небі України, навіть не помітивши цього».

«Прагнення донести правду, підхопити зупинену пісню і продовжити обірване життя має силу нездоланну». (Шевченко С. В. Імперія терору. С. В. Шевченко. – Київ: Фенікс, 2021. – С. 9–24.)