У жовтні 1990 року, коли теренами СРСР котилася друга хвиля масової реабілітації жертв політичного терору, жителька Чернігова пенсіонерка Зінаїда Гаврилівна Турчина надіслала листа до прокуратури Донецької області.
«Прошу рассмотреть вопрос о реабилитации моего мужа Зайца Н. В., 1896 г. рождения, уроженца с. Новоселки, Галиция, – написала жінка, яка понад піввіку не мала жодних відомостей про свого першого чоловіка. – Мой муж Заяц Николай Васильевич, украинец... работал управляющим коммунальным банком г. Артемовска Донецкой области... 1 февраля 1933 г. он был арестован Артемовским ГПУ Донецкой области по обвинению в участии в контрреволюционной организации. Постановлением тройки при коллегии ГПУ УССР от 1 октября 1933 года Заяц Н.В. приговорен к лишению свободы на 10 лет. До февраля 1934 года я изредка получала от мужа известия о его местонахождении. В феврале, получив от него письмо из лагеря на Соловках, я отправила ему посылку, которая была мне возвращена, и на мой запрос я получила из лагеря сообщение, что мой муж Заяц Н.В. выбыл. Но куда? Неизвестно. С тех пор никаких известий о его дальнейшей судьбе я не имею. Прошу, по возможности, сообщить о его судьбе или о месте захоронения моего мужа».
Відповідь із прокуратури не забарилася, але в ній – тільки два речення про те, що постанову трійки скасовано, кримінальну справу припинено, Зайця М. В. реабілітовано. Запитання ж про його долю залишилося поза увагою... Вочевидь, в архівній справі, яка зберігається в Донецьку, немає відомостей про «соловецький слід» Миколи Зайця. А надіслати запит до Архангельська чиновники «не здогадалися» (коли тисячі архівних справ ще чекали на перегляд, листування – зайвий клопіт...).
Шкода, що в той час ніхто не порадив Зінаїді Гаврилівні «постукатися» в архангельські двері. Там відчинили б, адже прокурор Архангельської області ще 17 липня 1989 року затвердив висновок про реабілітацію її колишнього чоловіка, котрого вдруге, як нині відомо, покарали в місцях ув’язнення. У висновку щодо Миколи Зайця зазначено: «содержался в СЛОНе (Соловецком лагере особого назначения. – C.Ш.). Особой тройкой УНКВД по Ленинградской области 14 февраля 1938 г. (протокол № 303) за сохранившиеся антисоветские взгляды постановлено – расстрелять. Постановление исполнено 17 февраля 1938 г.».
Усе в цьому казенному папері – щира правда. Але марно було сподіватися на те, що архангелогородці самі розшукають в Україні когось із сім’ї Миколи Зайця, аби надіслати довідку про реабілітацію. У графі «дані про родичів» у висновку прокуратури зазначено: «Сведений в деле нет». Відновлюючи справедливість, реабілітували (посмертно) політв’язня і в РРФСР, і в УРСР, а про його долю близька людина тоді так і не дізналася...
Ця історія – не унікальна. У володіннях Головного управління таборів НКВД СРСР за доби «великого терору» на багатьох політв’язнів сфабрикували нові (розстрільні) кримінальні справи, щоб у такий спосіб позбутися людей, чий вихід на волю був украй небажаним для більшовицького режиму. Логіка цих злочинів відома: «Нема людини – нема проблеми». Саме тоді за рішеннями особливих трійок тисячі так званих «контрреволюціонерів» знищили.
Згодом, у роки «хрущовської відлиги», органи держбезпеки мусили відповідати на численні запити батьків, дружин, дітей про долю осіб, які не повернулися з радянських концтаборів. І чекісти відповідали, але – в нелюдський спосіб: вони повідомляли про розстріляних неправду. Приміром, ім’ярек «...помер у місцях позбавлення волі 1943 року». І ця неправда поширювалася свідомо, зі згоди найвищих партійних інстанцій і прокуратури СРСР (впродовж 1955–1963 років співробітники КГБ керувалися щодо цього цілком таємною вказівкою № 108сс). Загси реєстрували смерть на підставі даних і дат (вигаданих), які надавали про репресованих осіб органи державної безпеки...
«Установление в 1955 году указанного порядка, – писав у грудні 1962 року в листі до ЦК КПРС голова КГБ СРСР Володимир Семичастний, – мотивировалось тем, что в период репрессий было необоснованно осуждено большое количество лиц, поэтому сообщение о действительной судьбе репрессированных могло отрицательно влиять на положение их семей. Кроме того, предполагалось, что сообщение членам семей расстрелянных действительной судьбы их родственников могло быть использовано в то время отдельными враждебными элементами в ущерб интересам Советского государства». Отож у 1954–1961 роках стражі системи, переглянувши архівні кримінальні справи, із загальної кількості осіб, розстріляних за рішеннями несудових органів, частину репресованих осіб реабілітували, але, як інформував шеф КГБ, «в отношении большинства из них родственникам объявлены не соответствующие действительности сведения о смерти, якобы наступившей в местах лишения свободы».
Колишньому членові КП(б)У Миколі Зайцю (виключений з партії в березні 1933 року) за часів Микити Хрущова не повернули доброго імені. Отож близькі «ворога народу» ще довго нічого не знали про його трагічну долю. Не було навіть отієї жалюгідної «не соответствующей действительности» інформації...
Зінаїда Гаврилівна пережила крах радянської імперії, але правди, якої шукала, на жаль, не дочекалася – померла 22 січня 1997 року. У Чернігові нині живе її донька Людмила Микитівна Гончарова. З нею в листопаді 2005 року зустрівся на моє прохання керівник прес-групи Управління Служби безпеки України в Чернігівській області Ярослав Молочко. Людмила розповіла, що її мати познайомилася з Миколою Васильовичем у Києві, де вони разом училися в інституті на економічному факультеті. Перша дружина Зайця померла від сухот. На роботу в Донбас Зінаїда Гаврилівна і Микола Васильович поїхали разом, а там його взяли під варту... Під час радянсько-німецької війни мати Людмили втратила свого другого чоловіка Микиту – пропав безвісти. Закінчивши 1945-го медичний інститут, Зінаїда Гаврилівна працювала рентгенологом на Західній Україні. Жила у Львові, до Чернігова переїхала 1987 року.
Наприкінці ХХ століття з ініціативи науковців і співробітників СБУ в Києві видано унікальний науково-документальний тритомник «Остання адреса. До 60-річчя соловецької трагедії» (1997–1999), в якому опубліковано частину виявлених в архівосховищах Федеральної служби безпеки Росії матеріалів про українських «соловчан». Вміщено в цьому виданні й деякі документи з обох справ Миколи Зайця.
Та навіть якби Зінаїда Гаврилівна дожила до виходу згаданої книжки у світ, малоймовірно, щоб їй до рук потрапили томи, котрі у продаж не надходили. Тритомник видано коштом благодійних організацій і надіслано переважно до наукових бібліотек, а також до книгозбірень в облуправліннях СБУ. А їх чернігівська пенсіонерка не відвідувала. Та й наприкінці життя через тяжку хворобу вона майже цілком втратила пам’ять...
Могил не знайдено
Здавалося б, відповідь на одне із запитань знайдено: ми знаємо, коли й у який спосіб людину позбавлено життя. Але де саме розстрілювали і ховали (якщо ховали) приречених? На жаль, і досі немає в дослідників точних даних щодо місця страти 198 в’язнів Соловецької тюрми, з-поміж яких був і Микола Заєць. Відомо, що то був третій масовий розстріл «соловчан» від початку масштабної каральної операції 1937–1938 років. Протокол № 303 підписала 14 лютого 1938-го особлива трійка Ленінградського обласного управління НКВД на чолі з Михайлом Литвином. Акт про виконання вироку підписав Микола Антонов: «Приговор Тройки... приведен в исполнение 17 февраля 1938 года...».
Дослідники вважають, що цю останню масову страту в’язнів острівної тюрми вчинено на самих Соловках – і саме там потрібно шукати останки закатованих. Можливо, вони лежать на околицях колишнього чернечого скиту Ісаково чи поблизу
Сікирної гори, де на схилах виявлено нічим не позначені могильники. Уже кілька років поспіль карельські й пітерські пошуковці щоліта годують комарів у польових експедиціях, але... «То, что летом обнаружили, – скорее всего, кладбище уморенных з/к (заключенных. – C.Ш.) из штрафного изолятора на Секирной горе, – повідомив авторові цієї статті дослідник
Юрій Дмитрієв, який живе в Карелії. – Весь комплекс землеройно-эксгумационных работ мы провести не успели, даже не знаем, сколько человек в этой яме. Увидели только, что больше трех. Причина смерти – тоже пока не определена. Головы у троих не прострелены. На следующий год поедем искать уже за деньги Соловецкого музея, а то все за свои, да за свои... А про Исаково, даже не знаю, что и сказать. Обошли мы его кругами несколько раз, явных следов пока не обнаружили. Но, сам понимаешь, работы там не на один год – найдем. Никуда не денутся».
Ознайомившись із виданою 2004 року першою книгою нарисів («Донецька область») із запланованої 27-томної науково-документальної серії книг «Реабілітовані історією», у публікації Олександра Добровольського і Віктора Мікушева «Протистояння» натрапив на «найновіші» відомості про долю Миколи Зайця. «Під час відбування покарання в Соловецьких таборах за продовження контрреволюційної діяльності в 1937 році засуджений до розстрілу, – написали шановні співавтори. – Останнім його притулком, як і багатьох інших ув’язнених Соловецьких таборів, стало сумновідоме урочище
Сандормох» (?!).
Двічі реабілітованому і тут не пощастило... Пишучи про «соловчанина», донецькі дослідники не перевірили (хоча б за книжкою «Остання адреса», яка має бути в кожному обласному управлінні СБУ), коли й де саме страчено героя їхнього нарису. Насправді Зайця «засудили» (якщо цим словом можна назвати рішення трійки) і розстріляли в лютому 1938-го, що підтверджено архівними документами. А місце останнього притулку, можливо, колись знайдуть на біломорському архіпелазі...
Про життя Миколи Васильовича Зайця дещо відомо з матеріалів його архівної кримінальної справи № 30700-фп, що зберігається в Донецьку. Народився 1896 року в селі Новосілки (Галичина). Остання посада до арешту 1 лютого 1933-го – завідувач операційного сектору відділення Цекомбанку в Артемівську на Донеччині. Звинувачений за статтею 54-11 КК УСРР як учасник контрреволюційної організації, що проводила підривну роботу, спрямовану на повалення радянської влади. Постановою трійки при Колегії ГПУ УСРР від 1 жовтня 1933 року позбавлений волі на 10 років.
Автори нарису «Протистояння», до речі, не відкидають можливості існування в радянській Україні в той період справжнього національно-визвольного, націоналістичного підпілля, про яке засвідчили й дослідники з української еміграції. Зокрема, цитуються спогади Ю. Бойка – автора брошури «Євген Коновалець і Осередньо-Східні землі» (1947), виданої з нагоди 10-річчя загибелі засновника «Української військової організації» (УВО – попередниця Організації українських націоналістів). Бойко зазначав, що звістка про самогубство Миколи Скрипника приголомшила Коновальця. На зауваження секретаря, мовляв, Скрипник був ідейним комуністом і тому не слід звістку про його смерть так близько брати до серця, полковник лиш розпачливо махнув рукою: «Там при ньому були наші люди, що тепер буде з ними?»
На першому допиті Заєць розповів про себе, що в 1918–1919 роках він служив у Галицькій армії і потрапив до польського полону. Звідти втік, переховувався, працював у сільському господарстві, а з 1920 по 1928 рік служив у Червоній армії. Згодом навчався в Київському інституті обміну й розподілу (1928–1931), працював на Артемівському м’ясокомбінаті, а з 1932-го – у комерційному банку. На другому допиті арештант додав, що 1918 року він добровільно вступив до лав Січових стрільців. У артполку дослужився до посади бунчужного. Разом з петлюрівцями брав участь у бою проти червоних (один день), відтак захворів і потрапив у тил. Після втечі з полону переховувався в Кам’янці-Подільському, де кілька місяців працював у приватній друкарні, а згодом, коли поляки амністували галицьких вояків, прибув до Львова. Склав іспити екстерном за сім класів гімназії (1922) і вступив на юридичний факультет українського університету.
За рік студент цього навчального закладу Степан Коцюба залучив Зайця до «Бойової організації», якою керував Олексій Яворський (також майбутній в’язень Соловків, якого звинуватять у приналежності до керівних структур УВО). Восени 1924-го у Львові Заєць брав участь у нараді за участю Приступи, Березинського (згодом останнього визнають провокатором) та інших, які обговорювали питання щодо створення повстанських осередків на території УСРР. На нараді, як зазначено в протоколі допиту, Заєць зрозумів, що «Бойова організація» є активним осередком УВО, котра ставила за мету створити «Велику Самостійну Україну з території УСРР, Західної і Східної Галичини та Польської Волині». А наприкінці року приїхав з Києва до Львова якийсь Ясенчук (також майбутній «соловчанин») з відповідними директивами.
Незабаром Зайця направили до Яворського в Київ – для зв’язку. З першої спроби перетнути кордон не вдалося. Відсидівши 30 діб під арештом, у квітні 1925 року Заєць, уже з іншим зв’язковим, перейшов на територію УСРР біля Волочиська, де у прикордонному загоні йому видали потрібні документи для поїздки до Києва.
Далі у протоколі допиту викладено, з ким і навіщо зустрічався Микола Заєць в УСРР. Він, зокрема, відвідав конспіративну квартиру розвідупру Робітничо-селянської червоної армії (РСЧА) на тогочасній вулиці Воровського (нині Хрещатик), 25, де докладно розповів Олексію Яворському про стан справ у закордонній організації. Спілкувався із Зеленіним, який його інструктував, а в травні 1925-го – знову перетнув кордон біля Волочиська. За сприяння Яворського український підпільник Заєць «працював» на розвідупр Червоної армії до 1928 року: виконував обов’язки кур’єра, уповноваженого. У 1927 році був прийнятий кандидатом у члени КП(б)У. На підставі клопотання цього управління галичанину видали документи про те, що він служив у лавах РСЧА з 1920 по 1928 рік.
Донецькі дослідники звернули увагу й на таку обставину. Слідчі дії щодо Миколи Зайця та іншого арештанта – Леоніда Міхенка (колишнього вояка Галицької армії, а згодом керівника сектору постачання Київської філії Всеукраїнського аптекоуправління) – чекісти провели 1933 року майже одночасно: Зайця допитали 11 і 15 лютого в Артемівську, а Міхенка – 17 лютого в Києві. У показаннях обох збіглися прізвища, розкрито організацію каналу нелегального зв’язку між Галичиною і УСРР. Якщо відкинути суб’єктивізм і режисуру слідчих ГПУ, постає картина подій, що реально відбувалися у середині 20-х років минулого століття, вважають автори нарису. І згаданий вище Ю. Бойко у своїй брошурі зазначав, що заснування УВО було пов’язано із «грандіозною концепцією підпільної революційної діяльності на всіх українських землях. Тому першим заходом для здійснення планів «Української військової організації» було направлення Коновальцем у різні куточки України старшин січового стрілецтва для революційної акції».
Отже, УВО під проводом Євгена Коновальця мала певні позиції в Україні, а Заєць і Міхенко, поза сумнівом, якийсь час брали участь у її діяльності. Потім, на думку дослідників, підпільники «могли бути використані як джерела інформації для «Української військової організації», згодом ОУН. Тільки в матеріалах справ не проглядається їхня антидержавна діяльність у підпіллі. Та й, як уже нині доведено, самі справи були сфабриковані органами ГПУ».
Патріот України
На Соловках співробітники оперчастини характеризували Зайця як націоналіста. У наявних архівних матеріалах відомостей про нього обмаль. Лише в довідці щодо Михайла Качанюка, галичанина, «увіста», який в УСРР «проводив шкідництво на культурному фронті», зазначено, що він (Качанюк) ненавидів комунізм і радянську владу, у таборі спілкувався з українськими націоналістами Корсовецьким, Поліщуком, Олійником, Середою, Курбасом, Прокопенком, Зайцем та деякими іншими. Капітан
держбезпеки Петро Раєвський, який у жовтні 1937 року тимчасово виконував обов’язки начальника Соловецької тюрми, зазначив у довідці щодо Зайця: «Находясь на Соловках занимается контрреволюционной
деятельностью среди заключенных. Доказывает, что все процессы, проходящие в Советском Союзе, – это туфта, правительство их устраивает для своих выгод».
У той період оперчастина Соловецької тюрми сфабрикувала низку кримінальних справ. Була з-поміж них і справа щодо «ранее осужденных на разные сроки за к.-р. украинско-националистическую шпионско-террористическую деятельность, которые, оставаясь на прежних к.-р. позициях, среди заключенных ведут к.-р. агитацию, вербуют кадры среди них, распространяют к.-р. провокационные слухи и имеют намерения по освобождении вновь заняться к.-р. работой». У цій справі № 103023, окрім Миколи Зайця, звинувачено українців Івана Гаєвського (Бугая) з Борзни на Чернігівщини, до арешту – студента Московського університету, Семена Семка-Козачука, родом з Галичини, колишнього співробітника Держстраху Наркомфіну УСРР, Григорія Холодного, науковця. Рішення щодо всіх осіб (а їх понад 1800), звинувачених у 38 «соловецьких» справах, котрі зазначені у протоколах особливої трійки № 81–85, 134, 198–199 та 303, – розстріляти.
...На Львівщині (Самбірський район), напевно, живе рідня Миколи Зайця (хтось звідти приїздив до Зінаїди Турчиної по фотокартки й документи, що в неї залишалася). Можливо, галицькі близькі «соловчанина» відгукнуться на цю публікацію?
(Сергей Шевченко. Із Соловків не повернувся... Київ. 2005. СоловкиЭнциклопедия. www.solovki.ca. 03.03.2011).
Поделиться в социальных сетях
Шевченко Сергей
В Киеве издан оригинальный сборник публицистики «Розвіяні міфи. Історичні нариси і статті» (К.: Феникс, 2010). Книга на украинском языке, ее объем – более 600 страниц с вкладкой цветных иллюстраций. Соавторы – заслуженный журналист Украины Сергей Шевченко и доктор исторических наук, профессор Дмитрий Веденеев. (Вєдєнєєв Д., Шевченко С. Розвіяні міфи: історичні нариси і статті. К.: Фенікс, 2010. - 576 с. : іл. ISBN 978-966-651-458-81000)
Д.Вєдєнєєв и