Як фабрикували справи проти «українських націоналістів»

 

 

 

Невже сама лише зміна професорського кабінету на соловецький барак так гнітила вченого, що він здавався «змученим, розбитим і розгубленим, як ніхто з його товаришів»? Імовірно, є глибша причина його печалі, через яку часто перебував у депресії, самотній ходив навколо Успенського собору в соловецькому Кремлі й годував чаєнят... Один з дослідників історії спецслужб Вадим Золотарьов назвав можливу причину тієї пригніченості – докори сумління. Незадовго до арешту професор був змушений дати чекістам згоду на негласну співпрацю з органами НКВС...

У книжці Євгена Сверстюка «Світлі голоси життя» є філософська думка: «Важливо, яку дорогу обрала людина. Важливо, як вона пройшла свою дорогу. Дуже важливо, як вона несе свою ношу і свого хреста до останку». Достеменно ми не знаємо, що змусило Павла Петровича Филиповича – «живу літературну енциклопедію» – погодитись допомагати розпинателям України. Точніше, можемо здогадуватися, розуміючи, якими підступними методами діяли підручні наркома Балицького, коли фабрикували слідчі справи. Не кожний у ті страшні часи міг стоїчно витримати погрози, свавілля, тортури, що супроводжували розслідування. Отож і мусили жертви терору зводити напасть на себе й інших – на кого вкажуть кати. Таке було життя в роки більшовицької диктатури... До слова, правдиві спогади про той період залишив київський інженер Кость Туркало, якого чекісти спочатку вмовляли «обіцянками «спокійного і достатнього життя», а потім тиском і залякуванням примушували до співпраці. «Я молив і тепер молю Бога і дякую Йому, що він не допустив мені заломання мого духу, я безмірно вдячний Йому за те, що не допустив стати мені в якійсь мірі співучасником злочину, що кваліфікується, як злочин проти людськости, – написав К. Туркало в книжці «Тортури (автобіографія за большевицьких часів)», виданій 1963 року в Нью-Йорку. – Я особисто знаю кількох поважних наших громадян, що в таких випадках не встояли і здали позиції. Вони пізніше не зробили для своїх людей нічого злого, але самий факт залишається фактом. Хай їм Бог простить за це».

Красномовну оцінку ефективності «співпраці» Филиповича з органами НКВС дали згодом самі ж чекісти. Так званого помічника арештували у вересні 1935-го, звинуватили в контрреволюційній діяльності та запроторили на Соловки. І нестиме він – син священика – свій тяжкий хрест на Кальварію так само, як це мусили робити сотні й тисячі репресованих синів і доньок України... За дипломну роботу про життя і творчість поета Євгена Баратинського, що невдовзі була видана окремою книжкою, нагороджений золотою медаллю.

Українською мовою друкувався з 1918-го (рецензії, критичні статті в журналі «Книгар»), з 1919-го писав поезії. Три перші, створені в один день – 1 квітня, надрукував у «Музаґеті», дальші – в альманасі «Ґроно», журналах «Шляхи мистецтва», «Нова громада».

Поетичний доробок Павла Филиповича «нечисленний, але глибокий і рафінований»: за життя побачили світ лише дві збірки його оригінальних віршів «Земля і вітер» (1922) та «Простір» (1925). Решта видань – переважно літературознавчі праці: «Шевченко і декабристи», «Українське літературознавство за десять років революції», «З новітнього українського письменства». Він був також бездоганним перекладачем поезії з французької і латинської мов.

«Його дух мужнів і усамостійнювався серед «шаленого вітру і кривавих днів революції, – писав дослідник Юрій Лавріненко, – і його поезія набирала дедалі більше ясності і скристалізованості, синтезуючи збагачені модернізмом поетичні засоби з класичними і навіть пісенно-фольклорними». Зі збірки «Простір» (1925):

...Я не люблю самотнього зітхання –
Нащо давать далеким зорям звіт?
Не долетить ні перша, ні остання
З моїх думок у невідомий світ.

Надії мрійні і смутне квиління
Загублено у передранній млі,
А гострозоре мужнє покоління
Уже росте на молодій землі.

І все-таки «там і тут виринає в тканині його поезії безперервна чорна нитка тривожного передчуття; це був безпохибний інстинкт «гострозорого мужнього покоління», що бачило свою долю і все ж ішло назустріч їй, опановане «безмежжям праці», що прилучала до безсмертя» (Юрій Лавріненко).

У 1916–1923 роках Павло Филипович учителював у середніх школах, гімназіях, викладав у вишах. Потім віддався науковій праці в Київському ІНО, де став членом правління, та у ВУАН. Брав участь у роботі кількох наукових товариств.

Оперуповноважені НКВС арештували професора, провівши обшук у його квартирі, 5 вересня 1935-го. Відтак за кілька місяців матеріали об'єднали спочатку зі справою арештованого поета й літературознавця Михайла Драй-Хмари, а потім долучили до більшої справи, в якій фігурували поет-неокласик професор Микола Зеров, письменник Марко Вороний, літературознавець Ананій Лебідь та деякі інші знані українські літератори й діячі культури, звинувачені в контрреволюційній терористичній діяльності. Військовий трибунал Київського військового округу на закритому засіданні 1–4 лютого 1936-го ухвалив вирок: 10 років позбавлення волі у виправно-трудових таборах. Далі – етап на Соловки...

Вигадані справи

...Про те, як «орли Балицького» компонували кримінальні справи, залишив документальні свідчення колишній оперуповноважений Георгій Бордон. З лютого 1936 року він служив у Києві, в особливому відділі УДБ НКВС УРСР, де на ту пору розслідували справу так званої «Української націонал-соціалістичної партії». Колега-чекіст Бордона розповів йому, що назву цієї «партії» вигадав особисто начальник відділу Михайло Александровський (його справжні ім'я і прізвище – Федір Юкельзон). А саму справу створили так: арештували агента секретно-політичного відділу – професора Филиповича – і перевели його первинні повідомлення на... свідчення.

Прим. Ред. Автор статьи справедливо указывает на "системность" и "типичность" использования чекистами выдуманных ими партий, организаций, группировок для фальсификации дел. Похоже, что первой практикой такого рода стал разгром мифического "Ордена русских фашистов" — плода болезненной фантазии чекистов, инспирированного по сценарию Дзержинского, Менжинского, Блюмкина, Лациса, Петерса, Агранова, Ягоды (Иегуды) и других руководителей ГПУ. Главарем "Ордена Русских Фашистов" был назначен поэт Алексей Ганин. Произошло это 02.10.1924 года. Позднее "прогрессивный метод" вслед за столицей стали использовать и на местах, в регионах...

Фальсифікації, провокації – звичайна практика органів ДПУ–НКВС. Лейтенант держбезпеки Микола Грушевський на допитах 1937 року (тоді вже допитували й самих фальсифікаторів справ) розповів, як оперативники нерідко використовували агентів-провокаторів для «інспірування активних терористичних проявів». На замовлення чекістів негласні помічники писали доноси про вигадані «терористичні й контрреволюційні організації». За тими доносами вчиняли арешти, причому брали не всіх осіб, які в них згадані, а на вибір – на розсуд енкаведистів. Таку «агентурну роботу» заохочувало вище керівництво наркомату – Балицький і Кацнельсон, не кажучи вже про нижче начальство на кшталт Александровського і Козельського – ті разом з десятками підлеглих слухняно брали під козирок.

Забігаючи наперед, зазначимо: на багатьох арештованих і «засуджених» так званими трійками, колегіями тощо чекатимуть табори, а потім – розстрільні ями. У 1937–1938 роках тих ям накопають безліч – на всіх безмежних теренах СРСР. У цей страхітливий спосіб панівна більшовицька влада проведе масштабну «чистку» суспільства, відому з історії як Великий терор. А серед жертв масових розстрілів, учинених восени 1937-го на півночі Російської Федерації, буде й професор Павло Филипович.

НКВС «мобілізовував» потрібних йому людей на незримий «фронт боротьби з контрреволюцією» усілякими способами. Когось залучали до співпраці тиском і погрозами, когось патріотичною риторикою з настійливою пропозицією, від якої важко відмовитися. Ще когось – обіцянками допомогти у скруті (а до злиднів і скрути могли самі ж довести людину). Образно кажучи – когось батогом, а когось пирогом.

Отак потрапив у тенета ДПУ–НКВС і український академік Володимир Юринець – філософ-марксист, виключений з комуністичної партії 1933 року. Уродженець Галичини, він свого часу навчався у Відні, Берліні, Парижі, вивчав математику й філософію, знав десять чужих мов, писав поезії, зокрема й німецькою. Під час Першої світової війни потрапив до російського полону, опинився в червоному війську, був політпрацівником і редагував газети. Згодом закінчив Інститут червоної професури в Москві – спеціальний вищий навчальний заклад ЦК ВКП(б), що готував ідеологічні кадри партії та викладачів суспільних наук у вишах. Від 1925-го Володимир Юринець – у Харкові. Був членом літературної організації «Західна Україна», писав монографії і розвідки про творчість українських письменників Миколи Хвильового, Павла Тичини. На портретній світлині, вміщеній у книжці «Самі про себе: Автобіографії українських митців 1920-х років», вчений, можливо, ще не опальний, яким згодом стане. На Юринця як на «активного учасника «УВО» зібрав «зізнання» інших арештантів 1930-х років проноза-слідчий Ісак Соколов-Шейніс. А потім душу академіка, якому міг слатися шлях на Соловки, підвісив на гак Олександр Шерстов – начальник підрозділу секретно-політичного відділу ДПУ.

Вигнанцеві з партії Юринцю співчували знайомі, а він, перебуваючи «під ковпаком», мусив доносити на своє оточення, бо ж не був упевнений, що хтось не донесе на нього. Аби не гризли докори сумління, заглядав у чарку. «Пил, чтобы не думать, начиная с утра, – зізнавався академік згодом на допитах. – Донесения сплошь вымышленные, писались под винными парами, и на следующий день содержание их сглаживалось из памяти. Достаточно мне было случайно встретить кого-либо из знакомых, чтобы донести о его якобы контрреволюционной и террористической деятельности».

Чекісти заохочували запої свого, так би мовити, «пильного друга». Приносили йому спиртне, пропонували щораз нові провокаційні завдання або ж безцеремонно диктували тексти доносів. «Бувало й простіше, – пише дослідник історії органів держбезпеки, – Юринцю давали на підпис заздалегідь підготовлені в ДПУ матеріали, і той підписував їх одним з агентурних прізвиськ».

Ця п'яна «співпраця» тривала не один рік. Нарком Балицький ще й преміював «джерело цінної інформації» чималою сумою – двома тисячами карбованців. А офіцери, які підтримували оперативний зв'язок з Юринцем (Козельський, Рахліс, Долинський-Глазберг, Пустовойтов), успішно просувалися на службі. Деякі навіть стали орденоносцями. Утім, згодом не всі пережили час розплати, що настав для чекістів-провокаторів. Козельський накладе на себе руки на початку 1936 року, Пустовойтова й Балицького розстріляють у листопаді 1937-го, Рахліса й Долинського стратять 1938-го... До слова, не обмине ця чаша й «почесного співробітника ВЧК–ОГПУ» Александровського – одного з тих, хто зламав життя професорові Филиповичу. Можновладний чекіст на початку 1937-го обійме високий пост у військовій розвідці СРСР, однак не доживе до кінця «розстрільного» року – 15 листопада і для нього настане свинцевий фінал...

Розсекречені долі

Автор книжки про українське «розстріляне відродження» Юрій Лавріненко у своїй відомій праці згадав і колишнього академіка Юринця, в якому не розгледів «чекістського багнета»: «Він довше, ніж інші, чекав арешту, ходив розгублений по вулицях столиці (тоді – Харкова. – Авт.), яка щойно бачила сотні тисяч загиблих з голоду селян і вже була «очищена» від її найактивніших і видатніших культурних і громадських діячів – колег Юринця. НКВД таємно розпустило було чутку, що Юринець є секретним інформатором НКВД (з'ясовується, то була не чутка. – Авт.)... Таким я бачив Юринця приблизно в квітні 1934 року на Сумській вулиці в Харкові після мого першого арешту. Юринець розпитував мене про допити, про тюрму. Лице було спокійне, але під тим спокоєм легко можна було помітити настрій людини, що є в осередді остаточної катастрофи. Сидячи вдруге в тюрмі, а потім у концтаборі в Сибіру, я чув від в'язнів про арешт Юринця... Ніхто не міг сказати, що потім із ним сталось».

А сталося те саме, що з багатьма жертвами доносів. На допитах 22–24 липня 1937 року тоді вже абсолютно тверезий арештант буде відвертим перед слідчими: «...вся моя работа в органах ГПУ–НКВД – это была почти сплошная провокация с моей стороны. Очень часто меня толкали на провокации сотрудники, с которыми я был связан...

В октябре 1934 года со мной в Харькове связался специально приехавший из Киева сотрудник ГПУ Пустовойтов. Вызывал он меня ежедневно в течение пяти-шести дней. Я террористической организации найти не мог и уверял Пустовойтова, что быть ее не может в Харькове, так как правительство к этому времени было уже в Киеве. Мне было брошено обвинение, что я дезинформирую. Меня довели до того, что я что-то написал о террористах, что именно, сейчас не помню...».

Написане в ті дні Юринцем і ще одним відомим агентом-провокатором органів ДПУ–НКВС Біленьким-Березинським «пригадало» слідство 27 липня 1937 року – на допиті старшого лейтенанта держбезпеки Сергія Пустовойтова. Він засвідчив, що обидва агенти брехали й чекісти це знали («було важливо отримати матеріал, щоб обґрунтувати арешти й показати боротьбу з терором»).

...Через десятки літ дійшла до суспільства колись засекречена інформація з архівосховищ спецслужб: Володимира Юринця розстріляли 4 жовтня 1937-го. Комуністичні органи не реабілітували його на початку хрущовської «відлиги» й не згадали імені вченого в Українському радянському енциклопедичному словникові (УРЕС), виданому 1968 року. Власне, реабілітація відбулася-таки в 1960-х, однак і після того ніхто не поспішав збирати, вивчати чи перевидавати його філософських праць.

Стратять і згаданого вище постачальника провокаційних матеріалів Антона Біленького-Березинського. У Сибіру, де він житиме на висланні, за рішенням «трійки», що засідала наприкінці червня 1938-го в Омську, донощика арештують і розстріляють.

Професору Павлові Филиповичу, якого органи ДПУ так само спробували залучити до співпраці, «пощастить» більше: йому посмертно повернуть добре ім'я 23 січня 1958 року. Згодом вмістять в УРЕС 8 рядків життєпису й навіть вкажуть справжню дату загибелі (для жертв Великого терору це радше виняток, аніж правило). З того словника можна буде дізнатися переважно вигадані роки смерті осіб, страчених 1937-го. Серед них українські митці Лесь Курбас, Микола Куліш, Григорій Епік, Андрій Панів – усіх їх з подачі так званих компетентних органів «поховає» словник аж 1942 року, Валер'яна Підмогильного й Миколу Зерова – 1941-го, Василя Атаманюка – 1940-го, Василя Вражливого – 1938-го…

«Виявляли ворожість до влади...»

Відомо, як почувався Павло Филипович у неволі – «перебував у стані глибокої депресії». Це підтверджують, зокрема, й автори книжки-мартиролога «...З порога смерті...», виданої в Києві 1991-го – того самого року, коли Союз РСР уже дихав на ладан. А загалом про життя репресованої творчої інтелігенції в північних концтаборах спершу стало відомо, звісно, не в окупованій більшовиками Україні. Колишній соловецький політв'язень Семен Підгайний, який дивом не згинув у жорнах Великого терору, надрукував свої спогади за кордоном – у Німеччині, після Другої світової війни (1947, 1949 роки). Йому пощастило вижити через недогляд якогось тюремника, що випадково поклав дві облікові картки українців (Підгайного і літературознавця Петра Гребінника) в теку до сибіряків, а тих восени 1937-го не розстріляли. Їх вивезли наприкінці грудня на Карельський берег, де й «сибіряки»-українці далі мандрували по всіляких «спец-» і «штрафкомандировках» Біломорсько-Балтійського табору.

З книжок Підгайного можна дізнатися про табірне «амплуа» професора Филиповича. Спочатку він працював на фізичних роботах і лише з допомогою в'язнів-українців зміг позбутися тієї каторги: «Перебуваючи в Кремлі, працював трохи в бібліотеці. Іноді читав доповіді на літературні теми – бліді, сухі лекції. Але читав, бо мусив читати: це було легше, ніж рубати ліс чи копати канави на меліоративних роботах». Щось своє писав, перекладав, проте ніколи в широкому колі не читав тих творів; «усе написане на острові, так само як і в інших, загинуло»...

Ще один відомий письменник-політв'язень Василь Мисик, зустрівши вперше Павла Филиповича на Соловках, звернув увагу на те, що «вигляд у нього був стомлений, говорив він тихим, ослабленим голосом», здавалося, що був нездоровий. Якщо ув'язнений професор Микола Зеров залишався й у неволі оптимістом, знаходив сили для творчості, перекладав Вергілієву «Енеїду», то Филипович – здебільшого відмовчувався...

Згадку про поета-неокласика донесло з минулого й оперативне повідомлення якогось інформатора, підшите до архівної справи академіка Матвія Яворського – українця, політв'язня Соловків. Знаний історик-марксист був запеклим ворогом сталінського режиму. Разом з Матвієм Івановичем в одній кімнаті Нікольського бараку мешкали певний час Павло Филипович і Григорій Коссак. Напередодні «жовтневих свят» 1936 року підіслана до українців табірна нишпорка доповіла чекістам, що ця група і їхні друзі – Христюк з Дністренком – дуже згуртовані («даже делятся пайком между собой»). Донощик помітив також, що Филипович і Коссак у розмовах обережні, проте й вони виявляли відверту ворожість до панівної влади. Филипович казав, зокрема, що слід очікувати нових масових арештів...

Пророцтво справдилося в недалекому часі. Професора Филиповича вивезуть з біломорського архіпелагу на Карельський берег у жовтні 1937-го разом із великим тюремним етапом (понад 1100 осіб). Однієї з ночей – 3 листопада – велику групу «українських націоналістів» розстріляють в урочищі Сандармох... Згодом – 1939-го – вишлють з України до Казахстану вдову страченого «ворога народу» Марію Андріївну Михайлюк-Филипович. Доля її так само трагічна: згорьована, нещасна жінка збожеволіє... (Шевченко Сергій. Як фабрикували справи проти «українських націоналістів». МИА «Вектор Ньюз». Кiev. www.vnews.agency. 15.12.2016)

  Перша публікація текст статті (Частина 1) i (Частина 2)