СоловкиЭнциклопедия - крупнейший сайт о Соловках
Текущее время на Соловках:
:

Книга 10. Глава 2.

Соловки в истории Украины

Украинцы в Соловках. Роль соловчан в истории Украины и России

"У нас нет интеллигенции. Первое, что сделал Ленин, – уничтожил ее. Вспомните, первые лагеря в Соловках были созданы именно для интеллигенции."
Васильев Борис. Москва, 2005.

 

 

 

 

Гео Шкурупий (Гео Шкурупій) - украинский поэт в СЛОНе

Поэт Гео Шкурупій в Соловках. Судьба "короля футурологов". "Сторіччя з дня народження поета Гео Шкурупія в Україні минуло майже непомітно. Хоча в історії вітчизняної літератури ім'я цього авангардиста й неоромантика не загубилося. Він один з найяскравіших представників українського футуризму, відомий також як автор оповідань, романів "Двері в день" і "Міс Андрієна".

Доля "короля футуропрерій"

"Вундеркіндом нашої літературної сучасності" назвав Олександр Білецький 22-річного автора книжки "Переможець дракона" (1925). Ще раніше побачили світ поетичні збірки цього "короля футуропрерій" "Психотези" (1922), "Барабан" (1923), "Жарини слів" (1925). До 1933 року надруковано низку белетристичних творів "Січневе повстання", "Пригоди машиніста Хорна", "Нарком", "Страшна мить". А наприкінці 1934-го страшна мить настала для самого митця: його заарештували в Києві підручні наркома Всеволода Балицького. На десятки років буде вилучена з духовного життя України, за висловом академіка Миколи Жулинського, "майстерно алітераційна, парадоксально візуальна, гострообразна поезія".

Замість пера – Пера...

Своїми вчителями в літературі Гео Шкурупій (Гео – усічене від Георгій) вважав Володимира Маяковського і поета-авангардиста Михайля Семенка, метою творчого методу якого була деконструкція класичного тексту і створення з його елементів метатексту. Епатажний Семенко характеризував автора "Психотез" як "дотепного деструктора і поезомаляра". У поетичних творах Шкурупія відчувається самобутня музика ліри естета-експериментатора, який володів магією перевтілень слів і звуків. З вірша "Море":

Там горизонт – доплыть не пробуй,
Волне не верь,
Ведь море – миллионогорбый
Усталый зверь...

Гео Шкурупій. Украинский поэт в Соловках. ...Майбутній талант народився 21 травня 1903 року в Бендерах (на той час територія Румунії) у сім’ї залізничника-машиніста. У протоколі засідання особливої трійки УНКВД Ленінградської області місце народження Георгія (Юрія) Шкурупія помилково вказано інше – Балта Бессарабської губернії – нині райцентр на Одещині. Дитячі роки митця минули на станції Флорешти (тепер це територія Молдови), де мати вчителювала. Три роки жив у Балті, а з 1913-го – у Києві. У 1920-му закінчив сім класів 2-ї Київської класичної гімназії і вступив на медичний факультет Київського університету. Тоді ж у літературно-мистецькому альманасі "Гроно" побачив світ перший прозовий твір Шкурупія "Ми".

Лікарську справу юнак студіював рік, стільки ж працював у губкомі КП(б)У секретарем сільського відділу. Відтак – на журналістських хлібах у газетах "Більшовик", "Вісті", редактораті Всеукраїнського фотокіноуправління. Був одним з організаторів "Асоціації панфутуристів", належав до активу творчих об’єднань "Комункульт" і "Нова генерація". У складі письменницької делегації 1929 року "мав щастя" зустрітися із Сталіним. На початку 30-х співпрацював із видавництвами "ЛІМ", "Книгоспілка", "Пролетарій".

Гео Шкурупій був людиною товариською. У нього вдома часто збиралися колеги-митці (згодом слідчий міркуватиме, чи не була та оселя явочною квартирою "терористів"). Коли поета не друкували (1931–1932), щоб прогодувати сім’ю, він служив у Науково-дослідному інституті махорки. Потім – літконсультантом у видавництві, інструктором оргвідділу в облвиконкомі, редактором відділу при Всеукраїнському радіокомітеті. До політичних партій не вступав.

Після показових судилищ за сфабрикованими справами (а особливо після вбивства в Ленінграді Сергія Кірова) багатьох діячів науки, літератури, мистецтва більшовицька влада відправила до концтаборів за безпідставними звинуваченнями в терористичній, націоналістичній, шпигунській та іншій "контрреволюційній" діяльності. За неповними підрахунками, лише з грудня 1932 по травень 1937 року в республіці репресовано більш як 70 письменників (див. книжку "...З порога смерті...").

Георгія Даниловича Шкурупія взяли під варту 3 грудня 1934 року на підставі постанови оперуповноваженої Пери Ісаківни Гольдман – малоосвіченої (4 класи гімназії) чекістки із 12-річним стажем "надзвичайної" діяльності. Ця донька дрібного торговця (дзержинцями, як бачимо, були не лише "кращі представники робітничого класу") служила в секретно-політичному відділі Управління державної безпеки НКВД УССР і доклала рук до низки незаконних арештів.

Аэропланом в небо вонзила
Революция штык винтовки...
Кому не интересно, как любила
Синеглазая дочь торговки...

Ці рядки Гео Шкурупій писав не про Перу Гольдман. Але її "любов" до "ворогів революції", напевно, була такою ж гарячою, як у "Жовтневому романі": "Винтовку взяла с запалом, и пуля тяжелая крупным свинцом врасплох гайдамака застала..." Саме вона, Пера, компонувала постанову про "контрреволюційні злочини" поета Євгена Плужника, який згодом помре в ув’язненні на Соловках. А Шкурупія репресивні органи звинуватять у приналежності до якоїсь київської групи контрреволюційної терористичної організації "Об’єднання українських націоналістів" ("ОУН"), котра нібито мала намір повалити совєтську владу в республіці та відірвати її від СРСР через вчинення терористичних актів проти керівників партії і уряду.

Поделиться в социальных сетях

"Показання зредаговані"

Під час нічного обшуку в оселі Гео Шкурупія на вулиці Короленка, 51, було вилучено чужу записку: "Сьогодні я сяду на бюст Сталіна (Сосо Джугашвілі). Ол.Влизько". На допиті підслідний пояснив, що папірця написав глухуватий письменник Влизько, який колись в Одесі напідпитку сів на бюст Леніна. Слідчий долучив до кримінальної справи цю "записку-памфлет на т.Сталіна" як "документ, що характеризує Шкурупія" (вчасно, мовляв, не заявив про "контрреволюційну витівку" і зберігав записку "мерзенного контрреволюційного змісту").

Долучили до справи й витяг з листа, надісланого Шкурупієм до Німеччини (автор пропонував редакції берлінської газети надрукувати його оповідання "У долині річки Іро"). Підшили, вклавши до конвертика, і знайдений сином письменника чужий партквиток на прізвище якогось Бродського (розшукати власника цього документа слідчому нібито не вдалося).

Решта звинувачень – голослівні, наклепницькі заяви "сознавшегося" Олекси Влизька і провокатора Антона Біленького-Березинського (того і того згодом засудять і розстріляють). Останній давав розлогі брехливі показання, "приписав" Гео Шкурупія, з яким лише раз бачився, до міфічної київської терористської групи (Косинка, Влизько, Микола Любченко, Шкурупій). Спільно із двома такими ж осередками у Харкові київська група нібито готувала напад на урядову трибуну під час урочистостей. Об’єкти теракту – Павло Постишев і шеф НКВД Всеволод Балицький...

Обвинувачення затвердив заступник наркома Зиновій Кацнельсон 21 лютого 1935 року. Військовий трибунал слухав справу Шкурупія 19 березня і 27 квітня. Підсудний відкинув усі звинувачення й наклепи, намагався довести, що ні в чому не винний, оскаржив неправомірні методи слідства. Він вимагав виправити перекручені в протоколі свідчення, про що раніше подав заяву слідчому Миколі Грушевському. Цей чекіст під час допитів залякував Шкурупію ("тебе розстріляють, дружину з дитиною викинуть на вулицю..."), всіляко його ображав.

Як і вже згадана Пера Гольдман, і Семен Долинський-Глазберг, і Борис Козельський (Бернард Голованівський), чиї підписи фігурують на документах, підшитих у кримінальні справи, однофамілець ученого-історика зламав життя багатьом ні в чому не винним людям.

Утім, незабаром хвиля репресій накриє і самих чекістів. Микола Грушевський дослужиться до звання лейтенант держбезпеки, очолить підрозділ секретно-політичного відділу УГБ НКВД УССР, а у вересні 1937-го буде засуджений і розстріляний.

Гео Шкурупій звернув увагу членів військового трибуналу на вчинене беззаконня: "Показання щодо моїх розмов із знайомими мені письменниками [...] записані неправильно. Вони зредаговані, заповнені за думкою слідчого т. Грінера, записані так, як йому хотілося, і не відповідають дійсності (оперуповноважений Дніпропетровського облвідділу ГПУ Борис Грінер був у складі так званої ударно-слідчої групи, сформованої навесні 1933 року для проведення слідства у справі фадьшивої "Української військової організації". – Авт.). Мої бесіди названі в показаннях націоналістичними, як і мої настрої. Насправді ж я вказував слідчому, що бесіди були на літературні, історичні і побутові теми…

Незважаючи на неправильний запис показань слідчим, вони підписані мною через такі обставини. Протягом усього періоду слідства, і особливо під час допитів, я був підданий слідчим жахливому моральному тискові... Крім того, сильний біль у шлунку, оскільки в мене виразка, і вкрай пригнічений стан від погроз слідчого спричинилися до стану цілковитого отупіння, за якого я вже нічого не тямив. Слідчий користувався цим моїм станом, примушував підписувати показання, доводячи мене до істерики..."

Після першого слухання справи провели її дослідування. Очні ставки з кількома зламаними слідством людьми: Григорієм Епіком, Євгеном Плужником, Максимом Лебедем...

На закритих судових засіданнях (без участі сторін захисту й обвинувачення) Гео Шкурупій доводив абсурдність "викриття" його як терориста: "Ніхто не сказав, що я щось конкретне зробив у терористичній групі, якою була моя участь у підготовці терактів... Почуваюсь обплутаним і не маю можливості спростувати брехню". Служителі Феміди були невблаганні: 10 років ув’язнення у виправно-трудових таборах із трирічним ураженням у політичних правах і конфіскацією особистого майна.

Поделиться в социальных сетях

Інтелігент на островах

У відбірному листку, підшитому до справи, у графі "...чи може їхати у віддалені Поправнотрудові табори" (так у документі. – Авт.) ще 11 грудня 1934 року було зазначено: "Может". Поета, у якого було слабе серце, відправили на Соловки – в одне з найдавніших місць ув’язнення, де, за висловом "соловчанина" Василя Мисика, "від усіх башт та мурів тяжко смердить століттям темряви і сваволі".

У матеріалах оперативної розробки в’язнів практично не залишилося згадок про перебування Гео Шкурупія у 8-му Соловецькому відділенні Біломорсько-Балтійського комбінату НКВД СССР: поет не належав до затятих контрреволюціонерів на кшталт історика Матвія Яворського, який різко критикував комуністичну партію і Сталіна, чим привертав до себе пильну увагу оперчастини.

З агентурного донесення від 9 лютого 1937 року (цитується мовою оригіналу): "Яворский М.И. продолжает свою работу по "просвещению". На своих прогулках он встречается чаще других с Березовским, Паламарчуком и еще с каким-то молодым украинцем в черном пальто (фамилию я узнаю и сообщу), реже встречается с Шкурупием и стариком с седой бородой, высокого роста, украинцем, находящимся в 3 т/к (трудколонії. – Авт.). Это кроме ранее упомянутых мною Онищенко, Максутова, Борец и др."

"Скверно он (Яворський. – Авт.) делает, что со всяким разговаривает на эти темы и открыто говорит свои мысли, так что с ним говорить теперь опасно. Его окружили шпионами, стукачами и он, не разбираясь в людях, болтает им все, как друзьям. Теперь 3-я часть "создала" вокруг него какую-то организацию и сейчас все избегают его. С ним опасно встречаться", – так, якщо вірити повідомленню агента (березень 1937 р.), висловлювався на Соловках в’язень Ілля Корсовецький.

Дещо можна дізнатися про Шкурупія зі спогадів Семена Підгайного "Українська інтелігенція на Соловках". Жора (так називали Георгія табірники) був милою людиною, хорошим товаришем – уважним і симпатичним. Він осів на роботі в сільгоспі: "Спочатку працював на городах, полов брукву, ходив коло капусти, та згодом став працювати по боротьбі з шкідниками городніх рослин. З апаратом-обприскувачем за плечима щоденно лазив по тих городах. Це й був для Шкурупія його, так би мовити, соловецький фах" – пише Підгайний. Жора був душею компанії, часом розповідав анекдоти, любив встрявати у філософські й літературні дебати і, як правило, приймав концепцію супротивника. На Соловках він так само писав вірші, охоче їх читав; але ні у віршах, ні в щоденній поведінці не відчувалась цілеспрямованість чи певна політична лінія. Жора Шкурупій був просто поет, поет український. Недарма ж теща Жори бідкалася дружині одного з письменників: "Ви подумайте, Жору заарештували як українського націоналіста? Господи, та він же тільки поет".

"Жив наш поет, як жили і всі там, – писав Підгайний. – Тільки іноді, як туга аж занадто опановувала його душу, Гео сидів смутний у кутку, коло власних нар. Залишаючи Соловки, безжурно прощався, бо шкодувати не було за чим. Говорив: "Хоч гірше, аби інше".

Не писатиме наш земляк таких строф, які друкував Борис Ємельянов у журналі "Соловецкие острова" (№ 4, 1926):

Холод. Зимних ночлежек нары,
В каплях звездами потолки...
Мне не жаль, что ушли бульвары
И сменили их Соловки...

Але й не відав український поет, що гірше того іншого, яке очікувало його за межами архіпелагу, не може бути нічого. Другу велику групу в’язнів Соловецької тюрми (509 осіб, там був і Гео Шкурупій) так само, як і перший великий етап, відправили на материк для страти...

Члени особливої трійки 25 листопада 1937 року підписали протокол № 199 про розстріл в’язнів, засуджених раніше за троцькістську, терористичну, шкідницьку, диверсійну та іншу контрреволюційну діяльність (саме цю дату згодом вкажуть у совєтських енциклопедичних виданнях як дату смерті Гео Шкурупія). Насправді вирок виконано 8 грудня 1937-го в Ленінградській області.

За заявою дружини поета Варвари Іванівни кримінальну справу Гео Шкурупія 1956 року компетентні органи переглянули. Підсумок відновленої справедливості – реабілітація (посмертно). На жаль, після кончини "батька народів", як і в роки застою, і за доби перебудови, згаслі жарини слів самобутнього поета роздмухати ніхто не поспішав..." (Сергей Шевченко. Архіпелаг особливого призначення. – К.: Фенікс, 2006. – 368 с.: 32 арк. іл.).

Поделиться в социальных сетях

Украинские Соловки

Книга о Соловках

Новая книга С.Шевченко о Соловках В первой части "Архипелага..." речь идет о лагерях на Севере России, месте массовых расстрелов – урочище Сандормох в Карелии, судьбах украинских политузников-соловчан, среди них Лесь Курбас, Мирослав Ирчан, Гео Шкурупий, Василь Вражлывый-Штанько, Михаил Полоз, Матвей Яворский, Алексей Яворский, Никифор Миколенко (Николенко), Николай Заец, Емельян Волох и многие другие. В сборнике помещены статьи о провокаторе Антоне Биленьком-Березинском, о трагических судьбах фигурантов дела 1930-х годов "Весна", о паломничестве украинцев в Карелию и на Соловки в наше время, а также интервью с Николаем Малышко – соавтором установленного в урочище Сандормох Казацкого креста "Убиенным сынам Украины".

Вторая часть издания – "Мозаика красной эпохи" – это штрихи к портрету бывшего СССР: тайны кладов Киево-Печерской лавры; голодомор-геноцид; Беломорканал; "досье" разведчиков Павла Макарова и Николая Кузнецова; Кучино – последний заповедник ГУЛАГа; Чернобыль в документах КГБ.

Книга иллюстрирована документами из хранилищ органов госбезопасности Украины и России, фотографиями из личных архивов Василя Овсиенко, Юрия Дмитриева, Игоря Гильбо. На 64 страницах цветной вкладки – современные Соловки, Сандормох, Беломорканал, места где были концлагеря ОГПУ–НКВД (среди авторов фоторабот – Людмила Романюк, Анастасия Симуха, Руслан Коцаба, Сергей Петрицкий). Издание рассчитано на всех, кто интересуется историей.

Личное дело
Шевченко Сергей, журналист, писатель, офицер Шевченко
Сергей

(1960)

родился в Краматорске Донецкой области. Окончил факультет журналистики Киевского ГУ им. Т.Г.Шевченко (1982). Работал в газете, руководил пресс-центром УСБ Украины в г. Киеве и Киевской области, был зам. начальника редакции СБ Украины. Сотрудник Института оперативной деяльности и государственной безопасности, ответственный редактор научно-практических изданий (2004). Полковник. Печатается в республиканских газетах, журналах, сотрудничает с редакциями электронной прессы (с 1978). Режиссер и сценарист двух телевизионных фильмов документального сериала "Служба безопасности: регионы - Центр" (1998). Член редколлегий 3-томного научно-документального издания "Остання адреса: до 60-річчя соловецької трагедії" (1997-1999) и специального издания СБ Украины. Автор книг "Анонімна погроза вибухом" (2000) и "Українські Соловки". Член Национального союза журналистов Украины. Лауреат премии СБ Украины (1996).

Сергей Шевченко: "...Курбас на Соловках будет работать в лагерном "храме Мельпомены", в его театральной труппе будет немало узников-украинцев. А в октябре 1937-го с архипелага большой тюремный этап отправят в Карелию... более 1100 соловчан, которым особая тройка Ленинградского облуправления НКВД подпишет смертный приговор..."