СоловкиЭнциклопедия - крупнейший сайт о Соловках
Loading
Текущее время на Соловках:
:

Книга 10. Глава 2.

Соловки в истории Украины

Соловецкая тема журналиста Сергея Шевченко

"Прокатилась с грохотом революция по душам интеллигентским... "
Автор не известен. Журнал «СЛОН». Соловки, 1924.

 

Ціна зізнання – життя

Михаил Полоз
Михаил Полоз до ареста и Соловки с птичего полета...

 

 

 

Останнє, що бачив на цьому світі відомий український політик і державний діяч, член ЦВК СССР Михайло Миколайович Полоз, — розстрільна яма...

...Початок “шляху на Голгофу” поклав зимний день 12 січня 1934 року. До московської квартири Полоза увійшли похмурі “товариші” з секретно-політичного відділу ОГПУ. Чекіст Едельман і його колеги провели обшук. У порожніх шухлядах столу й на полицях шафи чогось негожого не знайшли. Книжка Бухаріна, брошури Рикова. “Зачепилися” за... туристичний план столиці Німеччини. “ Сподіваюся, ви мене звинувачувати в підпалі рейхстагу не будете?” – усміхнувся Полоз. Та за сценарієм політичної вистави останніми мали сміятися непрохані гості.

Кілька тижнів у Білокамінній, а потім у ГПУ УССР чекісти примушували підслідного зізнатися в тому, що він був членом “контрреволюційної УВО” (Української військової організації). Йому влаштовували виснажливі нічні допити й у березні схилили-таки до “зізнань”: Полоз написав, що в більшовицьку партію він і лідери боротьбистів вступили не заради чесної роботи, а з метою підриву КП(б)У зсередини. Мовляв, прагнули захопити владу й розв’язати власні “націоналістичні завдання” – відірвати Україну від Совєтського Союзу і перетворити її на незалежну буржуазно-демократичну республіку.

Таке “зізнання” було рівносильне суворому вироку. Судова трійка при колегії ГПУ УССР 4 червня 1934 року вирішила відправити Полоза на 10 років до виправно-трудового табору. Свій 43-й день народження українець зустріне на далекому біломорському архіпелазі.

Поделиться в социальных сетях

Від Харкова до Амбарної

Донька репресованого Рада Полоз на мітингу (Сандармох, 2000)
На знімке: донька репресованого Рада Полоз на мітингу (Сандармох, 2000)

...Михайло Полоз народився 23 грудня 1890 року (за старим стилем) у Харкові. Його батько, нащадок дворянського роду, служив у акцизному відомстві. Навчання в реальному училищі, а потім у Московському міському народному університеті ім. Шанявського і Петровсько-Разумовській сільгоспакадемії юнак поєднував з активною громадсько-політичною діяльністю, був делегатом двох з’їздів партії есерів. Не раз його заарештовували.

Коли вибухнула Перша світова війна, Михайло Полоз добровольцем пішов до війська, закінчив льотну школу й у чині прапорщика опинився на румунському фронті. Брав участь у боях. Після повалення царату представляв Українську партію соціалістів-революціонерів (УПСР) у Центральній Раді. Виїздив до Бреста на переговори з німцями (1918). Того самого року його й 11 інших членів вищого органу державної влади заарештували за зв’язок із більшовиками і засудили до страти, але смертник уник розстрілу через здобуття Києва вояцтвом Муравйова.

Розкол есерівської партії Михайло Полоз пережив у її лівих лавах (згодом вони стали боротьбистами). Перебував у підпіллі, брав участь у підготовці збройного повстання проти гетьмана Павла Скоропадського. Згодом як партійний активіст працював у Москві й Харкові (у 1920-му боротьбисти влилися в КП(б)У). Обіймав високі державні й господарські посади: член Президії Укрраднаргоспу, глава Постійного представництва УССР у Москві, нарком фінансів, керівник Держплану республіки. Виконував обов’язки голови адміністративно-фінансової комісії при Раднаркомі УССР. Як фахівець льотної справи закладав фундамент розвитку цивільної авіації в Україні.

Відомий письменник Остап Вишня, який у середині 1920-х працював газетярем, висловився про Михайла Полоза як про авторитетного і компетентного керівника. У той час громадськість виступала проти монополії німецької фірми “Дорньє-Комета” на повітряні перевезення в СССР. Інтереси Берліна в Харкові лобіював технічний директор, член правління акціонерного товариства “Укрповітряшлях” Юнгмейстер (репресований і розстріляний 1937-го). Опонентом Юнгмейстера був Михайло Полоз. Іноземну авіатехніку на повітряних трасах згодом все-таки змінили вітчизняні машини – багатомісні пасажирські літаки К-5 конструктора Костянтина Калініна.

Михайло Полоз, зі слів його сучасників, хоч зрідка вимагав від Москви поступок для республіки, виступав проти ухвалення єдиного всесоюзного земельного закону. Спільно з іншими впливовими чиновниками домагався надання УССР максимальних кредитів. Він був людиною порядною, освіченою, культурною. Дбав про охорону пам’яток історії України та її природи (заповідник “Асканія-Нова”, парк “Софіївка”, давньогрецькі поселення біля Чорного моря тощо).

Ще раніше, коли був повпредом УССР у РСФСР, Полоз захищав національні інтереси союзних республік у питаннях дотримання вимог союзного договору. Стосовно опублікованої в газеті “Правда” замітки про те, що Всесоюзна Рада Народного Господарства (ВРНГ, рос. — ВСНХ) водночас виконуватиме функції ВРНГ РСФСР, Михайло Полоз надіслав листи Секретареві ЦК РКП(б) Сталіну, голові ВЦВК Калініну та деяким іншим тогочасним високим посадовцям СССР. З листа М. Полоза Й. Сталіну (1923): «Формальное признание того обстоятельства, что союзный ВСНХ и ВСНХ РСФСР являются одним и тем же учреждением, противоречит основным положениям союзного договора, принятого на съезде Советов СССР, в соответствии с которым союзные республики, в том числе и РСФСР, объединяются в одно союзное государство, руководимое союзными органами, общими для всей Федерации, сохраняя однако наряду с этим и некоторые органы своего внутреннего управления, в частности свой ВСНХ (статья 19 союзного договора)».

З-поміж друзів, знайомих, колег Полоза було чимало державних і громадських діячів, представників творчої інтелігенції – прихильників українізації. Багатьох з них у роки політичного терору більшовицька влада репресувала за сфабрикованими справами “СВУ” (“Спілка визволення України”), “УНЦ” (“Український національний центр”), “УВО”. Чекіст Едельман написав у рапорті, що в Полоза вдома був портрет Скрипника (особистий подарунок колишнього глави уряду республіки) і знімки “націоналістичних вождів України”, а портрета Сталіна не було, як і його книжок або творів Леніна.

Провокаціями й катуваннями слідчі вибивали „зізнання”, на підставі яких несудові органи відправляли сотні неугодних режимові осіб у володіння Головного управління таборів. “Агресивна поведінка тогочасного московського Кремля диктувалася не тільки стратегічним положенням України, але й опором сталінському режимові (відвертим і прихованим) українців, зокрема й тих, які належали до партійно-державної бюрократії.

Опинившись на приполярному архіпелазі 1934 року, Михайло Полоз, як згадує колишній в’язень Семен Підгайний, до 1937 року жив переважно на території Амбарної – невеличкого соловецького скиту. З екс-комуністом Антоном Приходьком перебував там під суворим наглядом. Як „політичний” міг не працювати й одержувати встановлений для цієї категорії табірників раціон. Але спочатку, як свідчать документи архівних справ НКВД, Полозу довелося пізнати страхіття одиночного ув’язнення.

Поделиться в социальных сетях

Крик душі

Крик душі – особистий лист наркому Всеволодові Балицькому (копія послання зберігається в архівній тюремній справі Михайла Полоза в Управлінні Федеральної служби безпеки РФ по Республіці Карелія):

“Обращаюсь к Вам, Всеволод Аполлонович, не как к наркомвнуделу, а как к человеку, который непосредственно руководил проведением моего дела и знал меня до и во время его проведения, – писав Полоз з місць ув’язнення 23 серпня 1934 року (мову, стиль та орфографію листа збережено). – Обращаюсь к Вам с мольбой о спасении!

Я сейчас на границе полной гибели. Вы, вероятно, знаете, что почти все время следствия и разбора моего дела, за исключением первых 15–20 дней в Москве и первых дней 20–25 в Харькове, меня не держали в одиночке, а всегда держали в общей камере с кем-либо другим. Это делалось потому, что мое психическое состояние и состояние моей нервной системы не позволяли оставлять меня одного, т. к. со мной начинались острые припадки. (“После острых депрессий, слез и т. д. начинались буйно-сумасшедшие состояния, когда я бросался на стены и двери, ломал отопление, бился о стены... Были галлюцинации. Были рвоты по целым ночам” – написав Полоз у такому ж зверненні до глави НКВД СССР Генріха Ягоди. – Авт.). Подробно об этом может Вам доложить нач. спец. корпуса т. Нагорный или дежурные по корпусу, вызывавшие доктора. Эти явления были углублением и обострением той болезни, от которой я лечился еще на воле, в Харькове, у психиатра профессора Платонова.

В ходе дела мой следователь И. И. Соколов (Соколов-Шейніс Ісаак Йосипович у 30-х роках служив у секретно-політичному відділі ГПУ УССР — УГБ НКВД УССР. З квітня 1938-го — помічник наркома внутрішніх справ Білоруської ССР. У січні 1939 року звільнений з посади. На пенсії проживав у Києві. — Авт.) говорил мне, что я не должен волноваться, а лишь должен целиком отдать свою судьбу в руки Коллегии ГПУ УССР...

В начале июня меня вызвал тов. Долинский (Семен Долинський-Глазберг у той час – начальник 2-го [українського] відділку секретно-політичного відділу ГПУ УССР. Розстріляний 1938 року. – Авт.) и дал мне прочесть выписку из протокола о моем осуждении. В этой выписке говорилось, что постановлением тройки ГПУ от 4/VI–1934 г. я осужден на 10 лет исправительно-трудового лагеря. На обороте выписки я расписался в ее прочтении. Тогда же тов. Долинский мне сказал: “Ну, теперь поедете, и надо работой загладить свою вину”...

Позже, в Киеве, месяца через полтора после вынесения мне вышеуказанного приговора, присутствовавший при моем свидании с родственницей заместитель нач. СПО тов. Шерстов, отвечая на вопросы моей родственницы, сказал, что я буду в трудлагере в хороших условиях работы и что, вероятно, мне разрешат взять к себе семью, т. е. подтвердил то, что уже говорил мне раньше и т. Соколов. В Киеве в результате моего долгого пребывания в спецкорпусах ГПУ у меня сильно расшатались нервы и психика, снова начались припадки, и я обратился к Вам с заявлением-просьбой о возможно скорой высылке меня на работу в трудлагерь, т. к. только пребывание среди людей может остановить развитие моей болезни и вылечить меня. Как мне сказал тов. Соколов, вы согласились удовлетворить мою просьбу и дали распоряжение о моей отправке в лагерь...

Я действительно был направлен в исправтрудлагерь в Кемь, где пробыл на работе 5 суток и чувствовал себя вполне здоровым.

Но на пятые сутки я был вновь посажен в изолятор (как мне сказали, это было сделано по указанию свыше), пробыл несколько суток в изоляторе в Кеми, а затем перевезен в Соловки и помещен в одиночное заключение в Соловецком специзоляторе, условия которого не мягче спецкорпуса ГПУ УССР.

При моей болезни помещение в специзолятор есть самое тяжелое страданье, какое для меня можно придумать.

Я всеми силами креплюсь, Всеволод Аполлонович, но не знаю, как долго смогу бороться с надвигающимся на меня безумием. Припадки бывают у меня здесь по несколько раз в сутки и продолжаются часами.

Я начал бояться неодушевленных вещей, как бы одушевленных и могущих делать зло и добро. Пока я еще ясно осознаю, что это болезнь, и всячески борюсь с этим. То, что я пишу об этом, есть результат большого усилия воли. Но не знаю, как долго продержусь в этой борьбе с самим собой и страшно боюсь сумасшествия.

Всеволод Аполлонович! При моем допросе вы говорили мне, что “Советская власть чрезвычайно милостива” (ваши точные слова), что ей не нужно наше уничтожение, и что вы знаете, что через несколько лет мы, загладив свою вину, сможем стать полезными для социалистического строительства работниками. После вынесения мне приговора о трудлагере и в самом трудлагере в Кеми, где я был вместе с Шумским, я ни одним своим шагом, ни одним словом не подал никакого повода для моей изоляции. Я глубоко понимаю значенье моего положения и заверяю вас всем, что у меня есть дорогое, что и впредь я такого повода никогда не подам.

Наоборот, своей работой в трудлагере я покажу, что мое признанье своей вины и заявленье о разрыве с прошлым являются искренними и твердыми, и в дальнейшем постараюсь получить смягчение приговора... Я знаю, что ряд обвиняемых по одному со мной делу находятся в гораздо более легких условиях, но я прошу лишь об одном: освободить меня из специзолятора и поместить в нормальные условия обыкновенного трудлагеря, где я мог бы жить и работать среди людей и тем спасся бы от кошмара и надвигающегося сумасшествия.

Я прошу Вас, Всеволод Аполлонович, поддержите мое ходатайство перед т. Ягодой, к которому я посылаю соответствующее заявление... Надо ли говорить, как я буду вам за это благодарен. Спасите человека, Всеволод Аполлонович”.

Поделиться в социальных сетях

Безвинно винний

У рік апогею “Великого терору” Полоз і Приходько опинилися на території острівного кремля (зі спогадів того ж Підгайного). Тюремні провокатори активно збирали на в’язнів компромат. Полоз намагався триматися скромно, поводився обережно, був небагатослівним у спілкуванні. Але навіть з того, що казав, було зрозуміло: він залишився на відомих позиціях.

У повідомленні секретно-політичного відділу 3-ї частини 8-го Соловецького відділення Біломорсько-Балтійського комбінату НКВД від 28 березня 1937 року інформатор написав про “активних контрреволюціонерів” табірного пункту Анзер. Серед запеклих ворогів совєтської влади він назвав Василя і Тамару Нестерових, Петра Фарину та Михайла Полоза. “Проживая на Голгофе (гора і скит на Анзерському острові. – Авт.), последний дошел до того, что заявил Баргу (в’язень Йосип Барг, уродженець Вінниччини, колишній начальник фінвідділу Військово-інженерної академії. – Авт.): “на сегодняшний день я лояльный вполне по отношению к Соввласти и жду приезда начальства, чтобы подать заявление об искреннем раскаянии”. Но стоило ему переехать в Анзер, – повідомляється далі, – и настроение его резко изменилось. С первых же дней в Анзере он с Нестеровыми и другими лагерниками не встречался, вел себя замкнуто. Но прошло 10–15 дней, и Полоз стал непременным гостем у Нестеровых, проводя с ними вместе почти все свободное время. Он теперь во всех вопросах, даже небольших, бытового характера, солидаризируется с Нестеровыми как надежный соратник. Имеет огромное желание связаться с находящимся в Кремле (табірний пункт. – Авт.) полит. з/к Солодубом, но до сего времени, насколько мне известно, не удается”.

Українець Петро Кирилович Солодуб – колишній комуніст, до арешту керував справами Раднаркому УССР. У 1933 році за „приналежність” до „УВО” дістав 10 років — максимальний на той час строк позбавлення волі... Відбував покарання на Соловках. Розстріляний 3 листопада 1937-го в Карелії. Там же страчено Нестерових, Фарину, Барга...

...У жовтні того ж “розстрільного” року начальник тюрми і його помічник завірили власними підписами горезвісну довідку про “колишнього сина дворянина” в’язня Полоза. Такі папери служили формальним виправданням рішень трійки: “Являлся членом ЦК партии боротьбистов. С 1920 г. член руководства укр. к-р организаций “УВО”, “УНЦ”. Принимал участие в разработке планов восстания и террористических актов. Находясь в Соловецкой тюрьме ГУГБ, поддерживает переписку со своей женой-троцкисткой – Мягковой Татьяной Ивановной, содержащейся в Ярославской тюрьме ГУГБ. Продолжает поддерживать связь с осужденными членами к-р организации “УВО” Кийко-Шелест П. и др. Настроен резко враждебно. Отказывается от лагерных работ. На полученное задание идти на ремонт бани ответил: “Пусть работают и ремонтируют сами враги, раз они меня посадили, я этим гадам работать не стану”.

Тезко жертви капітан держбезпеки Михайло Матвєєв виконав присуд особливої трійки в переддень 20-річчя жовтневого перевороту: Полоз, як і багато в’язнів-українців, страчений 3 листопада в урочищі Сандармох.

За два тижні в таборах під Магаданом розстріляли і дружину Полоза. Де її могила — невідомо...

У 1950-ті роки донька репресованого більшовика Рада Полоз звернулася до голови Комітету партійного контролю при ЦК КПСС Миколи Шверника з проханням з’ясувати долю батька. Матеріали слідства, показання друзів і колег репресованого розглянув трибунал Київського військового округу. На засіданні 8 березня 1957 року скасовано постанову судової трійки при колегії ГПУ УССР від 4 червня 1934-го. Справу припинено за відсутністю складу злочину.

Аж ніяк не всім українцям, яким 1937-го пустив кулю в потилицю кат Матвєєв, “пощастило” з реабілітацією в 50-ті роки. Але навіть після хрущовської відлиги і горбачовської перебудови в жодному енциклопедичному виданні радянських часів (як, утім, і в сучасних українських довідниках) ім’я Михайла Миколайовича Полоза не згадується". (Сергей Шевченко. Ціна зізнання – життя. СоловкиЭнциклопедия. www.solovki.ca. 02.03.2011).

Поделиться в социальных сетях

Украинские Соловки

Книги на "Соловках Энциклопедии". Что нового было написано и издано о Соловках? • Соловецкий книжный каталог: алфавитный список книг, брошюр, альбомов, журналов, газет, содержащих романы, повести, литературные сборники, научные статьи о Соловках (Соловецких островах).

Личное дело каждого

Шевченко Сергей Шевченко Сергей
(1960)

Родился в Краматорске. Заслуженный журналист Украины. Ветеран военной службы, полковник запаса. Лауреат премии им. Ивана Франко.

Подробнее

Cтатья Сергея Шевченко "Место казни не установлено..."

Соловецкие книги

Розвіяні міфи В Киеве издан оригинальный сборник публицистики «Розвіяні міфи. Історичні нариси і статті» (К.: Феникс, 2010). Книга на украинском языке, ее объем – более 600 страниц с вкладкой цветных иллюстраций. Соавторы – заслуженный журналист Украины Сергей Шевченко и доктор исторических наук, профессор Дмитрий Веденеев. (Вєдєнєєв Д., Шевченко С. Розвіяні міфи: історичні нариси і статті. К.: Фенікс, 2010. - 576 с. : іл. ISBN 978-966-651-458-81000)

О Соловках в изданном ранее

книга С.Шевченко Д.Вєдєнєєв и
С.Шевченко.
"Українські Соловки". "Експрес-Об'ява", Київ, 2001.

• подробнее о кн."Українські Соловки" и её авторах