СоловкиЭнциклопедия - крупнейший сайт о Соловках
Loading
Текущее время на Соловках:
:

Книга 10. Глава 2.

Соловки в истории Украины

Соловецкая тема журналиста С.Шевченко: протесты в застенках...

"Прокатилась с грохотом революция по душам интеллигентским..."
Автор не известен. Журнал «СЛОН». Соловки, 1924.

 

 

 

 

Протесты и восстания заключенных в ГУЛАГе и на Соловках

"28 июня, по благословению Святейшего Патриарха Алексия, в Спасо-Преображенском Соловецком ставропигиальном монастыре епископ Архангельский и Холмогорский Тихон совершили чин освящения памятника последнему кошевому атаману Запорожской Сечи Петру Кальнышевскому. В этот день на Соловки прибыла большая украинская делегация... В середине дня в южном дворике Соловецкого кремля, у входа в подклет Сушила, где находилась, по свидетельствам ученых, камера П.И. Кальнышевского, состоялся митинг."

Протести в катівнях

Наприкінці ХХ століття борців за незалежність України і монархістів, білих і червоних, міфічних шпигунів і справжніх противників режиму примирила одна обставина – офіційне позбавлення тавра «ворог народу». За Сталіна, в розпал єжовщини, що забрала сотні тисяч людських життів, аж ніяк не кожний міг відкрито кинути виклик системі. Хтось залишався у «внутрішній еміграції», хтось вірив у перемогу справедливості й писав листи «Великому Вождеві всього світу і народів СРСР», а хтось чекав смерті мовчки... Герої цієї публікації – Омелян Волох і Олексій Яворський – належали до племені непримиренних.

З отаманом не сумували

«Найбуйнішим соловецьким в’язнем» назвав український історик Ярослав Тинченко колишнього петлюрівського отамана, уродженця козачої Кубані Омеляна Волоха. Цей легендарний приборкувач революційного повстання на заводі «Арсенал» відзначився тим, що пограбував наприкінці 1919 року державну казну й перевів свої війська на бік червоних. Більшовики «віддячили» Омелянові Івановичу на початку 1930-х, відправивши його на Соловки з тавром особливо небезпечного державного злочинця.

Вирок – 10 років суворої ізоляції в таборах – Волох сприйняв як знущання й нелюдське ставлення до нього: «Царские тюремщики и те создавали лучшие условия арестантам, чем в советской стране, – заявив мешканець одиночної камери (стиль і орфографію документів збережено. – Авт.). – Вы пишете про фашистский режим, что они два месяца не дают свиданий с родными. А сами что делаете? Лишаете связи с детьми по целому году. Кому нужна такая изоляция?»

Цікаво, що Волох устиг побути не лише отаманом, а й активним будівничим комунізму: його прийняли в члени КП(б)У за рекомендацією відомих партійних і державних діячів Григорія Петровського і Дмитра Мануїльського. ЦК направив Омеляна Івановича працювати в Держстрах. Але згодом «колишній» став там зайвим. До арешту, зі слів в’язня Петра Солодуба, який раніше служив у Раднаркомі УСРР, Волох «обычно критиковал Советскую власть, особенно в области крестьянской политики, и всегда говорил о возможности восстания. Так как последнее было из года в год повторяющимся явлением, то я не придавал этому значения, считая его «профессиональным дефектом» у Волоха». Солодуб заперечував екс-отаманові, мовляв, допоки зброя у радвлади, будь-яке повстання роздавлять, і радив: «Замість того, щоб нісенітницю молоти – треба боротись за комунізм». На що Волох відповів: «Служиш!? Служи, служи, вислужишся!!!»

ГПУ на початку 1930-х виправляло «дефекти» репресіями. І хоч на допитах колишній петлюрівець відмітав звинувачення, він опинився-таки на нарах у сфабрикованій справі. А коли так – у таборі нормою його життя стало цілковите презирство до будь-яких законів і розпорядків. Отаман свистів, співав, кричав у камері, стукав табуретом у двері. Вартових називав «катами». Його позбавляли прогулянок, та санкції лише робили штрафника запеклішим. Волох, перебуваючи в ізольованій камері, прокричав на весь голос власне прізвище, за що сидить і за якою статтею, щоб його почули інші в’язні.

Утім, в’язні сусідніх камер мали змогу й іншими способами діставати інформацію про співтабірників. У кримінальній справі українця Миколи Ерстенюка (на думку органів НКВД – «німецького, польського та чеського шпигуна») підшито цікавий документ – акт начальника секретно-політичного відділу 3-го відділення ББК НКВД Коновалова, складений 7 жовтня 1934 року.

«Настоящий акт составлен в том, что сего числа при нашем посещении з/к ЭРСТЕНЮК Н. В. (камера 1, СИЗО № 2) последний при беседе с нами указал, что, несмотря на полную, одиночную изоляцию, ему известны все заключенные, находящиеся в этом же изоляторе в одиночном заключении и перечислил следующие фамилии:

1. ЧЕРНЯК, 2. СТАСЮК, 3. ВОЛОХ, 4. МАКСИМОВИЧ, 5. ЯВОРСКИЙ, 6. ЛЕОНТОВИЧ, 7. ГУМЯЦКИЙ (з інших джерел – Гумецький Ф. М. – Авт.), 8. ВОЙТЮК, 9. ВИКУЛ, 10. БУКШОВАННЫЙ, 11. СИЯК.

Одновременно ЭРСТЕНЮК указал, кто из перечисленных им з/к в какой камере находится.

На наш вопрос ЭРСТЕНЮКУ, почему он не только предполагает, но и утверждает, что перечисленные им лица находятся вообще в заключении и именно в этом изоляторе, ЭРСТЕНЮК ответил, что стены существующих прогулочных дворов ранее были настолько низки, что он имел возможность видеть этих з/к из окна своей камеры и, прислушиваясь к выводу з/к на прогулки, он сумел (пользуясь остротой слуха) установить, кто именно и в какой камере находится.

Имея в виду, что в отношении указанных з/к имеются строжайшие указания о полной изоляции, – считаем необходимым настоящий акт представить Н-ку 3 Отдела ББК НКВД – на распоряжение».

З дюжини в’язнів-українців, згаданих у цьому документі, більшість – жертви політичної розправи над так званими членами УВО (міфічної «Української військової організації»). Дев’ятьох розстріляють 1937 року в карельському урочищі Сандармох. Там само стратять Солодуба, який зазнав страхіть суворої ізоляції. До списку розстріляних потраплять і запеклий порушник тюремного режиму Волох, і надміру «цікавий» Ерстенюк. Останній, як зафіксовано в довідці, «делал попытку наладить связь с другими «номерниками» путем оставления в уборной записок на украинском языке с вопросом «кто еще содержится в изоляторе»...

Поделиться в социальных сетях

Утікач з Революції

Засуджений у жовтні 1933 року житель Києва галичанин з походження Олексій Яворський був, як писалося в документах ГПУ–НКВД, «одним з керівників Київської організації УВО». Справжня Українська військова організація – це, як відомо, нелегальна військово-політична структура, що після заснування Організації українських націоналістів діяла як її мілітарне крило. Радянські репресивні органи вважали О. Яворського агентом польської дефензиви, котрий відав повстанською роботою на Правобережній Україні та перекидав на територію УСРР бойовиків і шпигунів. Ворогів більшовики не милували. І хоч 10 років особливо суворої ізоляції в таборах – не найвища кара політв’язням, справжня їхня Голгофа – великий терор 1937-го – була ще попереду...

«Колишній жандарм, колишній офіцер і колишній член ВКП(б)» Олексій Яворський відбував покарання на Півночі – у Соловецькому відділенні Біломорсько-Балтійського комбінату. Який з «колишнього» злочинець – видно з підшитого в архівній кримінальній справі висновку про реабілітацію. З документів справи, яка нині зберігається в Регіональному управлінні Федеральної служби безпеки РФ по Архангельській області, відомо, що в місцях позбавлення волі наш земляк не був зразковим в’язнем. Сторінки пожовклих, колись цілком таємних паперів свідчать: він не раз порушував табірний режим і не слався листом перед тамтешньою адміністрацією. Але не тільки непоступливістю запам’ятався оперативникам 3-ї частини спецвідділення Олексій Климентійович Яворський. Київський «увіст» – один з небагатьох сміливців, які, попри сувору ізоляцію, зважилися на втечу.

З трюму – на волю

Після вироку Феміди (якщо так можна назвати рішення несудового органу – Колегії ГПУ) «шпигуна» відправили з берегів Дніпра на береги Білого моря. П’ять місяців тримали в ізоляторі в одиночній камері, а відтак 19 травня 1934 року в’язня мали перевезти пароплавом з Кемі (9-те відділення Біломорсько-Балтійського табору ОГПУ) на Соловецькі острови. Дальше етапування «спецуказанца № 10» вилилися в розслідування справи про його втечу.

Начальник 3-ї частини 9-го відділення Головін знав, що пароплав «СЛОН» вранці 19 травня піде на Соловки й завчасно попередив начальника ізолятора Попкова про етапування в’язнів № 10 і № 13.

До Кем-пристані на острові Революції табірників мали доставити баржею «Клара», звісна річ, під конвоєм. Але Головін не залучив до цієї роботи оперативних працівників, а обмежився телефонним дзвінком до дивізіону, сказавши, щоб надали двох стрільців. Ад’ютант Козлов, котрий заміщав командира, не знав про «серйозність» підконвойних і не повідомив про це нижчого рангом виконавця наказів – Говорченка... Одно слово, повезли в’язнів на пароплав стрільці позавідомчої охорони Сергій Титов і Василь Михайлов, які й самі відбували покарання в тому самому таборі.

На «Кларі» О. Яворського та його «номерного» попутника розмістили в різних каютах. Баржа відчалила, але невдовзі сіла на мілину (на морі розпочався відплив) і простояла до пізнього вечора. Лише опівночі судно нарешті дісталося до табірного пункту Морсплав. Там в’язнів прийняв помічник уповноваженого 3-ї частини Соколов. На пароплаві «СЛОН» він помістив О. Яворського до трюму, а «13-го» зачинив у каюті помічника капітана, що давало змогу стрільцям охороняти в’язнів по черзі: поки один вартував, другий відпочивав. Вранці, приблизно о пів на восьму, переляканий Титов розбуркав сонного Михайлова: один підконвойний утік!

Як це сталося? Зачинений у трюмі «10-й» попросився подихати свіжим повітрям на палубі. Титов його випустив, а сам зайшов до каюти. Коли ж повернувся, в’язня на пароплаві вже не було.

Про надзвичайну подію повідомили оперчастину. Мобілізували взвод позавідомчої охорони, апарат контрольно-пропускного пункту, пожежних і так звану групу сприяння острова Революції. Менш як за півдоби втікача розшукали – він ховався між приміщенням радіостанції та бараком № 5. Затримав Олексія Яворського службовець воєнізованої пожежної охорони водного транспорту Степан Баликов. Того ж дня, 20 травня, волелюбного відчайдуха повернули до Кемського ізолятора і зачинили в одиночній камері.

Позачергове донесення про втечу в’язня надіслали на станцію Медвежа Гора начальник 9-го відділення ББЛАГ ОГПУ Ієвлєв і вже згаданий начальник 3-ї частини Головін. Останнього (та й не тільки його) за халатність покарали. Стрілець Титов, якого за підсумками розслідування мали притягнути до кримінальної відповідальності, потрапив на гауптвахту.

Поделиться в социальных сетях

У липні того ж таки року, перебуваючи у слідчому ізоляторі на Великому Соловецькому острові, О. Яворський скаржився на тримання його без роботи в камері-одиночці та заборону зв’язку з рідними. Заявляв, що через моральні страждання може заподіяти собі смерть або знову спробує втекти. У серпні він відмовився від їжі. Уповноваженому Каценбергу пояснив, що далі так жити не може. Мовляв, не для того він, зазнавши репресій у Польщі й Чехо-Словаччині, приїхав працювати до Радянського Союзу, аби ще й тут сидіти за ґратами. Своє ув’язнення назвав абсурдом і нісенітницею. Пропозицію надіслати заяву до центральних радянських або партійних органів із проханням змінити режим тримання О. Яворський відхилив, упевнений, що далі ГПУ ці папери не підуть. Відмовившись від їжі й наступного дня, в’язень заявив, що не хоче бути паразитом, який лише споживає вироблені трудівниками продукти, а сам для суспільства нічого корисного не робить.

За «неблагонадійним», звісна річ, посилили оперативний нагляд. З тими, хто намагався протестувати в місцях ув’язнення, соловецька влада особливо не церемонилася. У липні 1937 року заступник начальника Соловецької тюрми особливого призначення Раєвський, працівник тієї ж установи Крачков та представники Головного управління держбезпеки НКВД Зільберман і Савельєв перевіряли камери в корпусі № 6. «Комиссия, зайдя в камеру № 5, где содержался на тюремном режиме заключенный Яворский А. К., – записано в акті про порушення правил внутрішнього розпорядку, – к указанному заключенному обратилась с вопросом: как его фамилия и имя-отчество, последний на вопросы совершенно отказался отвечать и начал высказывать грубости по отношению к членам комиссии, делая удары кулаком по столу, а также поднял крик в камере, чем нарушал правила внутреннего распорядка». Клопотання комісії про стягнення без зволікань задовольнив начальник тюрми старший майор держбезпеки Іван Апетер: «...заключенного Яворского А. К., содержащегося на тюремном режиме, – подвергнуть одиночному заключению в карцер сроком на 5 суток».

Восени того ж року тюремне начальство склало понад півтори тисячі довідок. На їх підставі репресивні органи фабрикували кримінальні справи й протоколи засідань особливої трійки, а відтак проводили масові розстріли в’язнів. Стосовно О. Яворського, якому на той час минуло 45 років, енкаведисти зазначили: «...ведет себя враждебно, систематически наносит оскорбления надзорсоставу». Власне, за ці порушення табірного режиму його й «нагородили» кулею від диктатури пролетаріату.

Олексій Яворский став одним із 1111 в’язнів Соловецької тюрми, розстріляних восени 1937-го в урочищі Сандармох. Багатьом українцям, як і О. Яворському, смертний вирок виконано 3 листопада – напередодні святкування ювілею жовтневого перевороту. А незабаром під колеса «паровоза революції», так і не дочекавшись «зупинки в комуні», потрапили адепти влади соловецької – тюремне начальство. Івана Апетера наприкінці грудня вигнали з органів НКВД й засудили на смерть 22 серпня 1938 року. Заступника начальника тюрми Петра Раєвського взяли під варту й розстріляли у листопаді 1939-го..."

(Сергей Шевченко. Протести в катівнях. СоловкиЭнциклопедия. www.solovki.ca. 03.03.2011).

Поделиться в социальных сетях

Украинские Соловки

Книги на "Соловках Энциклопедии". Что нового было написано и издано о Соловках? • Соловецкий книжный каталог: алфавитный список книг, брошюр, альбомов, журналов, газет, содержащих романы, повести, литературные сборники, научные статьи о Соловках (Соловецких островах).

Личное дело каждого

Шевченко Сергей Шевченко Сергей
(1960)

Родился в Краматорске. Заслуженный журналист Украины. Ветеран военной службы, полковник запаса. Лауреат премии им. Ивана Франко.

Подробнее

Cтатья Сергея Шевченко "Место казни не установлено..."

Соловецкие книги

Розвіяні міфи В Киеве издан оригинальный сборник публицистики «Розвіяні міфи. Історичні нариси і статті» (К.: Феникс, 2010). Книга на украинском языке, ее объем – более 600 страниц с вкладкой цветных иллюстраций. Соавторы – заслуженный журналист Украины Сергей Шевченко и доктор исторических наук, профессор Дмитрий Веденеев. (Вєдєнєєв Д., Шевченко С. Розвіяні міфи: історичні нариси і статті. К.: Фенікс, 2010. - 576 с. : іл. ISBN 978-966-651-458-81000)

О Соловках в изданном ранее

книга С.Шевченко Д.Вєдєнєєв и
С.Шевченко.
"Українські Соловки". "Експрес-Об'ява", Київ, 2001.

• подробнее о кн."Українські Соловки" и её авторах