Книга 7. Прізвища, імена, долі...

Глава 12. Рік жертв Великого терору

Побачити Париж і померти... в′язнем Соловків

"Мне не нравится, когда на памятных венках написано "жертвам политических репрессий". Это были просто репрессии, и жертвы далеко не всегда занимались политикой. Это был просто геноцид."
( Олег Кодола, писатель. 08.08.2017 )

Українець Євген Черняк роками бачив на півночі Росії лише одиночну камеру спецізолятора та соловецьке небо... Є відомий вислів: «Побачити Париж і померти». Євген побачив Париж 1928 року, а 1937-го – помер, точніше – героя цієї статті розстріляли.

 

 

 

Евгений Иосифович Черняк
Портретне фото письменника Євгена Йосиповича Черняка на тлі обкладинки журналу, який він редагував у 1920-х роках (фото: gazeta.zn.ua).

Фразу «Побачити Париж...» пов'язують із творчістю ще одного вихідця з України – Іллі Еренбурга. Народжений у Києві «Хрещатицький парижанин» (так назвав колегу-поета Євгеній Євтушенко) видав 1931-го книжку «Мій Париж», у якій перефразував крилатий латинський вислів Videre Roma et Mori («Побачити Рим і померти»). Справді, у російськомовного письменника Еренбурга був свій Париж: здібний молодик з єврейської сім'ї років десять жив там в еміграції (до 1917-го) і згодом, працюючи за кордоном, змалював пером і об'єктивом пересічних парижан, яких фотографував прихованою камерою. А Євген Черняк – уродженець Галичини – побачив Париж іншими очима: як український патріот. І доля того, хто не хотів ототожнювати СРСР з Росією, була трагічною – зовсім не такою, як у пропагандиста-орденоносця й лауреата кількох Сталінських премій.

Свої враження від закордонного відрядження Черняк виклав у статті «Листи з дороги», вмістивши її кількома подачами в літературно-мистецькому журналі «Життя й Революція». Ось лише кілька цікавих спостережень про українську еміграцію в Парижі (вперше надруковано в листопаді 1929-го, тут і далі в цитатах збережено стиль і орфографію):

«Великою подією в паризькій радянській колонії було прибуття українських фільмів. На демонстрування фільму «Тарас Трясило» зійшлося близько 200 чоловіка... Один з чиновників торгпредства, очевидно, через довге перебування за кордоном, трохи відірвався від політики нашої партії або зовсім з нею не знайомий і зчинив бучу, як це допустили в клюбі демонструвати «шовіністичний український фільм». Тільки присутність відповідальних товаришів з торгпредства призвела до нормального стану цього русотяпа.

Такі чи подібні випадки – це наслідок слабо поставленої роботи. І досі в Парижі буває, що радянців не вважають за українців – є гетьманці, петлюрівці – це українці, а радянці ні. Слово «Україна» зв'язується з ліквідованим на паризькому бруці «отаманом», деякою мірою з Скоропадським, але з Радянським Союзом слово «Україна» не відміняється. І це не тільки у Франції. Часом у пов і торгпредствах службовці, іноді старі чиновники, або представники різних наших торговельних організацій ще настільки політично несвідомі, що вони хоч і не русотяпи, але не дають відпору чужоземцям та російським еміґрантам, які «ототожнюють» Союз з Росією. Скажім, представник Донвугілля заготовляє пляката й пише «донбаський руський вугіль». Коли йому зауважили, що від таких плякатів трохи «дхне», старий комерсант відповів, що українського вугілля в Парижі ніхто не знає, а з комерційних інтересів краще, коли його назвати так, як він ішов тут до війни. Така ж доля й решти всього краму: рідко він фігурує, як крам з Радянського Союзу, а просто руський.

Навіть ідеологічний товар – такий, як кіно, і той через політичну неписьменність чиновників, а часом і їх ворожість іде на міжнародньому ринку, як руський. В Нью-Йорку демонстрували картину українського виробництва «Два дні». Картину преса зустріла дуже прихильно, але ця картина в американській пресі фігурувала, як «картина руської кінематографії, зроблена в Одесі»…

А такі, може з погляду великих масштабів, дрібнички часто утворюють шкідливі настрої, дають привід газетам і досі писати, що Україну видумали німці, а українській контр-революції говорити про нерівноправність Української Республіки».

В іншій подачі «Листів з дороги» (1928) Євген Черняк описав столицю Німеччини так: «Руська еміграція живе надзвичайно активним політичним життям… Видима річ, вони різко засуджують більшовицьку політику, але коли доходить до національної політики, особливо на Україні, то тут уже кінчається мова й починається гадюче шипіння. Про те, що України вони не визнають, й згадувати не варт – у них і мужики на Волині «православные русские» і «наши русские в Галиции» і такі инші безневинні речі, але крім того вони й найгіршою провокацією не гребують». Далі автор навів витяг з листа, опублікованого в газеті білогвардійських емігрантів «Руль» від 9 лютого 1928 року, про тогочасне життя в УСРР: «Хотя официально провозглашен принцип национальной независимости для всех, но на деле кто не признает себя украинцем – подвергается жестокому гонению. Никогда еще вероятно ни в какой стране нацменшинства не были так бесправны, как русские на Украине. Я хоть и еврей, но об'явлен «москалем», со всеми вытекающими отсюда последствиями»... Усе це було б смішно, коли б не було так сумно – через «гадюче шипіння» й істерики деяких сьогочасних представників нацменшин про «безправність росіян в Україні». І як же воно схоже на лемент русотяпів XXI століття! На їхні обридлі голосіння «ввесті второй государствєнний язик» у нашій державі, яку новітнє кремлівське лихо забажало бачити територією «русского міра»!

Поделиться в социальных сетях

«Життя й Революція»

Журнал «Життя й Революція» виходив у Києві в 1925–1934 роках і певний час у редколегії видання був Євген Йосипович Черняк. На етапі становлення місячника енергійний 30-річний галичанин працював як відповідальний редактор нарівні з науковцем Олександром Дорошкевичем (професор-літературознавець), поетом Миколою Терещенком, письменником і редактором газети «Пролетарська правда» Іваном Лакизою та іншими. В умовах радянської влади й нової економічної політики більшовиків позапартійний журнал мав завдання консолідувати пролетарських письменників. Але друкував і неокласиків, і авангардистів, і митців інших напрямів. Серед авторів були Борис Антоненко-Давидович, Василь Атаманюк, Микола Бажан, Петро Ванченко, Марко Вороний, Михайло Драй-Хмара, Микола Зеров, Василь Мисик, Валер'ян Підмогильний, Євген Плужник, Валер'ян Поліщук, Клим Поліщук, Олекса Слісаренко, Михайль Семенко, Павло Филипович, Іван Шаля, Гео Шкурупій... Видання надавало сторінки й для наукових публікацій, літературних дискусій, висвітлення проблем мистецтва – театру, музики... Євген Черняк, приміром, писав про те, як селян наділила землею буржуазна Польща (1926), про кіно в Україні й за кордоном (1928). В умовах ідеологічного тиску місячник прагнув тримати незалежну позицію, та вже на початку 1930-х його редколегію, вкотре змінену партійним керівництвом, змусили визнавати «помилки», друкувати матеріали вульгарно-соціологічного спрямування тощо.

Витяг з протоколу судової трійки
Витяг з протоколу судової трійки при Колегії ДПУ УСРР (1933 рік).

У 1932-му журнал став органом Федерації радянських письменників України, потім – місячником оргкомітету Всеукраїнської спілки радянських письменників. А коли червона влада показала свою справжню імперську сутність (після влаштованого в УСРР Голодомору-геноциду 1932–1933 років і дальшої ескалації політичних репресій), 1934-го видання було закрито – через розходження з «лінією комуністичної партії». Загалом від середини 1920-х побачило світ 112 чисел журналу в 92 книжках. Багатьох його авторів запроторять у місця позбавлення волі за «контрреволюційну діяльність». А деяких, приміром, Олексу Влизька й Григорія Косинку, розстріляють як «терористів» у грудні 1934-го – ще до початку кремлівського Великого терору 1937–1938 років.

У травні 1933-го, коли республікою котилася потужна хвиля репресій, спрямованих проти національно свідомого українства, арештували й автора «Листів з чужих країн». Його книжка побачила світ у видавництві «Література і мистецтво» (нині «Дніпро»). Чекісти з Державного політичного управління схоплять професора Черняка, який на той час уже був заступником директора Українського НДІ історії матеріальної культури й мешкав у Харкові, і звинуватять як учасника міфічної «Української військової організації» («УВО»). У сфабрикованій справі слідчі застосовували незаконні методи тиску й змушували жертв репресій «визнавати провину». У протоколі допиту від 21 червня 1933-го зафіксовано такі, приміром, «зізнання» Черняка, написані залізобетонним чекістським штилем (цитата мовою оригіналу): «...Будучи редактором «Життя й Революція», я в разгар борьбы партии с хвильовизмом представлял страницы журнала для выступления Филипповичу, Зерову, Дорошкевичу и другим выступить в защиту хвильовизма. Фактически, я дал возможность создать единый фронт против партии, путем вмещения статей в защиту Хвилевого, представителям украинских контрреволюционных кадров...».

Подібними «зізнаннями» – вичавленими тиском і погрозами, вибитими тортурами й мордуванням – арештанти часів червоного терору 1920–1930-х років підписували собі вироки...

Що нам відомо про в'язня Соловків Євгена Черняка? Народився в селі Чехи на Галичині 1895 року – так зазначено в документах табірної справи. До слова, низку розсекречених архівних матеріалів щодо українських соловчан (з-поміж них Антін Крушельницький, Петро Демчук, Валер'ян Поліщук, Михайло Полоз, Євген Черняк та деякі інші) наприкінці 1990-х автор цих рядків скопіював і привіз в Україну з Петрозаводська. Тоді ж особисто передав ксерокопії до Державного архіву СБУ, а оригінали справ і нині зберігаються у фондах Управління ФСБ Росії по Республіці Карелія. З інших джерел, зокрема зі спогадів онуки репресованого Олени Гавричевої, жительки Москви, відома інша дата народження її діда – 25 грудня 1996 року (сайт «Возвращенные имена. Книга памяти России»).

фрагмент копії обліково-статистичної картки
У таборі Євген Черняк перебував на особливому обліку (фрагмент копії обліково-статистичної картки з архівної справи).

У повоєнний час – з 1946-го – рідне село Черняка змінило назву. Тепер це Лугове Бродівського району Львівської області. Селянський син, якого вабила наука, здобув вищу гуманітарну освіту. Вивчав історію, у 1919-му закінчив ще й курси бухгалтерів. Вільно володів німецькою, англійською (міг писати цими мовами), читав чеською, польською, російською. Переселився до Росії в період Першої світової війни: служив спочатку в царському війську, згодом воював як червоний командир. Був членом більшовицької партії (1918–1933). У 1930–1932 роках – заступник завідувача культпропу окружного й міського комітетів КП(б)У в Харкові. Той період роботи партійця згаданий, приміром, у протоколі допиту драматурга Мирослава Ірчана від 1 лютого 1934 року: «Літом 1931 року Черняк викликав мене та Курбаса до міського партійного комітету й дав мені завдання написати для «Березоля» нову п'єсу про Західну Україну. Відтоді я почав часто зустрічатися з Курбасом, який ніколи не приховував своїх антирадянських настроїв та свого націоналізму…». Згодом Черняка, вже на посаді заступника директора інституту, зробили фігурантом горезвісної справи «УВО», як сказано в обвинувальному висновку – «подготавливавшей свержение Советской власти путем вооруженного восстания». Судова трійка при колегії ДПУ УСРР 23 вересня1933-го ухвалила професорові вирок за статтею 54 (пункти 2, 4, 7, 11) Кримінального кодексу УСРР – 10 років виправно-трудових таборів.

Євген Черняк навіть «удостоїться» згадки на партійному з'їзді 20 січня 1934-го в промові ставленика Москви, одного з чільних комуністів УСРР Павла Постишева «Боротьба КП(б)У за здійснення ленінської національної політики на Україні» (цитується за виданням «Червоний шлях», 1934): «Останній рік був роком розгрому націоналістичної контрреволюції… Треба було сказати більшовикові: бий Бадана – не бійся, бий Василя Сірка – не бійся! Бий Черняка – не бійся, бий Озерського – не бійся, бий їх, цю націоналістичну наволоч, яка тут розперезалася, знахабніла, почувала себе прекрасно, – ці «висуванці», в яких було 100 проц[ентів] крові від поміщика, від Коновальця, від Скоропадського. Треба було сказати: бий, – не бійся, бий міцніше! (Бурхливі оплески)».

Фрагмент довідки
Фрагмент довідки, складеної в Соловецькій тюрмі 1937 року (з матеріалів архівної табірної справи).

Об'єкт більшовицького биття відбував покарання на архіпелазі у Білому морі. Тримали в'язня в одиночній камері спецізолятора, де в той час перебували за ґратами й деякі його односправники, з-поміж них Йосип Букшований, Сергій Вікул, Яків Войтюк, Микола Ерстенюк, Олекса Яворський... Вочевидь, через сувору ізоляцію групи «увістів» до нас дійшло мало відомостей про них з табірної неволі: terra incognita й соловецький період життя Євгена Черняка. Лише стислі рядки з довідки, завіреної підписами тюремного начальства в жовтні 1937 року, свідчать про поведінку в ізоляції «члена Всеукраїнського центру контрреволюційної організації», який, мовляв, «проводив шкідницьку роботу на нацкультфронті». Якщо вірити чекістським писакам, Черняк «в лагере издевался над полит[ической] неграмотностью следователя, ведшего его дело. Связан и входит в группу заключенных – осужденных по делу «УВО», продолжающих вести к-р. деятельность в лагере». За рішенням окремої трійки Ленінградського облуправління НКВС Євгена Черняка розстріляли в урочищі Сандармох (Карелія) 3 листопада 1937 року. В ті дні, як відомо, було страчено в тому ж місці 1111 в'язнів Соловків. І лише після смерті Сталіна радянська Феміда реабілітувала українця в середині 1950-х.

Ніколи вже не дізнається «репресований за першою категорією», які стежки промели чекісти його рідним і близьким як членам сім'ї «ворога народу». Олені Омелянівні Вензель – матері його доньки – теж слався шлях на північ. Уродженка Богодухова на Харківщини, українка селянського роду, свого часу навчалася в Москві на Вищих Голіцинських жіночих сільськогосподарських курсах. Вступила в партію комуністів (боротьбистів). Працювала агрономом, потім у 1931–1933 роках у Харкові була директором Науково-дослідного інституту захисту рослин. Після арешту Євгена Черняка її разом з донькою, записаною на батькове прізвище, за спогадами Олени Гавричевої, виселили з квартири з вимогою виїхати за межі УРСР. Згодом обидві жили в місті Гусь-Хрустальний (тепер у Владимирській області Російської Федерації), а з 1945-го Олену Вензель як «агронома-переселенця» відправили разом з колгоспниками-переселенцями «на освоєння земель Карельського перешийка». Там тривалий час працювала в різних районах і в місті Виборг. На чужині й померла 1987 року. Реабілітували її в 1950-х – лише після реабілітації чоловіка.

А доньку Євгена Черняка, коли вона в 1976–1977 роках, за брежнєвських часів, претендувала на посаду завідувача в Бєлгородській обласній бібліотеці (була там єдиним фахівцем з вищою спеціальною освітою), «партійні товариші» змусили ще раз пережити шок. Інструктор міськкому КПРС нагадав їй: «Вы не можете работать на идеологическом фронте – вы дочь врага народа».

Поделиться в социальных сетях

Авантюрист чи патріот?

Якось в Інтернеті автор цих рядків переглядав «Словник музейників України (1917–1943)», а в ньому з подивом виявив таку інформацію на літеру «Ч»: «Черняк Євген Йосипович (1895, с. Чехи Бродівського пов[іту], Галичина – 3 листопада 1937, Сандормох) – авантюрист (курсив мій. – Авт.). У 1926–27 співробітник ГПУ. Запропонував Н. Суровцовій за гроші працювати сексотом, стежачи за Ю. Коцюбинським, В. Ауссемом та Мих. Левицьким. Її відмова призвела до її арешту (Суровцова Надія Віталіївна [18 березня 1896, Київ – 13 квітня 1985, Умань]. Спогади. К., 1996. С. 202)»...

Одразу поцікавився, що ж писала Надія Суровцова в заяві на ім'я Генерального прокурора СРСР від 21 червня 1955 року: «В 1927 г. была вызвана в ГПУ, где сотрудник Черняк предложил мне за деньги давать сведения о ряде крупных руководящих работников-коммунистов. Насколько я знала, сам Черняк членом партии не был». А ще, як пишуть інші вітчизняні вчені-історики в публікації про Суровцову, «пропозиція стати таємним інформатором («сексотом») ГПУ була зроблена... 1926(1927?) р. якимось Черняком (очевидно, псевдонім) з апарату харківського ГПУ». Порівняймо: Євген Йосипович Черняк не був позапартійним; він людина освічена, на відміну від більшості кадрів провінційної, нехай і харківської, ланки чекістських органів, працював у журналі, що друкувався в той час у Києві. То чи є серйозні підстави кидати тінь на інтелектуала й ототожнювати з якимось невідомим жодному з дослідників можливим однофамільцем з репресивних органів (а радше з особою, що назвалася чужим прізвищем)?

І насамкінець: навряд міг би невдаха-вербувальник, уявімо собі, поїхати в тривале творче відрядження (а група українських митців відвідала Варшаву, Берлін, Відень, Венецію, Монако, Ніццу, Париж та інші європейські міста) і як вправний літератор – з цікавими екскурсами в історію – описати в журналі закордонні мандри та ще й дозволити собі висловити отаку, приміром, пропозицію: «Історія склалась так, що з життям австрійської монархії щільно зв'язана була Галичина, де народжувались початки українського робітничого руху. Українські селяни відограли чималу ролю підчас 1848 року. Там кращі з емігрантів з великої України знаходили притулок і зрушували підвалини російського царату. Матеріяли, документи цієї боротьби зібрані по віденських архівах. Зараз по цих архівах ціле збіговисько представників всіх націй: чехи, поляки, мадяри, румуни... Всі риються, всі розкопують потрібні їм матеріяли, тільки українців немає. Тому доцільно було-б послати туди групу наших радянських молодих істориків, які змогли-б розкопати ввесь той цінний матеріял, що стосується до історії революційного руху мільйонних українських мас Галичини та Закарпаття».

Хай же ця скромна публікація на захист доброго імені українського митця буде даниною пам'яті ще одній людині з когорти національного «Розстріляного відродження»! Людині, яка впала жертвою кремлівських убивць ще в ті далекі роки, коли збройна агресія більшовицької Росії проти Української Народної Республіки й подальший червоний терор в СРСР не були для співвітчизників дивиною. Як бачимо, і в XXI столітті ворог України розв'язав проти неї війну. А позаяк історія має властивість повторюватися, її важких уроків забувати не можна – це наш головний самозахист. (Шевченко Сергій. Побачити Париж і померти... в'язнем Соловків. Рік жертв Великого терору. МІА Вектор Ньюз. Київ. www.vectornews.net. 28.02.2017 ).

Вперше ця стаття була опублікована на сторінках МІА Вектор Ньюз. Україна.

Поделиться в социальных сетях